Спомин про давні дні розтривожив, видно, Улановського. Примовк гість. Дивився на Павла зажурено, ніби крізь роки. А той в уяві бачив не молодого Улановського, а свого, тоді теж молодого батька.

Згадав Дзеніса. Той говорив, що латишів, як підданих російського царя, теж мобілізували на імперіалістичну. Той полк, в якому опинився Ян під час революції, збунтувався, перейшов на бік більшовиків.

«А Улановський? Вони ж з батьком служили у Франції разом. У 1916-му. А потім?»— думав. Хотілося все знати й про Улановського, який тепер служить в Червоній Армії і носить «кубик».

Розділ чотирнадцятий

У цей день Павло Чепель кинув листа з дороги батькам у Гуляйгору. Пообіцяв, що як тільки приїде в Москву, знайде провулок Хлібний і передасть листа з рук у руки.

Йому й самому було б шкода не побачитися з Улановським.

У кількох місцях на дорозі виставлено указки «Об'їзд». На окремих ділянках розрівнювали гравій, сипали гарячий асфальт. Зелений дим стелився на свіжому полотні дороги, сповзав на узбіччя. Хлопці то спускалися в долину, то знову піднімалися на гору, петляли між дорожніми смугастими будками, котлами з варом, під якими гудів огонь. Видно, що люди працюють напружено, в єдиному ритмі, прагнучи завершити свої плани до святкової дати — вісімнадцятої річниці Жовтневої революції. Було приємно згадувати, що й вони кілька днів тому впоралися із своїм завданням, і про це — рапорт, який знаходиться з ними, у велопробігу.

Дорога веде на північ, на Москву. Річка Ока зникла, повернула десь на захід, а з ними поруч тече Сура.

На якомусь перехресті довелося, як сказав би батько, брати «цабе». Усе частіше почали з'являтися населені пункти — Тятьково, Сухиничі, Вязьма, Наро-Фомінськ, Можайськ, Коломна.

Назви цих міст народжували в пам'яті знамениті сторінки історії.

Повставали в уяві й славні події, ратні подвиги на полях брані проти іноземного нашестя. Ось так, як на карті нашої Сонячної системи визначено найбільші планети, маяки всесвіту, так звитяги народу світять сучасникам передаються з покоління в покоління. У спадок. «Хто з мечем прийде до нас, від меча і загине». Історики твердять, що ці слова десь на Чудському озері прорік як присягу князь Олександр Невський. Може, й так. Але подібна переконаність завжди звучала під нашими вітчизняними бойовими корогвами і в часи Ігоревого походу і в славній січі на полі Куликовому, і на Бородінському полі, в морських безсмертних походах російських бойових ескадр.

Не зогледілися, як опинилися в Серпухові. Він не значився на маршруті пробігу, може, тому, що це лише районний центр з невеликою кількістю населення. Стояв Серпухов на лівому березі Оки, ще здаля добре видно було рештки древніх укріплень, руїни кам'яних стін і сторожових башт. Якщо про великі міста, в котрих мали побувати, ще в Харкові скористалися надійною інформацією, то про Серпухов, признатися, і не чули. Отже, почувалися колумбами.

Зупинилися біля школи, яка світила білими стінами в глибині парку. Зараз, видно, почалася перерва. Всюди, куди не глянеш, повно дітвори. На клумбах ще цвітуть осінні квіти, але багато опалого листя: був заморозок, і дерева скинули свої шати трохи завчасно.

Школярі байдуже поглядали на велосипедистів. Серпухов не та провінція, де кожна нова людина викликає у місцевих жителів цікавість. Ось зупинилися неподалік двоє дівчат в однакових спортивних курточках. З ними — хлопець.

— Пробачте, — звернувся Іван Кубрак до дівчат, — у школі, здається, велика перерва.

— А ви когось шукаєте?

— Ні, ми вже знайшли — вас, — пожартував Кубрак. — Звіряємо годинники.

Хлопець поглядав на незнайомих велосипедистів якось підозріло, йому не сподобалося, що з дівчатами фліртують отак.

— Пробачте ще раз. Я пожартував. А питаємо таке: де тут можна поблизу пообідати?

Одна з подруг, менша на зріст, здивувалася:

— О, та ви з України? Ось так, на велосипедах? — запитувала українською мовою, схожою на подільську говірку, звичну Павлові з дитинства.

