У Дмитра з’явилася нова мета — сенс його існування. З’ясувалося, воно було не таким уже й нікчемним. Відправляти на небо тих, хто відчайдушно мріяв туди потрапити, але боявся. Чоловік відчував глибоке задоволення, коли йому щастило це зробити. Дмитро знаходив майбутніх підопічних у групах із депресивними назвами та на форумах. Вони постійно скиглили і скаржилися. Почувалися нещасними й страшенно страждали! Дмитро знайомився з кожною. Звісно, бували й промахи, але чоловік втішав себе тим, що в морі ще багато риби. Як не ця, то інша. Ті, хто потрапляв у пастку, були приречені.
Психолог за освітою й умілий маніпулятор у житті, чоловік легко втирався в довіру до найскладніших та найуразливіших. Іноді навіть писав грубим і зухвалим — під такою маскою надто часто ховалися вразливі душі. Він потихеньку приручав їх, змушував звикнути до себе, чекати його повідомлень, сумувати, а потім — закохатися остаточно й безповоротно. Скільки він вислухав сопливих зізнань? Не менше десятка? Його слова завжди були чесними, щирими, справжніми. Він був надто милий, щоб бути правдою, і від того ці довірливі дівчиська так відчайдушно чіплялися за його образ. А потім — були готові на все.
— Я б так хотів почути твій голос, люба. Я б усе віддав за це. Але батько розбив мій телефон, і я не знаю, коли зможу купити собі новий.
— У мене є гроші!
— Люба, я не можу брати гроші в дівчини. Тим паче… В особливої для мене.
— Будь ласка, не відмовляйся! Я дуже тебе прошу!
— Якщо тільки ти цього хочеш…
— Дуже хочу! Куди тобі переказати?
Дурненькі, дурненькі дівчатка. Чоловік написав номер карти й відкинувся на спинку стільця. Проблема з банком вирішиться навіть раніше, ніж він думав. Хто в нас тут донечки багатих батьків? Здається, Інна та Мері. Мері! Чоловік істерично розреготався. Мері? Серйозно! Яка дурість!
«Татку, допоможи мені!»
Перед очима знову з’явилося обличчя його доньки. Вона просила його допомогти, кликала його. Він бачив це в її очах. Камера тоді була наведена добре, тому пам’ять ще раз показала чоловікові її звужені зіниці й жовті прожилки в блакитному обідку.
Дмитро відкрив папку під назвою «5.01.16» й запустив відео. Він дивився його вже в мільйонний раз і все ніяк не міг видалити. Спочатку на екрані з’являються три дівчини в чорному. Вони белькочуть:
— Зараз ми вам покажемо, що таке собачий кайф[5]. Підписуйтесь на нас і ставте вподобайки, ми вас любимо! Цьомки!
Одна з них дзвінко цілує екран, і чоловік нервово покусує губи.
Потім вони розходяться врізнобіч, і з’являється вона — його маленька принцеса в чарівній білій сукні. Вона усміхається. Вона завжди усміхається.
На дві хвилини стулити втомлені повіки: картинка і так надто чітко стоїть перед очима, а губи повторюють слова трьох знайомих голосів:
— Дихай, швидко-швидко. Дихай-дихай! Ось так!
Дмитро починає швидко дихати.
— Так, тепер шарф. Де він?
На картинці з’являється шарф.
— Тримай камеру рівніше!
— Ось так? — Четвертий голос за кадром.
— Так, добре. А ти дихай, давай-давай! Інакше нічого не вийде!
І він дихає.
Шарф накидають на шию. Чорний, вузький. Затягують, сильніше, сильніше…
— А тепер затримай подих! Швидко! Не дихай, не дихай! Затягуй, ще, так!
І Дмитро перестає дихати.
— Чому вона лежить? Чуєш, ти як?
Її ляскають по щоках і намагаються підняти, але вона вже більше ніколи не дихатиме. Крики стають гучнішими, хтось починає ревіти і кликати на допомогу. Відео обривається…
Чоловік із хрускотом стиснув кулаки.
Його принцеса любила життя, вона його обожнювала. А ці жалюгідні дурепи не хочуть жити? Вони не заслуговують на існування, бо його маленька принцеса, його мила дівчинка гниє в землі. Він їм допоможе, звісно, з величезним задоволенням. Не любиш життя — так здохни!
