Він викупив відео в якихось невідомих на чорному ринку, він вимагав у слідчого притягнути цих дітей до відповідальності. Але марно. Вони — діти мажорів, недоторканні. А такі, як слідчий Симоненко, лише потурають вбивцям. Тому Дмитро взяв ситуацію у свої руки. Він відправив на небо усіх, кого побачив на відео вбивства його принцеси. Він особисто був присутній під час їхньої смерті, маскуючись під безхатька або офісного працівника. Він переконався, що батьки цих малих покидьків відчули його біль. Він думав, що покарав усіх і зараз просто допомагає іншим — те, чого хотіла його принцеса. Однак у моменти прозріння чоловік ловив себе на думці, що перетворився на звичайного маніяка. Та він проминув найголовніше. Хтось же мав знімати те кляте відео! Нарешті всі його дії дістали пояснення — він шукав останнього вбивцю. І знайшов її! Він покинув усе й усіх — і вирушив до Туманівки, щоб допомогти Лілі померти. А після цього він і сам помре. І знову зустріне свою принцесу.

Дмитро втягнув носом солоне повітря і провів рукою по густому волоссю: може, він навіть ще встигне скупатися перед тим, як перейти до справи. Але спершу треба знайти Лілі. Про Туманівку йому було відомо мало: колишня база катерів, море, скелі, житлові будинки, школа, медичний центр. У ній навіть не було жодної пристойної багатоповерхівки! Але тут жила його сонячна дівчинка.

Чоловік витягнув фотокартку з дипломата й машинально потягнувся до шиї, щоб перевірити, чи добре сидить краватка. Зупинив руку на півдорозі. Однак він так і не звик до свободи. Минуле тримало надто міцно. Але нічого, він змусить його відпустити себе. А ось і та, хто може допомогти йому. Він побачив, як повз зупинку пройшла худорлява чорнява мала з трішки припухлим обличчям. Чоловік начепив осяйну усмішку і гукнув:

— Дівчино, можна хвильку вашої уваги?

Чорнявка налякано обернулася, але швидко заспокоїлась, побачивши незнайомця.

— Ви до мене? — нервово облизала вона губи.

— Так-так, до вас. Мене звуть Павло Володимирович, і я вперше у вашому містечку. І мені страшенно потрібна ваша допомога.

— Яка?

— Я шукаю одну дівчину. В мене є її фото. — Він помахав дипломатом. — Може, це ваша подруга?

— Ну, я тут усіх знаю.

— Це чудово, — закивав головою чоловік, показуючи знімок, з якого на неї насторожено дивилася Ліза. — Ось, впізнаєте?

Юля неоднозначно кивнула. Нащо йому знадобилася жирна? З відкритого дипломата запахло вареними яйцями. Нудота підступила до горла. Вона знову облизала губи.

— То знаєте цю дівчину?

— А… Так… Моя однокласниця. — Юля намагалася глибоко дихати, щоб відігнати нудоту.

— Я — викладач у коледжі мистецтв. Вона перемогла в нас у конкурсі кращого малюнка. І я приїхав сюди, щоб особисто передати їй приз.

— І що вона виграла?

— Путівку в краще життя, — усміхнувся чоловік.

— Навчатися її до вас покличете? — Юля заздрісно насупилася. За нею ніхто не приїздив із сусіднього міста. Живіт знову скрутило болем. Близнючка скривилась і сховала гримасу за посмішкою. Вийшло кривувато, але, здається, цьому­ Павлові Володимировичу було начхати.

Чоловік зробив таємничий вираз обличчя:

— Це секрет. То ти скажеш, де вона живе?

— Цією дорогою до кінця вулиці, потім біля продуктового повернете ліворуч — її будинок третій справа. Побачите.

— Дякую, дякую, — Дмитро широко усміхався. Він завжди отримував те, що йому було потрібно. Дівчина обернулася, щоб іти, коли чоловік зупинив її:

— Знаєш, у мене була знайома, схожа на тебе.

— Ви про що? — Юля скосила погляд на чоловіка, який дивним чином змінився на обличчя. Ті самі очі, та сама усмішка, але він уже був інший. Інший голос, інший чоловік?

— Вона була хвора на булімію, — Дмитро говорив буденним голосом, дивлячись крізь співрозмовницю. — Шкода, але вона померла. Я бачу, ти теж на шляху до цього. Бажаю успіху!

