Тайді байдуже, скільки падало поблизу карателів і чому вони падали: від її куль чи від страху бути вбитими. Багато з них не підводилися ні біля густого ялинника, ні між соснами.

Град куль лопотів і біля неї, і над нею. Тайда розуміла, що їм вона потрібна живою, у гіршому випадку — пораненою. Однак своє життя вона віддасть карателям ціною багатьох життів їх самих.

Тайда стріляла з короткими паузами. Один ріжок валявся порожній. У цей час фашисти кинулися до поваленої ялини. Тайда висмикнула кільце і кинула другу гранату. Рвучко нахилила голову. Граната впала недалеко. В цю ж мить встигла вставити новий диск у ППС. Пролунав ще вибух. З лівого флангу вибігло кільканадцять солдатів. На них і спрямувала вогонь парашутистка.

«А Короп казав: баба!..» — ще майнуло в її голові. Що тямить той Короп? Так йому і сказав Артур, який знав Тайду і в бою, і в любові. А вона ж з Артуром мріяла про прийдешній день перемоги: вони будуть разом, і в них будуть діти. Спершу сина, а потім донька. Може, й навпаки. Хлопчика вона б назвала іменем котрогось з парашутистів групи Кудрявого. Назвала б на спомин про бойову дружбу в ці страшні дні. Та, видно, не судилося.

Парашутистка стріляла ї ніби повторювала свої думки вголос. З думками Тайді було не так страшно одній. «Мабуть, вони думали, що тут уся група, коли отаку силу солдат послали до лісу!..»

Тайда вистрілювала уже третій диск, як пролунали вигуки російською, німецькою і латиською мовою:

— Здавайся!

— Здавайся! Гарантуємо життя…

Однак Тайда була глухою до цих пропозицій. Полон їй не простять друзі-десантники і навіть він — Артур, Полон — це велике нещастя для воїна взагалі, а для парашутиста ще й велика знахідка для ворожої контррозвідки! «Хіба, може, бабуня Беніта простила б Тайді за те, що та побувала в полоні!..» — вплелася у мозок думка і тут же перекреслилася іншою: «Потрапити в полон — значить вмерти там під тортурами! Нащо мені це?..»

Уже знаючи, що в автомат уставлений останній диск, Тайда раптом підвелася на весь зріст. Струнка,/вродлива, простоволоса, у жакеті з хутряним комірцем, вона розстрілювала в упор фашистів, що кинулися до неї з тилу. Тим нічого не залишалося, як відповісти короткими, але влучними чергами, бо ж стріляли не якісь там айзсарги, а солдати регулярної армії.

Тайда відчула, як раптом обпекло її живіт, груди і, згинаючись від болю і роняючи автомат, упала на спину.

Вона ще дихала і синюватими очима, як ті камінці в золотих сережках; дивилася у таке ж синє, безхмарне і байдуже до цієї трагедії рідне латиське небо. Таким вона бачила його у сороковому, коли вступала на медичний факультет, коли закінчила перший курс у червні сорок першого. Таким небо Тайда мріяла побачити з Латишем і своїми дітьми по війні.

Та раптом небо між високими шапками сосен і гострими піками ялин чомусь щезло. Натомість з'явилося усміхнене» з широкими, слизькими губами обличчя. Хтось нахилився над нею і сказав російською мовою:

— Теж мені- невидаль! Парашутистка із золотими сережками у вухах…

Він зареготав, зануривши п'ятірню у густу, хвилясту чуприну…

І більше Тайда вже нічого не бачила, хоча очі були розплющені широко. Вона лише чула, як фашист тремтячими руками поквапливо знімав з її вух чи й рвучко висмикував (ніякої болі вона не відчувала, бо була вже більше по той берег життя) золоті сережки з синюватими камінцями, висмикував як трофей у цій страшній війні, коли вмирали мільйони людей і зникали держави.

Тайдині губи ще прошепотіли: «Артуре!.. Бабусю Беніто…»

То були останні її відчуття, останні слова.

9

Хлопці Кудрявого чекали повернення Латиша і Галки з нетерпінням, з тривогою, бо чули далеку стрілянину й ніби два вибухи гранат і вже подумали, що до того бою мали причетність і чергові на спостережному пункті. Побачивши огрядного Латиша і Галку, котрий ішов позаду, спираючись руками на автомат, що висів у нього на грудях, присутні на базі розвідники полегшено зітхнули.

