— Не загублю!
Ліза закинула рюкзак на плечі, вийшла на вулицю і вдихнула свіже повітря. Легкий вітерець скуйовдив пасма, що вибилися з товстої коси, й одразу зник, поступаючись місцем задушливій спеці.
Містечко з молочною назвою Туманівка подобалося Лізі: маленьке й затишне. Школа на чотири вчительки з директором на чолі та п’ять класів із п’ятого по дев’ятий, кілька магазинів, зелений парк із маленьким фонтаном і найголовніше — море. Не на малюнках і не на екрані монітора, а просто перед очима — солоне, мокре, з криками чайок і крупинками піску в кожному подиху вітру. Мало людей, і ще менше туристів. Приїжджі селилися в приватному секторі й ходили на один із піщаних пляжів або, якщо сильно хотілося, дерлися на Тридив — скелю з крутим урвищем, звідки можна було помилуватися заходом сонця. Біля людних пляжів маячіли недобудовані котеджі й пансіони. Багато відпочивальників не цікавилося комфортом узагалі, тому вони селилися на скелях трохи далі від Тридиву в наметах чи будиночках на колесах. Такі гості були справжньою знахідкою: не горланили, не вмикали голосну музику, не смітили, а просто всотували в себе морське повітря з його величністю морем.
А якщо проїхати з годинку автобусом горбатою дорогою, де ям було більше, ніж самого покриття, — то потрапите у справжній рай для приїжджих. Чи то пекло. Пляжі з людьми-мурахами, що лежали ледве не одне на одному, гучні голоси босоногих засмаглих продавчинь і продавців, котрі розносили мідії на паличках, гарячу кукурудзу, пиріжки з персиками-абрикосами, вафельні трубочки, медову пахлаву та дрібні креветки. Батьки якось повезли Лізу туди — щоб побути на морі з комфортом, але замість відпочинку хутко втекли звідти до свого напівдикого містечка. Тут було більше тиші, пляжі, на які не часто забрідали туристи, та спокій, якого так їм усім бракувало.
Місце для того, щоб бути щасливими. Місце, щоб забути минуле, наче страшні сни, які все одно нагадували про себе вряди-годи холодним потом і нічним плачем, і просто жити далі. Майже за півроку Туманівка стала рідною й за наступних шість місяців могла б стати її домівкою, якби не вони…
Дівчина пройшла повз кілька будинків. Маленькі балкончики заставлено горщиками з яскравими квітами: рожевими, блакитними й жовтими. За ними під густою тінню розлогих дерев розкинувся дитячий майданчик: гірка, дві гойдалки на ланцюжках, пісочниця та гойдалка-балансир.
Ліза зупинилася. На майданчику були вони. Ті, з ким вона воліла б ніколи не бачитись. І їй це вдавалось, хоч і не завжди. Однокласники. Друзі? Ніколи! Вороги? Надто багато честі для неї. Мучителі — ось найточніше визначення, її особистий страшний сон, від якого неможливо було просто прокинутися.
Близнючки Маринка та Юля сиділи на гойдалках. Хоч би як жорстоко вони знущалися над Лізою, в глибині душі вона все одно хотіла бодай трішки бути схожою на них. Обидві тонесенькі, наче тростинки, чорняві, з великими блакитними очима, відмінниці, правильні дівчатка у школі й неправильні, щойно пролунає дзвоник із останнього уроку. Вони подобалися з першого погляду вчителям, батькам та одноліткам. Мама часто казала: «Подружися з Мариною та Юлею — дивись, які вони веселі». Ліза кивала. Мамі легко говорити. Легко безтурботно сміятися й жартувати, якщо тебе всі люблять.
Поряд лузали насіння рудий Сашко та його незмінний посіпака Данило. Високий Сашко був головним жартівником класу, і лихо тому, хто потрапляв під пильний погляд його завжди примружених блакитних очей. Він знаходив надзвичайно образливі для жертви слова, але при цьому надзвичайно смішні для інших. Ліза й сама не могла втриматися, щоб не усміхнутися, коли рудий починав жартувати над черговим об’єктом: сміх перемагав навіть жалість. А совість у нього була геть відсутня, хоч би як просили в нього змилування. У жартівника була одна відповідь:
— У рудих немає душі!
І Ліза з цим цілковито погоджувалася. Жарти жартами, а уявити, що в рудого мучителя є бодай краплина співчуття, вона не могла. Сашко жив із батьком, Ліза не раз віталася з розгубленим чоловіком, який витирав круглі окуляри хусткою, раз по раз винувато киваючи головою на чергові докори вчителів. Але ніколи не бачила, щоб батько карав Сашка чи щось йому казав. Рудий наче відчував власну вседозволеність і наражався на дедалі гірші проблеми.
