— О, мівіна вже є!

Ліза розсміялась.

— Я в дитинстві мівіну їла. Суху. Пересипала спеціями й топтала. Потай від мами. Класно було!

— Я теж! Можна уявити, що ми їли її одночасно, просто в різних місцях.

— Можна.

Ліза сперла підборіддя на долоню. З Китом можливим здавалося все на світі. Отже, і таким, як вона, теж може пощастити. Хоча б у віртуальному світі.

— Якого кольору в тебе очі?

— Сірі. А в тебе?

— Гарно. Сірий — мій улюблений колір. Коли небо затягує хмарами, і воно стає сірим. Але ти все одно знаєш, що під сірим кольором ховається яскраво-блакитний, чи темно-­синій, чи світло-блакитний, майже прозорий. Сіре небо — це таємниця. У мене звичайні зелені.

Ліза усміхнулася. Зелені. Як у кота.

— І зовсім не звичайні. Зелений — мій улюблений колір, між іншим. Мені здається, в тебе дуже гарні очі, — написала дівчина і стиснула руки в кулачки. Що він відпише? Що?

— Якби ти сказала, що твій улюблений колір — синій, я купив би собі лінзи і носив би їх щодня.

— Правда?

— Ага. Я хочу, щоб тобі було добре. Добре зі мною…

— Мені дуже добре з тобою, — швидко відписала Ліза. Кит був такий милий. Чому він не жив у сусідньому домі? А ще краще — вчився в їхній школі. Вони б разом повер­талися після уроків, гуляли до темряви, і він її від усього захищав би.
— У нас шалена спека. Трохи тисне на голову. Не люблю, коли голова болить — я стаю дуже нервовим. Хочеться тільки спати і ще — чогось холодного. Льоду чи крижаної води. Або щоб хтось зробив масаж…

— Бідолашка. Я б спробувала, якби ти був поруч.

— Я б цього дуже хотів. А давай дещо зробимо?

— Що?

— Притули долоню до монітора. Праву. Є?

— Є.

Монітор був теплий на дотик.

— Відчуваєш? Моя долоня навпроти твоєї, і між нами тільки монітор. Заплющ очі.

Ліза слухняно заплющила очі й відпустила уяву. Лише тонесенький монітор між ними, але тепло долоні Кита вона відчуває кінчиками пальців. Так дивно, але так добре. Якби не було монітора — він узяв би її за руку. Як хочеться взяти його за руку! І Кит наче прочитав її думки:

— Я дуже хочу взяти тебе за руку. У тебе напевно маленька долонька, вона б чудово пасувала до моєї…

— І я…

Ліза забрала долоню і притулила її до щоки. Якщо знову заплющити очі, можна було уявити, що це Кит торкається її. По шкірі пробігли мурашки. Що вона робить? Дівчина похитала головою й обернулася до вікна. Світло-блакитне небо стрімко втрачало колір. По ньому стелилися довгі білі язички, наче хтось щойно завершив показовий політ десятка літаків. Вітер шмагав далекі чорні хмари, щоб вони скоріше рухались уперед. Ліза підвелась і прочинила вікно на півпальця. Свіже повітря з розгону увірвалось до кімнати, остуджуючи щоки, що палали. Дівчина опустилася на ліжко і застрочила:

— У нас якраз хмари. Сірі, на горизонті взагалі чорні. Буде дощ.

Вона заплющила очі. Дощ на морі був зовсім не схожий на міські зливи. Всипані дрібними мурахами сірі тротуари, ямки на дорозі, заповнені каламутною водою, вода, що захлюпувалася в кросівки, — міський дощ зовсім не надихав. Інша річ — морський. На морі все взагалі було геть іншим.

— Я люблю дощ. — Кит надіслав у відповідь картинку зі склом, рясно всипаним краплями. Кілька крапель стікало донизу, і дівчина згадала, як вона раніше любила розводити пальцями доріжки, якими стікав дощ по склу. Потім це якось забулося. Вона змінилась. Але дощ теж змінився.

— І я люблю.

— На море підеш?

— Ага, — задоволено усміхнулася Ліза. Прогулянка втрьох має бути приємною, якщо інші двоє — це дощ і море. Головне — не піддатися пориву взяти із собою парасольку, інакше дощ мине марно. Цікаво, яка парасолька в Кита. Мабуть, ніяка. А в дощ він, напевно, ходить у капюшоні і в навушниках, у яких грає…

Думки перебив звук нового повідомлення.

