Изменить стиль страницы

— Тут? — надрукувала швидко, поки він не зник.

— Завжди тут. Якщо я тобі потрібен.

Ліза усміхнулася і струсила крихти з підборіддя. Запустила плеєр. З великих салатових навушників полилася тягуча мелодія Tricky «Hell is around the corner»[2], схожа на густий гарячий шоколад. Голова сама стала кивати в такт. Пальці швидко пробігли по клавіатурі. Жовті стікери на клавішах Enter і чотирьох стрілках майже стерлися. Треба наклеїти нові. Якщо мама дасть грошей…

— Ясно, що потрібен. Особливо сьогодні.

— Батьки?

— Вони мене вже дістали! Якщо я їх так злю, то нащо взагалі народжували? Але я вже майже заспокоїлася…

— Після розмов зі своїми я думаю так само. Зате маю цікаву ідею, як із цим боротися. Щоб думали, що говорять, і нарешті пошкодували. Якось поділюся. А зараз… Я б хотів бути поруч, щоб заспокоїти тебе.

Білий Кит був надто милим, щоб бути правдою. У животі щось залоскотало. На мить перехопило подих. Як тоді, коли вона намагалася зробити «сонечко» на гойдалках і розгойдалася сильно-сильно — під час кожного руху внизу живота лоскотно поколювали маленькі голочки.

Ліза почервоніла й укинула ще жменю чипсів до рота. Треба було терміново змінити тему. Пальці зависли над клавіатурою, але співрозмовник її випередив:

— Знову була на морі?

— Ага, — дівчина машинально кивнула, друкуючи відповідь.

— Мабуть, це було дуже гарно — ти, захід сонця і море.

Ліза мрійливо заплющила очі й стиснула пачку: чипси ламалися з мелодійним хрускотом. Кит умів робити компліменти: навіть якщо це неправда — бо правдою це ніяк не могло бути! — йому все одно хотілося вірити.

— Я зовсім не гарна. — Ліза стиснула руки в кулачки. Вона повинна бути чесною, особливо з ним. Йому вона брехати не може.

— Для мене ти найгарніша.

Дівчина всміхнулась. Співрозмовник був упертим, і їй це в ньому страшенно подобалося.

— Ти змушуєш мене червоніти. Так нечесно!

— Нечесно, що ти зараз далеко.

— І ти. Що робив сьогодні?

— Був на футболі. Забив кілька голів — мій талісман завжди зі мною, пам’ятаєш? — Кит надіслав фото брелока з футбольним м’ячем.

— У мене такого немає, може, треба завести?

— Може… Це круто — мати щось, що дарує щастя саме тобі. Це може бути тварина, птах, рослина — будь-що. Головне — ти мусиш зробити його сама або знайти. Не купити чи взяти чийсь, інакше він буде не лише твоїм. Я тебе заплутав?

— Ні! І в мене є ідея! — Ліза дивилася на аватарку співрозмовника і плескала в долоні. Як вона раніше не доду­малася. Її талісманом буде кит! Залишилося знайти відповідний камінець. Біля моря точно є один, який належатиме тільки їй.

— Розкажеш потім? Вибач, мушу бігти — батьки кличуть. Солодких тобі снів, сонячна.

— Розкажу… І тобі гарних! Спи сухенький! — несподівано для себе пожартувала Ліза.

Кит надіслав язикатий смайлик і вийшов із мережі. Чипси закінчилися. Дівчина дістала великий снікерс і вгризлася в шоколад. Очі втомилися. Ліза вимкнула свій ноутбук і залізла в ліжко. Поклала руки під голову. З великого вікна на неї дивилося небо. Оксамитово-чорне, щедро всипане блискучим зоряним пилом. Улітку зірки були особливо гарні, а ще — знову обіцяли сонце й безхмарне небо. Завтра знову буде. «Почекаю до першої зірки, що впаде, й засну…» Ліза грала в «переглядки» з небом щоночі. А вранці не пам’ятала, хто виграв, хоча здогадувалася, що постійно перема­гало небо. Адже йому не потрібно було спати.

Їй снився білий кит, що плив у небі. Він високо підстрибував і глибоко пірнав у темряву, розбризкуючи срібні зірки сильним хвостом. Дівчина сиділа в нього на спині й торкалася кінчиками пальців зоряного моря, від чого в ньому з’являлися дивовижні зорепади. Вона бачила маму з татом. Вони стояли внизу й заворожено спостерігали.

— Дивіться, як я можу! — Ліза сміялася й радісно розсипала зірки жменями.

