— Я не проти. Запам’ятаю.

— Не можу дочекатися нашої зустрічі!

— І я, — Ліза надрукувала повідомлення, але співрозмовник уже вийшов із мережі.

По той бік екрана Дмитро Рикун облизував несподівано пересохлі губи. Він до болю в пальцях стискав мишку — так, що мало не поламав її. З монітора на нього дивилася та, кого він дивом знайшов. «Моя маленька принцесо, це ж ти? Татко тебе завжди почує, хоч би де ти була. — Чоловік послав дівчині на фотографії повітряний поцілунок. — Ти не уявляєш, що для мене зробила, моя сонячна…»

Ліза прийшла до моря в заду´мі. Вона навіть забула привітатися з Анею, яка, як і завжди, вже була там. Сонце сідало за горизонт, нагадавши про вчорашню розмову.

— Цікаво, чому захід сонця завжди червоний? — замислено промовила дівчина. — Всі ним милуються… А мені він здається моторошним. Сонце ніби щоразу помирає від ран, і все небо в сонячній крові.

— Може, й так. — Аня теж дивилася в небо. — Смерть буває дуже красивою. Але сонце помирає щодня, аби знову народитися. І зранку воно знову прекрасне, згодна?

— Згодна. Для того, щоб народитися заново, треба померти. Але це так страшно…

— Кажуть, що смерть — це початок.

— Хочеться, щоб так і було. І щоб це було легко — просто заснути і прокинутися вже кимось іншим.

— О, тоді всі б помирали чи не щодня. Життя швидко набридало б і не мало жодного сенсу.

— То, виходить, сенс життя в тому, що є смерть?

Аня не відповіла. Вона мовчки дивилася, як небо стає багряно-червоним, а потім промовила:

— Знаєш, мені вже колись це казали.

— Хто?

— Одна дуже важлива для мене людина. Тоді я так думала. І я йому вірила. Вірила кожному слову.

— А він?

— А він, як я зрозуміла, не дуже вірив. Однієї віри на двох замало. Тому я так і не знайшла свого сенсу.

— Може, тоді його немає?

— Краще думати, що є, просто за життя його не можна збагнути.

— Ясно, — кивнула Ліза. — То це розумієш тільки коли помираєш.

— Може, навіть і не тоді. Може, в наступному житті. Чи життях, — знизала Аня плечима.

— Я спробую…

— Що?

— Збагнути сенс життя.

— Якщо вийде — розкажеш і мені. Я завжди чекатиму на тебе тут, — кивнула жінка в бік моря.

— Гаразд, — усміхнулася Ліза. Знати, що хтось її завжди чекатиме, було приємно. Навіть якщо це було неможливо, Ані хотілося вірити. Вона завжди була надто дивна. Як сонце, яке щоранку народжувалося, щоб померти і навпаки.

Розділ XI. Штормовий вітер

Дмитро Рикун вийшов із маленького автобуса, ґречно попрощавшись із водієм і пасажирами, і став із насолодою розминати ноги. Повітря було трохи задушливе, ­однак зовсім не схоже на повітря його міста. Вітер, просякнутий сонцем і сіллю, приємно лоскотав вуха — неподалік було море. На зупинці в тіні від навісу відверто нудьгували дві жіночки з картонками на грудях. «КІМНАТИ ПОДОБОВО! ДЕШЕВО!!!» Вони зацікавлено роздивлялися високого худого чоловіка з дипломатом у руках, але Рикун заперечно похитав головою. Кімната йому була не потрібна. Навіть задарма. Однаково грошей не було. Жіночки перезирнулися між собою і знову розслаблено примружили очі.

Чоловік потягнувся, хруснувши шиєю: дорога його таки трохи вимучила. У сусіда по сидінню виявилася гітара, слово за слово — і Дмитро вже розважає весь автобус піснями. Було весело, він наче помолодшав. Завжди, коли він співав, — і тоді, і зараз також — усі пісні тільки для неї. Для ластівки. Взявши перші ж акорди, Дмитро заплющив очі, а коли розплющив — у кріслі поруч сиділа вона.