— Це звучить по-дурному, але я хотів би вперше побачити тебе під дощем…

— Зовсім не по-дурному, — знизала Ліза плечима. Що тут такого? Було б цікаво. Це не схоже на звичайні побачення з книжок і фільмів. Хоча Кит і так був дуже незвичайний. Дівчина взяла до рук чашку і машинально зробила ковток, відкривши наступне повідомлення.

— …і поцілувати.

Тепла й геть несмачна нудотно-солодка рідина прослизнула горлом, а Лізу наче пронизало струмом. Вона на автоматі закрила кришку ноутбука, навіть нічого не відписавши. «Поцілувати». Яке коротке слово, але скільки в ньому всього. Вона ні з ким ніколи не цілувалася. А коли бачила поцілунки в кіно чи в мультфільмі — завжди відверталась або ж заплющувала очі. Вона опустила ноутбук на підлогу і розтягнулася на ліжку. Замружила очі. Кит хоче її поцілувати. У животі щось знову залоскотало. Ліза накрила зашаріле обличчя подушкою. Вона теж хотіла, щоб він її поцілував…

Дівчина відсунула ноутбук і стала збиратися. Надягла купальник, зверху натягла довгу футболку до колін, взула шльопанці, склала до наплічника пакет із печивом і пляшку коли. Спустилася сходами, пройшла повз кімнату батьків і на секунду притиснулася вухом до дверей. За ними було тихо. Ліза перевела погляд на підлогу — маминих капців не було — отже, вона вдома. Дівчина нагнулась і за­зирнула в шпарину. Мама сиділа на ліжку з книжкою. На носі — окуляри, одна рука на сторінці, друга — тримає горнятко. Можна навіть не заходити — коли мама читала, вона не помічала нічого й нікого, хоч ходи на голові. Все-таки­ книжка — корисна штука, особливо для мам.

Ліза зайшла до кухні і прочинила холодильник. Велика каструля з холодником. Суп не спокушав. Сковорідка з пловом. Теж холодним. Хоча тато міг їсти його й таким. Він узагалі був усеїдним. Навіть якось втоптав чотири голубці, коли вони були ще в процесі приготування, щоправда, жалівся, що вони були затвердими, і довго сміявся, коли дізнався, що фарш у рисі виявився геть сирим. Але вона не тато. Їй треба або гаряче й готове, або щось таке, що не потребує плити чи мікрохвильовки. Дівчина відсунула шухляду і витягла копчений сир косичкою, принюхалась і відкусила шматок. Сир зник надто швидко, Ліза навіть на мить злякалася, чи не болітиме ввечері живіт, але потім вирішила запити все колою — та все перетравить. А жувати часу не було — дощ пропустить. Дівчина витерла руки рушником і вийшла з дому.

На вулиці було важко дихати. Сильно парило. Жар піднімався знизу, огортав липкою задухою. Хмари на обрії здавалися ближчими до землі. Головне — встигнути добігти до пляжу, поки не почнеться дощ. Вона встигла скотитися до нього доріжкою, коли перша крапля опустилася на щоку. Друга — на вуста. Ліза доторкнулася до губ. Поцілунок Кита був би таким? Легким, злегка вологим й прохолодним? Похитала головою, скинула футболку і зайшла в теплу воду.

Спокійне море на очах укривалося брижами, темніло, ставало непрозорим. Тіло насолоджувалося теплом під водою, але, коли дівчина виринала, щоб зробити вдих, — плечам було трохи холодно. Всмак накупавшись, Ліза вилізла на берег.

Аня з’явилася на березі наче нізвідки. Вона тримала над головою велику веселкову парасольку, і маленькі крапельки, що стікали по краях, видавалися прозорими намистинами, нанизаними на довгу волосінь. Вони злегка за­туляли Анине обличчя й водночас не намагалися його сховати. Ліза згадала про ранковий провал із дзеркалом і насупилася:

— Уся оця любов до себе — цілковита маячня, — роздратовано промовила дівчина, підійшла ближче й підставила обличчя дощу. — Більше я в це не повірю!

— А ти намагалася? — Аня відразу ж підхопила розмову, наче знала, про що думає дівчина.

— Так! Багато разів казала собі, що я гарна і що люблю себе. — Ліза пригадала дзеркало й струсила краплі зі щік. Безглузде скельце. Чому воно не могло показати те, чого їй хотілося більше за все на світі?

Жінка усміхнулася і склала парасольку. Дощ закінчився, але море все ще хвилювалося.

— Говорити — це добре. — Аня притулила парасольку до візка й провела рукою по чолу. Сьогодні її волосся було укладене великою білою черепашкою. Здавалося, якщо притулитися до неї вухом, можна було б почути пісню моря. Вона подивилася на Лізу і стишила голос: