Не змовляючись, рушили пішки, рахували стовпи — надто довгими здавалися відстані між ними. Кубрак ніс веломашину на собі. Поглядали в небо. Воно й раніше хмарилося, все більше зривався вітер — штовхав то в бік, то в спину. Скоро хмари почали збиратися докупи, погустішали, і в окремі хвилини здавалося, що попереду, там, де мав бути Курськ, небо суціль темне, не таке, як над шляхом, звідти летіли з голосним криком птахи, кружляли над дорогою, над полем, стривожено перегукувалися між собою, гнані негодою. Від того місця, де зламав Іван Кубрак педаль, пройшли зо два кілометри. Впали перші важкі краплі. Здавалося, приніс їх вітер з недалекого болота. Переходили невисоку греблю, обсаджену молоденькими тополями. І тут пішов густий дощ. Сіявся дрібнозерно, наче прокалібрований на густих решетах, холодний. Мокнути під ним не було, звичайно, ніякого сенсу, але й подітися ніде. Кажуть, що в русі все ж мокнеш менше, ніж коли стоїш, куфайки, запасний одяг, святкові стрічки з написом «Червона нитка» знаходилися за спиною в надійних мішках з прогумованого перкалю, і тому дощ не лякав. Було в що переодягнутися, а те, що на них, за ніч висохне. Завбачливий Рогов потурбувався про те, як зберегти в дорозі документи: загорнули їх у водонепроникні обгортки.

Попереду з польової дороги на шлях виїжджали підводи. На кожній сиділи люди, прикрившись темними парасольками. Наче не сільські місцеві люди, а дачники. Коні тупали помалу, але не втомлено. Тримали голови високо, губами ловили дощ. На велосипедистів, які саме наближалися до підвід, пасажири не звертали уваги.

На підводах — дві жінки, решта — чоловіки. Одягнені по сезону: чоботи, куфайки, клейончасті картузи з маленькими козирками. Позаду — майно: пофарбовані ящики, триноги, схожі на ті, з якими у Гуляйгорі ходять по полю землевпорядники.

«Ось хто нам розкаже, де можна підремонтуватися», — подумав Павло. І, сказавши хлопцям, щоб його почекали, звернув із шляху услід за підводами, обігнав їх.

На його оклик перша підвода зупинилася, а друга продовжувала шлях, узявши трохи праворуч, прямувала навпростець пасовиськом. У той бік, де виднілися сірі, непривабливі, з солом'яними стріхами, приміщення, котрі велосипедисти здаля бачили. Павло привітався. Вислухавши його, один із пасажирів, у береті, з продубленим на сонці сухорлявим обличчям, але, видно, при доброму здоров'ячку, бо очі його світилися молодо, а голос був по-парубоцькому гучний, перепитав:

— А що саме вам ремонтувати? Бо й у нас своя невеличка майстерня, — показав пужалном батога у той бік, де бовваніли на пустирі будівлі.

— Електрозварку треба, — мовив Павло.

— А карбідна згодиться?

— Звичайно. Ви, мабуть, землеміри? — поцікавився Павло.

— Ні, геологи. З КМА. Чули про Курську магнітну аномалію?

Курська аномалія. Магнітна… Так, про аномалію він трохи чув, про це писалося в газетах. І по радіо розповідали.

— Ну то як? Скористаєтеся нашою допомогою чи поїдете далі? — запитав геолог, натягуючи віжки, щоб рушати.

— Ми вам будемо дуже вдячні.

— Тоді — за нами. Паняйте услід. Якщо трохи відстанете на роз'юшеній стежці, то он у тих приміщеннях спитаєте Мартинюка.

Павло Чепель подав знак своїм і навіть не виїжджав на бруківку, дожидав на місці.

— Розумієте, нам дуже пощастило. Натрапили на геологів. Вони тут розвідують руду, мають свою базу.

Хвилин через п'ятнадцять опинилися біля непривітних, барачного типу жител, зведених ще за царя Панька, в котрих нині розташувалися ентузіасти КМА. Але, як тільки переступили поріг, потрапили в цілком цивілізовані умови. Нормальні робочі столи, шафи з книгами, застелені по-домашньому ліжка. А ось і кімната Петра Кононовича Мартинюка, начальника геопартії — все, як у міській конторі, навіть десяток стільців для проведення нарад. Він, чути, вмивається за ширмою.