Підібгавши довгі соломинки-ноги під себе, опустивши голову на руку, що зручно спиралася на бильце. Світле волосся густою рікою падало на спинку. Темно-зелену оксамитову спинку. Якщо він зараз простягне руку, то зможе торкнутися цього оксамиту, відчує її тепло. Чоловік глибоко вдихнув. І запах кориці… Вона розсипала цілу пачку, коли відгризала зубами кутик, щоб напекти булочок. Вона ніколи не брала ножа чи ножиці — лише зубами. Дурна дитяча звичка, яка щоразу доводила його до сказу. Пакетик не піддавався, і вона рвонула сильніше, обсипавши корицею себе й зелений оксамит. А потім вони удвох вимивали його шампунем — рідина для посуду саме закінчилась. І довго цілувались — на ще вологому зеленому оксамиті. Піна на її плечах, трішки кориці в ніжно-рожевому вушку й водоспад густого волосся, яке він постійно перебирав пальцями, наче гітарні струни. Це в неї вдома він уперше взяв гітару. Вона належала її батькові — видатному музиканту. І це стало причиною першої сварки — чоловік не любив, коли брали його речі без дозволу. А потім була ще одна і ще. Він став небажаним гостем у її домі, і майже забув, який вигляд має зелений оксамит. Вони бачилися потай, навіть домовились…

Боже, яким дурнем він був! Нічого дивного — адже йому виповнилося лише шістнадцять. Тут або увесь світ до ніг, або ти проти всього світу. І єдиний спосіб упоратись із цим світом — утекти… Його ластівка так і зробила. Від нього вона втекла. Він довго страждав. А потім його закрутило студентське життя. Вступ до престижного медичного університету. Батьки хотіли, щоб він був стоматологом. Але Дмитра раптом привабив інший напрямок — психологія. Навчання так затягнуло його, що він навіть зміг забути про все — і про ластівку, і про її втечу. Та одного ранку, прокинувшись, він зрозумів, чому обрав психологію. Він хотів знати. Йому потрібні були відповіді. Він не забув про ластівку, але знайти її теж не зміг. Залишалися книги, наукові праці, практичні заняття — вони мали б підказати йому, що сталося. І чому та, яка стверджувала, що кохає його більше за життя, просто зникла.

На п’ятому курсі він зустрів Інгу. Вона геть не була на неї схожа — мініатюрна брюнетка зі стрижкою до плечей. Але вона подобалася батькам і, здається, любила його. Він жив лише для того, щоб жити, бо, заплющуючи очі, він все одно кохався не з Інгою. Він кохався з ластівкою. А ще — вона приходила у снах. Врешті він не витримав, зібрав речі і вирішив піти, залишивши записку. Інга перестріла його, коли він стояв у дверях з наплічником й запискою в руці. Її очі були вологі від сліз, а губи скривлені в неприродній посмішці.

— Я вагітна. Вагітна, чуєш? У нас буде дитина! Дитина! — Інга казала щось іще, а він просто обережно опустив наплічник на землю й притиснув дівчину до себе лівою рукою. Права в той час зминала вже непотрібну записку. Дмитро спустив її в унітаз того ж вечора. І залишився. Ліцензію на психотерапевтичну практику Рикун так і не отримав: його супервізор підняв надто болючі теми для самоаналізу. Повернутися в минуле і пережити це ще раз Дмитро так і не зміг. Тому замість цього влаштувався продавцем у автомобільний салон — у спілкуванні з клієнтами йому не було рівних. Дев’ять місяців усе було добре. Інга таки подарувала йому дитину — красуню-донечку. Та сама навіть не встигла взяти її до рук. Лікарі казали, що вона наче заснула, а потім просто перестала дихати. Дмитро на автоматі вислуховував співчуття й клопотався про похорон, а сам думав — що робитиме з малою дитиною на руках? Віддати її батькам на виховання? Як він упорається сам? Але коли уперше побачив цей рожевий згорточок, який дивився на нього величезними очима-вишнями, він зрозумів: нікому він свою маленьку принцесу не віддасть. І він точно знав, як її назве. Такі очі-­вишні були тільки в однієї жінки в його житті. Ластівки…

Рикун шморгнув носом — сльози підступали десь із грудей і не хотіли відпускати. Чоловік завершив сумну пісню, оглянув пасажирів: у багатьох у кутиках очей блищали сльози. Водій гукнув щось підбадьорливе, однак і в нього тремтів голос. Дмитро відкашлявся і звів погляд. На сидінні навпроти із зеленою оксамитовою спинкою замість його ластівки сиділа огрядна жінка з темними плямами поту під пахвами. Чоловік кивнув пасажирці і заграв щось обнадійливо-веселе.

Зараз же він стояв на запиленій дорозі і розглядав небо. Сьогодні вже тридцяте серпня. Кінець місяця. Кінець літа. Кінець надіям і сподіванням. Йому знадобилося трохи часу, щоб знайти Туманівку на карті, і всі гроші, щоб приїхати сюди. Однак він устиг. Те повідомлення було як грім посеред ясного неба. Дівчина Лілі (вигадане ім’я, ясна річ), котру не розуміють батьки і з котрої знущаються друзі, — одна з багатьох, яку він хотів відправити до китів, — знала його доньку. Більше того, вона була коло неї в момент її смерті. Несподівано Дмитро Рикун зрозумів, що його муляло стільки часу.