— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжки брати.

Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться — як на те ж криничка: вода так і ллється. Вона до неї стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати — мене причепурити, то не будеш і води пити!

Заплакала дівчина та й поїхала далі.

Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні — срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду, хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Ото тільки що підійшла, а яблучка — скік угору, аж на вершок. Яблунька й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, — не будеш з мене і яблучок зривати!

Заплакала бабина дочка та й поїхала далі. Ото приїхала у двір до батька й гукає:

— Ідіть, тату, заберіть добро!

Дід і баба вибігли з хати, дивляться — аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її до хати, занесли й скриню. А як відчинили, подивилися, — аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:

— Дочко, що це таке?

Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:

— Мабуть, твоя така доля, що хоч куди підеш, то золоті верби родять! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла.

Отак вони собі живуть і хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.

____________________

ШЕПЕЛЯВА МАРІЯ

Українська народна казка

В одного багача з нашого села була донька Марія. Вона зрідка виходила на вулицю, а на вечорниці навіть не показувалася. І то не тому, що дуже гордилася, просто — шепелявила. Як розкриє рота, то парубки і дівчата повзають від реготу, як раки.

Кажуть, що в багатої дівки горба не видно. Але це не є правда. У багатої видно горб краще, ніж у бідної. Ади, минули роки, Марії треба було віддаватися, а старости не приходили ні від заможних, ні від бідних.

Зажурилися тато й мама... Цілими днями дивилися на свої маєтки і плакали, плакали... Перестали плакати тоді, коли одного дня Гнат, бідний парубок з сусіднього села, прислав старостів. Ото було радості в хаті багача!

Гнат також приїхав, та не зайшов до хати, а заліз у кукурудзу на городі.

Старости сказали «добридень», посідали на лаву і, відкашлявшись, промовили:

— Ми, ади, були на полюванні. Виділи там дуже файну сарну. Хотіли її зловити, але вона, молода і прудконога, почала тікати від нас лісами, полями, селами. Ми за нею, а вона аж сюди... Виділи, як забігла до вашої хати... Оце й прийшли, щоби-сьте нам віддали її...

Аби Марія щось не прошепелявила й не наробила сміху, мама сказала:

— Іди, донько, принеси коновку води..

Марія вийшла. Старости спитали:

— Ну як, мамо й тату, віддасте за молодого мисливця свою сарну?

Мати відповіла:

— Донька зараз прийде. Най вона сама скаже, чи хоче йти з нашої хати.

Замовкли старости. Чекають. Тато і мама теж чекають. А дівчини нема та й нема.

— Іди, жінко, подивись, де вона поділась, — промовив нарешті багатій.

Жінка вийшла Прийшла до криниці, а Марія сидить на цямринні й голосить на все село.

— Чого ти, доню, плачеш?

— Та я плачу, бо, ади, як віддамшя, то у мене буде дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І що я тоді буду робити? Так мені шаль, так шаль...

Почувши ці слова, мати й собі почала ревіти. Обняла доньку, і сльози полилися рікою.

Сидів багач із старостами. Мовчали вони, мовчав і він. Нарешті ґазда сказав синові:

— Ану піди до криниці і подивись: що вони там — потопились?

Пішов син і увидів, що коло цямриння мама з донькою обнялися і ревуть, як перед кінцем світу

— Чого ви плачете? — спитав.

— Та я плачу, бо, ади, як віддамшя, то у мене буде мала дитиночка. Вона моше зашлабнути І вмерти. І що я буду робити? Так мені шаль, так шаль .

Як почув брат про таке горе, обняв сестру і маму і заревів ще дужче від них.

А багач сидів із старостами. Мовчали вони, мовчав і він. Нарешті встав і промовив:

— Посидьте трохи самі, а я піду подивитись, чи вони не обкопують криницю, аби її принести до хати.

Пішов багач до криниці. А там жінка, донька і син обнялися і так ревуть, ніби їм хтось гроші за то платить.

— Чого плачете? — спитав.

— Та я плачу, таточку, бо то, ади, як віддамшя, то у мене буде маленька дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І що, моше, скашете, не шаль? Так шаль, таточку рідний, так шаль. Що я буду робити?

Багатій не міг байдуже слухати. У нього затрусилися губи, набубнявіли сльози в очах. Обняв жінку, доньку, сина і заревів разом з ними так, що аж листя на деревах зашелестіло.

Якийсь час старости сиділи самі в хаті. Потім подумали, ніби багатії збиткуються над ними, що, ади, прийшли сватати їх доню за бідного парубка. Вийшли з хати. Разом пішли до криниці. А там усі обнялися і ревуть, як воли.

— Чого ви плачете? — спитав Гнат, що вийшов з кукурудзи.

— Та я плачу, бо то, ади, як віддамшя за тебе, то у мене буде маленька дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І що, скашеш, не шаль? Так шаль, Гнаточку, так шаль... Що я буду робити?..

Марія заревіла, і всі її родичі теж заголосили. Гнат посміхнувся і щось довго думав. Потім сказав:

— Я піду в світ. Як здибаю десь дурніших від вас, то приїду і ще раз пришлю старостів.

Гнат пішов у світ. Минули роки. Шепелява Марія зістарілась, посивіла, бо Гнат не присилав старостів.

___________________

МИСЛИВЕЦЬ І ЙОГО ДРУЖИНА

Російська народна казка

Жив-був мисливець і було в нього два собаки. Одного разу ходив він з ними лісами, луками, шукав дичину, довго ходив, та нічого не знайшов, а як почало сутеніти, побачив таке диво: горить пень, а серед вогню змія сидить. І каже йому змія:

— Вирятуй мене, чоловіче добрий, з вогню, я тебе щасливим зроблю: будеш знати все, що на світі білому є, і про що звір розмовляє, і про що птаха співає!

— Радий тобі допомогти, але як? — питає змію мисливець.

—Подай мені кінець палиці, а я по ній вилізу.

Мисливець так і зробив. От вилізла змія:

— Дякую тобі, чоловіче добрий! Розумітимеш віднині все, що твар Божа казатиме, та тільки нікому про те не розповідай, а якщо скажеш — смертю помреш!

І знову мисливець пішов на пошуки дичини, ходив, ходив, та й застала його темна ніч.

«Додому далеко, — подумав він, — залишусь ночувати тут».

Запалив багаття, ліг поруч із собаками і чує, що собаки почали між собою розмову і називають один одного братом.

— Ну, брате, — каже один, — ти залишайся з хазяїном, а я додому побіжу. Раптом злодії надійдуть!

— Ходи, брате, з Богом! — відповідає інший.