— Чуєш, Віро? Це ж мої земляки! Але, справді, що вам порадити? Я ж тут сама гостя. Крім нашої технікумівської їдальні, нічого не знаю.

— А ти думаєш, їм ресторан потрібний? — обізвався задерикувато хлопець і став пояснювати, де найзручніше поїсти.

— До побачення, дорогі студенти. До по-ба-чен-ня, — навмисне розтягнувши останнє слово по складах. — До зустрічі.

Як тільки ті троє одійшли, Рогов скептично подивився на Кубрака.

— Ну й безпардонна ти людина, Іване. Часом у голові твоїй, як видно, віють вітри, віють буйні.

— Ну, це ти вже занадто. Кубрак — хлопець порядний. А ш;о донжуан, то це так, — резюмував Тимофій Солод.

Знайшли непогану їдальню. Кожен замовляв окремо те, що любив. Іван — сметану з чорним хлібом, Юхим — рибу й сметану, Солод — кефір. А він, Павло, сказав буфетниці, що скучив за яєчнею з салом. Буфетниця відповіла, що яйця тільки поштучно, і то — варені. «У нас не приватна лавочка, а кооперативна торгівля!» — Буфетниця подивилася на Павла, котрий примирливо згодився: «Давайте варені». І раптом пожаліла його — пішла за ширму і чути було, як замовила: «Яєчню з салом. Зробіть, дівчата, для ударника».

Йому подали гарячу сковороду. Сала шматочки, підрум'янені, шкварчали, наче й досі під ними палахкотів огонь. Білки розлилися, а жовтки засмажилися ціленькими. Не забули посипати яєчню і зеленою цибулею. Пахощі — на всю залу.

У Серпухові привернув увагу невеликий аркуш паперу з текстом наказу наркома Ворошилова. Оголошувався черговий призов до Червоної Армії. Він стосувався юнаків народження 1913 року і тих, що досі мали відстрочку. І на «Червоній нитці» останнім часом активізувалася робота з призовниками, але юнаків такої категорії на жіночому виробництві небагато. Що ж до велосипедистів, то двоє з них — Кубрак Іван і Тимофій Солод — уже відслужили, Юхим Рогов проходив підготовку, ну, а Павлові Чепелю гуляти ще цілий рік.

У Серпухові вони відчули — наказ уже діє. Біля військкомату на червоному полотнищі напис: «Агітпункт». Поблизу юрмляться новобранці. Ще у своєму, домашньому, одязі. Але не чути гомону, як буває, коли збираються іти на демонстрацію. Споважніли хлопці А голови е чубаті, є й стрижені.

Велосипедисти помалу їхали центральною вулицею наздогнавши колону молодиків. Попереду крокували музиканти у залізничній формі. Ось вони підняли труби. Худорлявий трубач вийшов наперед, повернувся обличчям до колони. Гримнула військова музика. З дитинства знайомий Павлові марш, який розучував гуляйгірський музикант Афанасій Кущ.

Почулася команда, колона правим крилом стала повертати, а лівим тупцювала на місці. Велосипедисти обігнали її: треба поспішати на Подольськ.

Від Подольська, навіть коли їхати помалу, щоб не втомитися і прибути в столицю, потрібно не більше трьох годин. Отже, часу досить, хоч у Серпухові затрималися трохи, половину дня присвятивши текстильникам. Сподобався цех ремонтників. За кожного ткалею закріплено групу верстатів. Це підвищує персональну відповідальність. На фабриці нещодавно відкрито кіоск з художньою літературою. В ньому придбали путівник по столиці. Та згодом у готелі виявилося, що книжку написав Гіляровський і що в ній ідеться, в основному, про дореволюційну Москву. Цифра ж «1935» означала рік перевидання. Книжка називалася «Москва і москвичі», тому навряд чи могла вона бути для них практично корисною сьогодні. Втім, Юхим Рогов після оголошення відбою довго не спав, перенісши із стола лампу на свою тумбочку. Часом чувся його притишений сміх. Видно, з гумористів автор. Рогов уранці згадав книгу Гіляровського. Признався, що такої цікавої давно не читав.

Коли знову опинилися на основному маршруті, Тимофій Солод зацікавився виставленими у вітрині невеличкої крамнички різними значками, наборами марок, кишенькових ножиків, побачив щось кругленьке з чорної пластмаси в металевій блискучій оправі. Годинник? Ні, компас! Ще й з ремінцем.

— Пробачте, скільки коштує ця штучка?