— Отже, у вас, кажете, агітпробіг, — повів розмову Мартинюк. — За що ж агітуєте?

Відповів Рогов:

— За дострокове виконання другої п'ятирічки. Ну, і проти паліїв війни.

— Так, так, за це агітувати треба. Я, між іншим, теж з племені агітованих. У двадцять першому голодному році загітували випускника сільської школи подавати документи на курси вчителів. За три роки вивчився на математика. Розподіляла Наркомосвіта, персонально з кожним розмовляв товариш Скрипник, відомий ленінець з дореволюційним партійним стажем. Всі їхали на село. Мене ж загітував у Російську Федерацію: вона дуже просила кілька точників. Він мою долю визначив, а я — моєї Тетяни. Розписалися ще в Харкові — і в дорогу. І ось молоді вчителі з України у Щиграх. Він — математик, вона — мовник. Квартиру дали при школі, її ще земство будувало. З окремим входом. Сарайчик, погріб. Навчайте дітей, живіть людям: і собі на радість. Та ось посилають мене на вчительську конференцію у райцентр. Розмова ділова, нелегка. Не вистачає підручників, зошитів, бідняцьким дітям треба одягом допомогти, взуттям. А є й круглі сироти, адже тільки-но закінчилася війна. Районні методисти рекомендують, як забезпечити успішність. Словом, педагогіка… А на третій, здається, день до вчителів високий гість прийшов. Ми вже чули це прізвище — Губкін. Академік Губкін Іван Михайлович. Районне начальство сіло за стіл з ним разом. Учителів уже раніше попередили — Губкін взагалі в науці великий авторитет, а в геологічній — особливо. Сюди, в загадковий Курський край з його магнітною аномалією, Губкіна, мовляв, сам товариш Ленін послав. Залізну руду назвав Ленін хлібом промисловості. От і треба її знайти, видати на-гора. Слухали Губкіна. Років йому тоді було небагато, не більше як мені тепер. Під сорок, а два інститути скінчив. Починав теж з кар'єри вчителя, а потім передумав, поїхав у Петербург в Гірничу академію. Побував в науковому відрядженні і в Америці, ще до революції. Потім Володимир Ілліч Ленін особисто звернувся до нього, щоб швидше повертався. Треба відновлювати господарство молодої країни робітників і селян, піднімати науку. Сидять учителі, слухають. А голову мені свердлить думка, чого це він нас агітує. Ми ж товаришем Скрипником, теж ленінським посланцем, мобілізовані на ниву освіти. Губкін же про свої задачі говорить і при цьому посилається на Леніна. Наркомосвіти України Скрипник знав Володимира Ілліча не менше, ніж академік Губкін. Завідуючий райнаросвітою навіть трохи збентежився, вибравши слушну хвилинку, коли академік собі з графина воду наливав, неголосно, тактовно подав репліку.

— Ви, шановний Іване Михайловичу, усіх наших щигринських учителів вирішили до себе завербувати, на КМА, чи через одного?

— Через одного, — без вагання відповів академік. — Я агітую, в першу чергу, мужчин, ну, а про жінок нехай вже самі чоловіки подбають.

— Отак я став геологом, — закінчив Мартинюк.

Видно, що Петрові Кононовичу і зараз приємно минуле згадувати. Пройшло з того часу дванадцять нелегких років. Було що розповісти. Шкода, обмаль часу. Харків'янам треба рано в дорогу вирушати.

Чергова гуртожитку, в якому поселено харків'ян, сиділа не за столиком, а на канапці — кругловида, молода, але якась інертна.

— Дивись, Дарино, щоб гостям нашим було у вас не гірше як у готелі,— попередила дівчина з міськкому комсомолу. — Я за них перед самим першим відповідаю. Бувай!

Ще хвилину-другу чергова щось роздумувала, співчутливо поглядала на хлопців, на їхні веломашини, які бачила крізь вітринне скло вестибюля.

— Біда мені з вами, — зітхнула, шукаючи щось в кишені сірої спецівки. Витягла цукерку, розгорнула неквапливо. Повні губи були розтулені, здавалося, вони знають, яка то смачна штука — подушечка з начинкою. Акуратно склала обгортку, наче якусь цінну річ, і аж ході поцілила нею у пофарбоване в зелений колір відерце, що стояло метрів за три від канапки біля фікуса. Павло аж приснув зо сміху: «В десятку». Подумав — от кому Черников поставив би найвищий бал за стрільбу.