Дан штовхнув у плече Сашка й кивнув у бік Лізи. Дівчина миттю застигла на місці, втягуючи голову у плечі, і спробувала зіщулитися. Але було пізно — її вже помітили. Дан завжди підхоплював кожен жарт і добивав жертву. Він був найзвичайнісінький — темне волосся, темні очі. Побачиш його на вулиці — і навіть не пригадаєш обличчя. Його мама працювала за кордоном в Італії чи Іспанії. А хлопець жив зі старшим братом. Ліза б теж не відмовилася від брата — під його захистом ніхто не посмів би з неї знущатися.
Макс бив футбольним м’ячем об стіну. Від гучного «Бам! Бам!» дзвеніло у вухах. Зеленоокий брюнет давно подобався Лізі. Розумний, гарний, спортивний. Але хлопець на дівчат уваги не звертав, ввічливо приймав боязкі зізнання й відмовляв. Та й до компанії рідко долучався, частіше гуляв наодинці у великих чорних навушниках. Лізі завжди було цікаво, яку музику він слухає. Вона шукала його в соцмережі, але, очевидно, Макса не цікавили такі речі. Або ж… він добре маскувався. А ще хотілося думати, що брюнет потай закоханий у неї і тому відмовляє всім, чекаючи, поки вона сама підійде до нього. Але мрії залишалися мріями. А потім у неї з’явився Білий Кит, і яскравий образ Макса якось потьмянів.
Ліза дістала навушники й увімкнула плеєр, але він лише двічі кліпнув і вимкнувся. Чому саме зараз? Так, головне швидко пройти і не зупинятися. Дівчина зробила перший крок. Серце калатало, як шалене.
«Бам! Бам!»
Зробити вигляд, що вона слухає музику. Голосно-голосно! Так голосно, що не чутиме… Згадай будь-що, будь-які слова. Бодай пісню з реклами! Але в голові було порожньо. Страх наповнював кожну клітину її тіла, вкриваючи шкіру липким потом. Від перших слів Сашка вона здригнулася, наче від удару.
— О, наша корова вийшла на прогулянку! — З гойдалки долинув веселий сміх. Ліза стиснула кулаки. Головне: не зупинятися. Не показувати, що вона боїться. Зараз день, вони не в школі, їм нема чого до неї чіплятися. Вір у це, просто вір, і тобі нічого не буде!
«Бам! Бам!»
— Чуєш, жирний пінгвіне? Чекай, кажу тобі! І куди ми йдемо? — Сашко підбіг ближче й став заглядати в обличчя. Співчутливо запитав: — Вдома їжа закінчилася?
«Для мене ти найгарніша».
— Прошу, дай пройти, — попросила Ліза. Її голос звучав так тихо, що навіть не заглушав сміх близнючок, які не припиняли перешіптуватися й показувати на неї пальцями. Вона завжди ставала головною темою для обговорень, коли опинялася в полі їхнього зору. Ніколи не думала, що популярність може бути такою…
— А що ти мені зробиш, свиня? — Хлопець затремтів від удаваного переляку. — З’їси мене?
— Ти диви, корова вирішила причепуритися. — Марина легенько похитувалася на гойдалці, роздивляючись бездоганний рожевий манікюр на гострих нігтиках. — У цьому сарафані вона схожа на вагітну!
— Ага, ага! Точно! Вагітний жовтий бегемот! — Юля розгойдувалася чимдалі вище, і її слова застрягали десь між зеленим листям.
«Бам! Бам!»
Жирний пінгвін, корова, свиня, бегемот, жирна — вона вже мусила звикнути до цього. Тоді чому було так боляче? Чому вони обрали саме її? І нікого не було поруч, щоб вступитися? Чому дошкульні слова завжди наздоганяли й змушували плакати? А всі влучні відповіді, які б могли поставити мучителів на місце, спадали на думку тільки тоді, коли вже виплакалась і майже заспокоїлась? Як цього позбутися? Як вимкнути звук? Лізі хотілось зіщулитись, перетворитися на дрібну піщинку, щоб її нарешті перестали помічати. Чи закутатися в мантію-невидимку, як у «Гаррі Поттері». Раз — і зникнути, сховатися від усього світу й цих дошкульних слів, які шмагали, наче батогом.
— Саш, відійди від неї! Раптом вона заразна, — засміялася Марина.