Розділ II. Легкий вітер

Щедре сонце сліпило очі, не залишаючи жодного шансу на те, щоб поспати ще трішки. Ліза скривилася і сховалася від яскравих променів під подушкою. Якщо ще так полежати, може, знову з’явиться цей сон… Дівчина замружилась, уявляючи себе у прохолодному зоряному ­небі. Але золотоголове світило виявилося підступним: воно гріло так, що лежати під подушкою було надто задуш­ливо. Залишки срібного сну випарувалися під спекотними променями.

— Здаюся! — із жалем видихнула Ліза і скинула подушку з ліжка. Опустила праву ногу та руку, провела долонею по пухнастому ворсу килима й скотилася вниз за подушкою. На рівні очей опинилася розпакована коробка цукерок. Ліза відкрила напівпрозору кришку й розчаровано зітхнула: залишилося всього дві. Крихітні мушлі з мармурового шоколаду швидко розтанули в роті. Хотілося пити, та ко́ли більше не було.

Ліза підвелась і потрусила сорочку. У тій щось жалібно брязнуло. На колу, певно, не вистачить. Після вчорашнього просити грошей у тата було тупо. Може, у мами гарний настрій? Ліза взяла гребінець й стала розчісувати сплутану після сну косу, безжально видираючи ковтуни. Її довге, майже до поясу волосся миттєво заплутувалось. Мама зараз дала б добрячого стусана. Дівчина виразно почула голосний вереск:

«Ти що робиш? Геть волосся не бережеш! Голомоза будеш! Цього хочеш?»

Однак у кімнаті мами не було, тому Ліза знизала плечима — густого волосся було так багато, що лисина їй точно не загрожувала. Дівчина заплела вільну косу, скинула піжаму, одягла звичний закритий купальник і потягнулася за шортами.

«Для мене ти найгарніша».

Шорти залишилися висіти на спинці стільця, а Ліза пірнула в довгий жовтий сарафан — мама казала, він приховує фігуру. Спідниця красиво розліталася й приємно шелестіла, поки дівчина збігала вниз сходами.

— Доброго ранку!

Мама стояла коло плити й щось перевертала лопаткою на сковорідці. Ліза вдихнула солодкий запах — оладки!

— Сідай, — мама махнула лопаткою. — Батько вже поїв. І молока собі налий — воно в холодильнику!

Віючи жаром, оладки приземлялися на сніжно-білу тарілку. Поряд стояв повний слоїчок полуничного варення й мисочка зі сметаною. Ліза налила у високу склянку холоднющого молока й випила його одним духом. Потрусила порожнім пакетом і допила останні крапельки. Потім сіла до столу, підчепила виделкою оладку, вмочила її в густу сметану, вкинула до рота й блаженно замугикала.

— Не їж гаряче! — гримнула мама, заправляючи неслухняні кучері за вуха.

Гірка оладок на таці біля сковорідки стрімко росла. Сковорідка щоразу з веселим дзенькотом опускалася на чавунні решітки. Мама зачерпувала густе тісто і спритно формувала акуратні кружечки. Вона таємниче усміхалася, час від часу кидаючи погляд на прозору вазу з великим букетом яскраво-жовтих соняхів.

Ліза подивилася на квіти й собі усміхнулася. Помирилися. Раніше тато часто дарував мамі квіти. А коли вони в’янули — приносив свіжі. Побачивши новий букет, мама знову ставала вісімнадцятирічним дівчиськом. Милим, збентеженим, із трішки наляканими великими очима («як в оленятка», — казав тато). Звичайнісінькі квіти, але для мами й тата вони були чимось більшим. Молодістю й щастям. І нерозгаданою таємницею, інакше чого б вони так хитро усміхалися, наче двоє змовників? Коли вони переїхали до Туманівки, квітів поменшало. Добре, що хоч узагалі не зникли. Напевно, тато розумів, що без квітів діла не буде.

— Дуже смачно! — Ліза важко відсунулася від столу й погладила живіт. — Мам, я на море піду.

Жінка непевно кивнула. Дівчина взула крокси і взялася за ручку дверей.

— У магазин спочатку сходи! — мамин голос наздогнав на порозі.

— Ну мам!

Зустріч із морем відкладалася, до магазину треба було йти зовсім в інший бік, а ще там вони… Якщо зустріне — зіпсований настрій на весь день, у кращому разі! Як же не хотілося йти… Може, мама передумає? Ліза скорчила жалібне личко, але мама залишилася незворушною:

— Ну ж бо, не кривися! Мені ніколи. Ось список, — вона втиснула в руку доньці аркуш із блокнота, списаний дрібним почерком. — А то знову все забудеш, — не втрималась, щоб не вколоти. — І гроші. Не загуби!

вернуться

2

Пісня британського музиканта «Пекло одразу за рогом» (англ.).