«Нечесно, нечесно».

Що було далі — Світлана пам’ятала погано. Здається, вона лупцювала Лізу її ж джинсами, а донька голосно ревіла, і жінка плакала у відповідь.

З директоркою якось домовилися. Лізі вдалося сяк-так підтягнути хвости й отримати задовільні оцінки для переходу в наступний клас. Але відтоді вона більше не була її улюб­леною маленькою дочкою. Світлана більше не ві­рила жодному її слову. Вона страждала через те, що сталося, і плакала, закриваючись у своїй кімнаті вечорами, але просто не могла дозволити собі ще раз повірити цим найчес­нішим очам. Вона нічого не розповіла Андрію. Просто не змогла.

Влітку нічого не змінилося. Хоч не треба було думати про школу — однією проблемою менше. Але з’явилися інші. Ліза напихалася усіляким непотребом і всі дні просиджувала за ноутбуком, не звертаючи уваги на прохання допомогти по дому. З цим неможливо було миритися і Світлана боролася як уміла: покаранням, криком, сваркою, часом — лайкою, хоч і картала себе за це, але лайливі слова самовільно вилітали з рота! Бувало й заціджувала ляпаса, подумки виючи від власної безпорадності. Але це не спрацьовувало. Більше того — донька навіть спробувала втекти з дому. Як після такого стримаєшся?

Жінка розглядала фотографії маленької Лізи й прикладала хусточку до очей. Чому її донечка не могла назавжди залишитися малятком? Чому все так сталося? Чому? Але відповідей на всі ці запитання не було.

А ще це… Ліза сказала, що ненавидить її. І це стало остан­ньою краплею. Світлана злягла в ліжко. Серце шалено калатало, а голову стиснули лещата — піднявся тиск.

А раптом вона не брехала? Що коли вона і справді ненавидить власну матір і тому так поводиться? Хіба з тими, кого любиш, можна так?

Світлана ковтала сльози й шукала причину: де, коли і що вона зробила не так? За що Ліза її ненавидить? За те, що вона любить її? Нехай так. Із цим непросто змириться, але, якщо це правда, нехай так. Тепер все буде по-іншому.

Жінка перекинулася на інший бік. Подушка була волога й холодна від сліз. З тумбочки вигулькнула баночка з таб­летками. Світлана проковтнула відразу три. Їй терміново треба було заснути. І перед тим, як заплющити очі, вона здригнулася від думки, яка блискавкою пронизала запалений мозок: якщо все стало на свої місця, то чому досі так боляче? Чому?

Розділ X. Дуже сильний вітер

Тінь без обличчя тягнула руки до її шиї, а Ліза навіть не могла поворухнутися. Вона заклякла на місці і з жахом чекала, поки холодні пальці торкнуться шкіри. Її пальці завжди були крижаними. А як інакше, якщо вона померла? Ти померла! По-мер-ла! Дерев’яні губи ледь ворушилися, Ліза чула власний голос. Померла!!! Вона щосили закричала і прокинулася. Сльози рікою текли з очей, дівчину трусило мов у лихоманці.

— Коли ти перестанеш мене мучити?

Ліза не помічала, що продовжує кричати вже вголос. До кімнати забігла Світлана:

— Лізо? Знову? — вона сіла на ліжко й міцно обняла доньку. Вчорашня образа зникла, як і не було її. Знову повернувся страх. На місці померлої однокласниці могла бути її власна донька. Добре, що все минулося. З Лізою усе гаразд, і це найголовніше. Світлана відчула, як донька притиснулася до неї, і стала тихенько примовляти:

— Це був сон. Страшний сон. Нічого, нічого! — Вона гладила доньчине волосся, а Ліза схлипувала їй у плече.

— Мамо, я… — спробувала відсторонитися дівчина. Але Світлана пригорнула її міцніше.

— Навіть не думай! Лізо, ти ні в чому не винна! Це нещасний випадок! Пам’ятаєш? Це життя, таке може статися, розумієш? — Жінка говорила впевнено і спокійно, як і радив психолог. Головне, щоб донька перестала себе звинувачувати, а з таким тягарем на душі важко було впоратися самотужки. Для цього потрібен був час, і в них було ще все життя попереду.

Ліза кивнула. На душі полегшало. Коли мама була доб­рою, завжди ставало легше.

— Зможеш заснути? Посидіти з тобою?

— Не треба, мамо. Все гаразд, я вже заспокоїлася, — витерла сльози дівчина, намагаючись говорити рівним голосом. — Дякую.

— Добраніч.