Ось, нарешті, чергова зробила такий рух, ніби встає. І тут Іван Кубрак, який стояв найближче до неї, не розгубився, по-джентльменськи простягнув руку. Дива! Іванів хід зустрінуто приємною посмішкою, дівчина не сховала свою руку, навпаки — добровільно віддала її, ніякого опору не чинила. Але із свого боку не зробила, здається, жодного зусилля, щоб полегшити хлопцеві його місію. Та він залишився лицарем до кінця, сили не пошкодував. Мить — і досить-таки важкенька особа ледве не впала в його обійми.

На цьому й скінчився несподіваний флірт Кубрака. Чергова поправила на собі одежу і попрямувала до вікна. Її зацікавили велосипеди. Що й говорити, досить- таки брудненькі вони, а видно, що нові. Перевела свій погляд на речові мішки клієнтів, складені на купу біля дверей. Оглянула усміхнено кожного хлопця. Сліди, залишені на чистій підлозі, вже підсихали, по них можна було міряти, у кого який розмір. Кубрак, простеживши за її очима, знову був на підхваті.

Іван Кубрак почувався на сьомому небі. Йому найбільше уваги виявлено.

Хлопців поселено в окрему затишну кімнату. З червоного кутка принесено патефон і два десятки пластинок, свіжі газети. Велосипеди перекочували в кочегарку, ключ від якої Баня Кубрак поклав собі в кишеню. Він і в останню хвилину перед тим, як замкнути двері, ще раз обмацав на своєму велосипеді приварену вилку і залишився задоволений. Ніколи ще Іван не був таким бадьорим і веселим у дорозі. Сьогодні забулася навіть прикрість, що сталася з ним несподівано у геологів. Спала ж йому на думку така дурниця — віддячувати Андрію Туману «чайовими».

А Павла найбільше, звичайно, вразила зустріч з колишнім учителем-інженером, розвідником КМА. Вона нагадала про власні почуття до Лесі…

Потрошили ретельно речові мішки і з найдальших куточків виймали залишки ще домашніх, харківських, харчів. Розвішували вологі сорочки, щоб протряхли. рак пішов за обіцяними голками до патефона, дарма що і ті, які дала Дарина, годилися. А Ваня Кубрак пішов за новими. І щось довгенько не повертався. Десь, певно, далеко та підсобка. А може, вибирали вони з Дариною пластинки, які їм обом найбільше подобаються. Потім з'явилася екскурсовод — жінка з сивіючим волоссям, зав'язаним вузлом на потилиці. Назвалася Анастасією Іванівною. Дерев'яну указку тримала в руці, хоч нею не користувалася. Почала в музеї розповідь, як усі краєзнавці, від сивої минувшини. Виявляється, і ця земля під Курськом звалася Чернігівською. У часи Древньої Русі величезна територія по Десні, її притоках і аж до верхів'їв Оки — все іменувалося Чернігівською землею…

Відвідання музею, все те, що вони там побачили й почули, було продовженням їхнього знайомства з Курськом.

І в Курську — мітинги проти війни, фашизму. Марширують по вулицях загони Тсоавіахіму.

Побували в тирі харків'яни. Ось чим тут можна похвалитися. Мішені механізовано. За кожну вибиту десятку дають стріляти ще раз — безкоштовно.

Нарешті зустріч у Курському міськкомі комсомолу, Приймав сам перший секретар. Чорнявий, обличчя зовсім юне, а у волоссі — сивина. Гімнастерка військового зразка, підперезана по-солдатськи. Без петличок, хоч про них нагадують невицвілі місця на комірі. У секретаря немає лівої руки. І з того ж боку — свіжий шрам на щоці.

Харків'янам розповіли про те, як нині широким фронтом починається освоєння Курського геологічного регіону. Віце-президент Академії наук СРСР Іван Михайлович Губкін приділяє цьому всю свою увагу. Вже бурять розвідувальні свердловини, будуються шахти. На думку Губкіна, недалеко той час, коли звідси підуть перші ешелони руди.

Колишній прикордонник виявив таке ж захоплення нинішніми трудовими успіхами по освоєнню КМА, як і колишній сільський вчитель Мартинюк.

На другий день, прощаючись із містом, четверо учасників велопробігу сказали проводжаючим не «прощайте», а «до побачення».

Ще довго на дорозі харків'ян траплятимуться незліченні скарби магнітної аномалії, які відкрили для себе радянські люди. Вона заволоділа думками їхніми так міцно вперше і вже залишиться в душі назавжди. Справді, заради цього одного варто було їм, молодим, що починають трудове життя, побувати на маршруті п'ятирічок соціалістичних перетворень і звитяг.