Гарні дівчатка завжди його слухалися. Вони слухняно пили таблетки й різали вени. Він усе чітко розраховував. Деяких навіть зміг умовити зняти прощальне відео — зафіксувати свої останні хвилини. О, ці відео добре продавалися б на чорному ринку. Але Дмитро цього не хотів — його приватна колекція належала тільки йому, як і його місія. Звісно, були й провали — як без того! Чоловік презирливо скривився. Хто ж знав, що батьки повернуться з дачі і знайдуть на дверях передсмертну записку? Але дякувати малій — вона нічого не розповіла про свого принца. А листування він завжди завбачливо просив видаляти, щоб ніщо не пов’язувало їхні душі із цим жахливим світом.
Рикун узяв фотографію дівчини й притиснув до грудей.
— Моя принцесо, я роблю це для тебе. Ти ж бачиш, чи не так? Татко зробить усе для своєї любої донечки! Все-все-все! Все-все-все, — губи ворушилися в беззвучному шепоті. — Все-все-все! — Він заколисував фотографію на руках. — Спи, моя принцесо, спи, моя маленька. А хочеш, татко заспіває тобі колискову? — Чоловік дістав гітару і зручно вмостив її в себе на колінах. Пальці звично перебирали струни, з яких лилася ніжна мелодія:
— Ну ось, ти заснула, — він обережно поставив фотографію на стіл і розім’яв пальці. — Моя мила Ганнусю, я так сумую! — він рідко називав її ім’я, адже перед очима одразу з’являлася інша. Його ластівка… І образ його маленької принцеси тьмянів. А він не хотів забувати, він не міг її забути. Дмитро глибоко зітхнув, він навчився відганяти від себе зайві думки — вони лише заважали зосередитися на процесі. — А таткові час за роботу!
Дівчина на фотографії продовжувала так само сонячно усміхатися.
Розділ IX. Майже штормовий вітер
Маленький хлопчик стояв у кутку, опустивши голову й зціпивши зуби. Блакитна фарба на стіні лущилася, тому під ногами завжди було блакитне кришиво. Уламки неба. На голову опустилася важка рука, хлопчик здригнувся і ледь утримався, щоб не зіщулитись.
— Молодець! — у батьковому голосі звучала гордість. Він поплескав сина по короткому світлому волоссі і схвально гмикнув: — Ні сльозинки не зронив і навіть не схлипнув. Справжній чоловік!
Хлопчик кивнув, стискаючи кулачки в кишенях — там можна було, там не було видно. Нижче спини боліло, він ледь стримувався, щоб не заплакати. У батька була важка рука, і вона ставала ще важчою, якщо він чув плач чи крики. Його просто починало трусити від люті. Він змалку вимагав від сина сили й мужності, а ще — покори.
Так було завжди: завинив — отримуй покарання. Отримав покарання — йди до себе. Провини були різними: не помив за собою чашку, не вимкнув світло, не прийшов вчасно додому, не зробив домашнє завдання. Визнав провину — молодець, отримай серйозну розмову. Не визнав провину — отримай покарання, визнай провину та отримай ще одне покарання — щоб наступного разу швидше думав. Батька страшенно дратувала мовчазність і нерішучість.
Батько був строгий, але справедливий. Андрій ніколи не відчував, що його карають ні за що. Батько завжди мав причину. І покарання завжди були різні — куток, позбавлення кишенькових грошей, домашній арешт. Але він їх сприймав як несправжні. Аж поки його не відлупцювали ременем.
— Ти ж знаєш, чому я це роблю? — узяв його батько за підборіддя.
Син кивнув. Батько любив, коли його думки підхоплювали на льоту. Тоді й розмова була коротшою, і закінчувалася в гарному настрої. Наостанок він навіть міг отримати трохи дрібних грошей на морозиво. Треба було просто перетерпіти неприємну частину.
— Правильно, бо я тебе люблю, тому й виховую. Ну, все, йди, бався.
Йому було десять, і він не пам’ятав, у чому тоді завинив. Але добре запам’ятав батькові слова. Мама його ніколи не карала, навпаки навіть намагалася захистити, але батько просто замкнув її в кімнаті, а синові ще півгодини читав лекцію, що жінка в жодному разі ніколи не повинна суперечити чоловікові.