Світлана зупинилася на порозі. Може, саме зараз — час поговорити? Може, саме зараз донька її нарешті почує? Але Ліза вже вляглася і накрилася простирадлом майже з головою. Жінка ще трохи повагалась і вийшла з кімнати, причинивши за собою двері. Краще завтра. Усе — завтра.

Дівчина дочекалася, поки мамині кроки на сходах нарешті стихнуть, і потягнулася до ноутбука. Хто зможе заснути після такого? Тільки б Кит був у мережі. Вона швидко застрочила:

— Мені наснився кошмар. Ти тут?

Кит мовчав, його профіль не світився синім. Але це ще нічого не означало. Може, треба просто почекати. Дівчина приставила подушку до стінки і зручніше вмостилася. Зайшла в папку під назвою «Школа» і відкрила фотографію світлокосої однокласниці. Вона не забула її обличчя. Чому тоді ніколи не бачила його уві сні? Ліза не вперше думала про смерть. Вона бачила, як помер її папуга, бачила збитих голубів на дорозі та щурів у мишоловці, бачила мертву бабусю. Цікаво, чи існує інший світ, у якому можна зустріти померлих? Чи існує переродження, щоб зробити усе правильно? Смерть така непроста, але стається надто легко. Коли померла Аня — завжди привітна й весела однокласниця, яку всі називали Ганнуся, — вони переїхали. Багато хто з однокласників тоді переїхав. У неї постійно брали свідчення, змушуючи розповідати одну й ту саму історію.

— Тут. Ніч надто гарна, щоб витрачати час на сни. Тим паче — кошмари.

Кит відписав. Ліза усміхнулася. Він завжди вмів перевернути все іншим боком.

— Що тобі снилося?

Може, розповісти? Ліза глибоко вдихнула і почала строчити:

— Однокласниця. Мертва, якщо точніше. Ми вчилися разом із першого класу. Дружили, були в одній компанії. Вона була добра. Якщо чесно, це завдяки їй мене взяли в її компанію.

— Що з нею сталося? Нещасний випадок?

— Так, — написала Ліза і стерла. Вона в це не вірила і не хотіла брехати Киту.

— Не зовсім. Знаєш таку гру — собачий кайф?

— Чув.

— Ну от. Ми пробували кілька разів.

— І ти?

— Я — ні. Хотіла, але не змогла наважитися. Ну і ми завжди були в компанії, тому…

— Що?

— Ми вирішили зняти відео, закинути його на ютуб. Знаю, смішно, але наші десь прочитали, що за перегляди можна отримати купу грошей. Ми хотіли заробити. А потім на всі поїхати на море компанією. Круто було! Тільки наші гроші — і ніякого клопоту…

Ліза покусала губу. Кит мовчав, наче завмерши в очікуванні.

— Відео ми зняли, але вона померла.

— Серйозно? Як це померла?

— Це був нещасний випадок. Ми не хотіли, щоб так сталося! Я тоді так перелякалася. А потім ми переїхали в Тума­нівку, — Ліза відправила повідомлення і побачила, що написала назву містечка. Дівчина на мить задумалась і махнула рукою: нехай знає. Це неважливо.

— Ти себе звинувачуєш?

— Трохи. Це тому вона мені сниться?

— Не знаю. А що вона робить уві сні?

— Хоче мене задушити. — Ліза здригнулася, наяву відчувши крижані пальці на своїй шиї. — Але ніколи цього не робить.

— Я зараз дещо скажу, але ти не лякайся. Цю твою подругу часом звали не Аня?

— Так… Ганнуся. Звідки ти знаєш?

— Не пам’ятаю прізвища. Ми з нею дружили. Ну, як дружили — переписувалися в мережі. Вона померла так само, як ти сказала. Дивний збіг, навряд чи це твоя однокласниця…

— Я можу скинути фотку! — Ліза швидко знайшла потрібний файл, завантажила його, але в останню мить зупинилася і подивилася на своє повне обличчя. Краще замалювати його. Не треба йому бачити її такою. Може, потім… Дівчина швидко замалювала своє обличчя в програмці й надіслала Киту.

— Це вона! — Кит відписав швидко.

— Нічого собі!

— Таке буває. Вибач, батько йде. Якщо побачить, що я не сплю, — мені капець. Ти не передумала, до речі?

— Ні, ти що! Я вже вирішила!

— Добре. Ти єдина, кому я можу вірити. Маю ще одну пропозицію. Щоб ми зробили це разом — одночасно. Остан­ній крок о 13:00. Моє улюблене число. Як тобі?