Портрети на стіні. Друкарська машинка. І двоє ліжок по кутках — тут і служба, і житло. Довгий, як верстак, стіл не фабричної роботи, змайстрований на місці, в ньому кілька шухляд, а над ним стелажі, використано кожен сантиметр площі. На полицях — ряди книжок, сувої креслень, зразки проб, добутих з глибин земних. Шматки породи рудого кольору. Руда? Може, від кольору і назва? Про те, як шукали її в районі Курської магнітної аномалії, цікаво розповідало радіо. Ось вони — перед Павлом і його товаришами — докази. Підняті на поверхню, очевидно, зовсім недавно, хоч будівлям багато літ, і тільки обладунок новий. І те зрозуміло, що знахідки тутешні, бо хто б надумав везти їх сюди здалеку. Відповідні наукові центри з музеями і лабораторіями містяться у великих містах, але головне дослідне поле саме тут. Кожна крихта землі і кожен камінець промовляють голосом аномалії, як і рух стрілки, температура глибин. Неоціненні дороговкази скарбів! Очевидно, Петро Кононович не тільки трудівник штатної служби, він один з тих, кому судилося бути першопрохідцями, створювати цю службу. Всього з хвилину пробув у кімнаті Павло один, а встиг зафіксувати, що друге ліжко належить жінці, очевидно, дружині Мартинюка. Люстерко над ним, аплікації і на гвіздку — солом'яний капелюх із синьою стрічкою. Але й у цьому куточку все спартанське, домоткана ковдра, відривний календар. Листок нинішній — 16 жовтня 1935 року. На тумбочці — детекторний кругленький радіоприймач.

Петро Кононович нарешті вийшов із-за ширми. Повів Павла у майстерню. Туди ж Іван Кубрак поніс поламаний велосипед. І Тимофій Солод рушив за ними. У майстерні він зорієнтується, наче не вперше має справу з карбідовим газом. Зовсім молоденький робітник — зварник експедиції, якого бачив Павло на підводі, відімкнув шафку, дістав звідти невеликий балон. Солод уже розмотує шланг. Насипали в балон сіруватих камінців, залили водою. Хлопець трохи почекав, Запахло сіркою.

І сталося диво: захиталася стрілка маленького манометра, тиск почав підніматися. Зварник одяг окуляри, другі подав Тимофію. Потім обоє нахилилися до велосипеда. Блиснув сірник — і загуло, засичало. Синє полум'я вирвалося зі шланга, лизнуло метал. Тимофій тримав кліщами залізний прутик, спрямовуючи на нього вогняне лезо.

На операцію пішло не більше п'яти хвилин. Павло вперше в житті бачив увесь процес зварювання заліза. Дивився заздрісно на Тимофія Солода. Той казав правду, що мав справу із зваркою.

Найбільше радів, звичайно, Іван Кубрак. Не став ждати, мацав ще гарячу вилку, не забувши, правда, перед цим поплювати на пальці.

Та ось Іван засунув руку до кишені, шукаючи, певно, гроші. Це помітив зварник, поклав йому руку на плече: облиш, мовляв. Обоє сором'язливо почервоніли.

Харків'яни стояли мовчки, присоромлені поведінкою Івана. Павлові подумалося, що оце зараз за ним слово, за командиром. І не знав, що сказати, як вирішити: відкрити двері і першим піти під дощ чи попроситися до геологів на ніч, залишитися хоч би у цій майстерні, перебути негоду. Думалося і так, і так.

І раптом почувся голос Мартинюка:

— А що, братці, надворі — осінь. День короткий. Скоро потемніє, залишайтеся до ранку. Тоді й колеса закрутяться хутчіш. Єсть така доцільна пропозиція. Як ви думаєте, хлопці, виграють вони, залишившись, чи програють? Чайку нагріємо перед дорогою, про наші діла розкажемо харків'янам. Дивися, котрийсь до нас завербується…

— У них свій розпорядок, втручатися не маєм права, — мовив Андрій Туман — той, що зварював вилку. — А у ваших словах є раціональне зерно.

І не встиг Павло дати згоду на вимушене чаювання, як Андрій поставив чималий закіптюжений чайник на гарячу плиту. Зробив це швидко, впевнено, наче знав наперед, що пропозиція приймається.

— Хай буде по-вашому, товаришу Мартинюк. Ми вам вдячні за гостинність і допомогу.

Обідали й вечеряли заодно. По-домашньому запахло сало з часником. Кубрак краяв його на тоненькі скибочки, видно, резерви були скромні, а компанія чимала. Андрій Туман приніс цілий кошик яблук. Радив нарізати і класти в чай замість лимона. Залишився чаювати з ними і Петро Кононович. Рогов розкрив банку бичків у томаті.