Рикун обійшов шоковану дівчину, яка застигла з відкритим ротом, і повернув за ріг. Яка різниця, що казати тому, кого ти більше ніколи не побачиш? Він щось насвистував собі під ніс, крокуючи запиленим тротуаром. Настрій чоловіка стрімко покращувався. Перший постріл — і одразу в яблучко. У нього був ще цілий день і ніч до визначеного часу. Сьогодні Туманівка належатиме йому. Чудове місце! Він втягнув носом повітря й усміхнувся: здається, вночі буде шторм. Дмитро зачепив дипломатом стовп при дорозі, і в ньому щось тихо дзенькнуло. Чоловік переклав валізку в іншу руку й розстібнув ще один ґудзик на сорочці. Зовсім трохи часу — і він відкоркує свою останню пляшку!

Розділ XII. Шквальний вітер

— Слухай, це вже четверте! — Маринка вибила з рук сестри тістечко, і воно приземлилося прямо на сніжно-білу скатертину.

— І що? — з викликом відповіла близнючка. Темне волосся вона заплела у два кренделики з боків і тепер виглядала, наче героїня японського мультфільму.

— А нічого! — Марина тицьнула вказівним пальцем у лоб сестрі. — Не хмур брови, зморшки з’являться! Що — теж жирною хочеш бути?

— Ні! — похитала Юля головою.

— То терпи. Не можна нам, розумієш? На маму подивися, хочеш розтовстіти, як вона?

— Ні, — похитала головою дівчина.

Мама близнят працювала кондитером, тому вдома холодильник завжди заповнювався всілякими смаколиками. Валерія Олександрівна і сама була схожа на пишне тістечко з кремом.

Юля зітхнула. Сестрі легко: зовсім байдужа до солодкого, а ось їй непереливки — відмовитися від солодкого розмаїття вона ніяк не могла.

— А з руками в тебе що? Подряпини якісь, нігті обкусані — страх!

— Не люблю я твої манікюри! — огризнулася Юля.

— А треба! — Сестра поставила руки в боки. — Не вмієш — навчимо, не хочеш — змусимо. Ну, чого ти? Зроблю я тобі щось класне, не переживай! Треба було просто одразу попросити, а не ходити, як казна-що!

— Треба було, — похилила Юля голову. Із сестрою важко було не погодитись. Якщо для всіх вони були однаково рівні, то насправді Маринка головувала. Старша на шість хвилин, сестра була справжнім тираном. Тільки вона вирішувала, що обидві робитимуть, який одяг купуватимуть і навіть яку музи­ку слухатимуть. Не послухатись — означало підписати собі вирок. У дитинстві Маринка просто тягала Юлю за волосся, щипала й копала, поки сестра не приставала на її умови. Вже дорослішою — тиснула авторитетом. Юля переконувала себе, що робить усе так, як хоче сестра, через силу звички і щоб Маринка не ображалася, але в глибині душі розуміла, що вже давно не питала в себе, чого вона сама хоче.

— Ну все, йди вмийся, вся в кремі, замазура, — захихотіла Маринка, витягаючи телефон у яскраво-блакитному чохлі. Пальці швидко пурхали, ледь торкаючись екрана. — І думай відразу, що вдягнеш. Я твою блакитну сукню візьму, чуєш?

Юля зайшла до ванної і замкнула двері на засувку. Добре, що є місце, де можна побути наодинці із собою. Відкрутила кран на повну, щоб шумів, і на додачу — включила на телефоні музику.

— Востаннє. Це — востаннє, — пообіцяла собі. Опустилася на коліна, трохи зігнулася і вставила пальці в рот. Хвиля звично підкотилася до горла. На очах заблищали сльози. Як же їй було шкода себе і свого життя. За що це їй? Щоразу наїдатися до болю в шлунку, не відчувати смаку їжі, головне — щоб побільше, і знову бігти до туалету. Відраза до себе, коли в дзеркалі от-от з’явиться жирний монстр. І щоразу обіцяти собі, що цього більше не буде? Скільки вона ще витримає? Врешті шлунок перестало зводити спазмами, дівчина підвелася, хлюпнула в обличчя холодною водою. Чистила зуби, поки не зник бридкий кисло-гіркий присмак, і втерлася рушником. Юля вийшла з ванної й зупинилася біля столу.

— Чого так довго? — Маринка сиділа, так само втупившись у телефон. Вона підвела голову і невдоволено примружилась, уважно розглядаючи сестру. — В тебе обличчя червоне. Запухло, чи мені здається? Може, алергія?

Юлі захотілося сховатися від чіпкого погляду сестри. Але не можна було. Вона витиснула із себе ніякову усмішку.