— Не братики-кролики, а мокрі кури ви! — здивувався Кудрявий. — Де викупалися?

— Звичайна історія, — пояснив Латиш. — На нас наткнулися солдати, і ми тікали через болото.

— Так, — ствердив Галка. — Німці захотіли опеньків.

— Зараз же Галці чаю! — перебив Латиш. — А я — до хутора і на галявину. Повинен же хоч сьогодні прийти Август!..

— Спершу переодягнися в сухе, — порадив командир і, оглянувши своїх розвідників, договорив: — Латиш піде з Коропом…

Всі зрозуміли, чому з Коропом. Не з'явиться — ще півбіди. Аби не з «лісовими котами». Та вголос цього не сказав Короп. Однак думки його читав не тільки Латиш, а й Кудрявий.

— Ти певен, що зустрінеш Августа біля поваленого дерева? — запитав Короп у Латиша, припинивши дмухати на ломаччя, що загоралося над двома казанками.

Латиш не відповів. Він роззувся і став сушити чоботи й онучі, тримаючи їх над вогнем.

Час минав повільно, як поволі сушилася й одежа, чоботи. Латиш і Галка були вже у сухій білизні, одягнені у фуфайки товаришів.

Підсушившись і почаювавши. Латиш, а за ним і Короп пішли на місце зустрічі з Августом. За півгодини Галка повідомив:

— Згортай рацію, — сказав Орел, підійшовши до радиста.

— Почекаємо Латиша і Коропа. Вони принесуть якісь відомості, — заперечив Галка.

— Тоді знову розгорнеш свою шарманку! — сказав Орел, озираючись. — Щось тривожно в мене на душі. Та й сон поганий минулої ночі снився. Зовсім голу незнайому жінку бачив. Таке завжди верзеться перед сутичкою з німцями або «лісовими котами». У тебе губи щось дуже червоні, мов ягоди. Та й щоки палають…

— Нічого особливого…

— Обманюєш, біс-анцихрист! — Орел притулив руку до чола Галки. — Якусь би таблетку чи порошок тобі проковтнути, та вся ж медицина у Тайди…

Підійшов Кудрявий, який під час радіосеансу стояв на варті. Ще коли Галка і Латиш повернулися, він зрозумів — радист температурить.

— Як почуваєш себе?..

— Як і ти, коли гадюка вкусила біля шосе, — раптом нагадав Кудрявому безпросвітні дні, хоча буяла тоді весна.

— Чому так безнадійно? — спитав командир і подумав: «Кепське діло. Йому відлежатися б десь у теплі, прийняти, якісь ліки!..»

— Там не натикалися на слід Тайди? — запитав.

— Хіба б Латиш не сказав, якби щось побачили?..

— Просто запитав, — признався командир. — Стрілянина мене дуже непокоє. Не маневри ж то в айзсаргів чи й у німців!

— Може, група партизанів зіткнулася з «лісовими котами»…

Вечоріло. Всі троє мовчали. На серці у кожного сум. Орел і Кудрявий співчутливими поглядами дивилися на радиста, а той намагався приховувати свою хворобу. Та це не виходило. Галка тремтів то від холоду, то йому було душно.

— Що ж це ти розклеївся?.. Нащо було підповзати так близько до шосе? — запитував командир і сам відповів: — Та воно так. Хочеш же, щоб надійніше, щоб упевненіше, а потім отак доводиться жалкувати. Ти кріпись. Сам же казав про твердість, коли вжалила мене гадюка.

Раптом підвівся Кудрявий і вигукнув:

— Наші! Короп і… здається, Август! — на устах сяйнула усмішка: таки не підвів хлопець, прийшов.

— А де ж Латиш? — здивувався Орел.

— Мабуть. волочиться десь позаду. Стомився ж після «бані», — сказав Кудрявий.

Та вже тут Короп і Август, а Латиша не було.

— Пішов на хутір. — озвався Короп. — Хоче дізнатися, що то була за стрілянина. Упертий, як віл. Нам же сказав, щоб бігом у табір, бо Август приніс дуже цінні відомості…

— Не заблудиться, — заспокоїв Орел. — Він тут як дома…

— Звичайно, — погодився Кудрявий і до Галки: — Працювати зможеш?