Изменить стиль страницы

Замість звичайного повторення алфавіту або математичних вправ цього разу весь час, поки тривала операція, ми витримували потоки лайливих слів і закликів:

– Ця чортівня досі ще в моїй голові? Чому так довго? Швидше, швидше! Заберіть її геть! Чорт, я можу бути тут цілий день, мені байдуже як, просто дістаньте її!

Я видалив величезну пухлину, прислухаючись до найменших натяків на мовленнєві труднощі. Монолог пацієнта не припинявся, а пухлина тим часом вже опинилася в чашці Петрі і чистий мозок його переможно блищав.

– Гей, бики, чого ви стали? Я ж вам казав забрати цю чортівню!

– Уже забрали, – сказав я. – Зроблено.

Як він досі міг говорити? З огляду на розмір і розташування пухлини це здавалося неможливим. Очевидно, лайка торує в мозку якісь інші шляхи, ніж решта мови. Або ж мозок під впливом пухлини міг частково перелаштуватись…

Але ж череп сам не закриється. Поміркувати над цим можна буде завтра.

У резидентурі я сягнув вершин. Опанував найскладніші операції. Мої дослідження здобули найвищі нагороди. Пропозиції роботи надходили з усієї країни. У Стенфорді почали підшуковувати посаду саме для мене, яка б максимально відповідала моїм зацікавленням, посаду нейрохірурга-нейробіолога, що спеціалізується на методах нейронної модуляції. Один з молодших колег підійшов до мене і сказав:

– Я почув від шефів: якщо ти підеш до нас, то будеш моїм науковим керівником!

– Чш-ш-ш. Не навроч…

Я це відчував так, ніби окремі нитки біології, моралі, життя і смерті почали нарешті переплітатися і творити разом якщо й не досконалу етичну систему, то принаймні цілісну картину світу з усвідомленням мого місця в ньому. Лікарі, що обрали найважчі спеціальності, зустрічають пацієнтів в переломні моменти, у хвилини найповнішої правди, коли життя і сама ідентичність під загрозою; обов’язок цих лікарів – дізнатися, що робить життя конкретного пацієнта вартим того, щоб жити, і планувати лікування так, щоб зберегти це, якщо можливо, а якщо неможливо – дати спокійно померти. Така влада вимагала величезної відповідальності, наділяла почуттям провини і докорами сумління.

Одного разу, коли я був на конференції в Сан-Дієго, раптом задзвонив телефон. Це була Вікторія, моя колега.

– Поле?

Щось не так… Мені похололо всередині.

– Що сталося? – спитав я.

Тиша.

– Вік?

– Джефф… Він покінчив із собою…

– Що?

Джефф саме закінчував аспірантуру на Середньому Заході, ми обидва були такі запрацьовані… і втратили зв’язок.

– Він м-м-м… він, здається, переживав якість труднощі, помер його пацієнт. І минулої ночі він видерся на дах і скочив звідти. Більше я нічого не знаю.

Я шукав пояснення, що могли б принести розуміння. Я тільки міг уявити собі те величезне почуття провини, ніби штормова хвиля піднесла його вгору, на той дах, і скинула вниз.

Як би я хотів – страшенно, до болю! – опинитися поруч з ним того вечора, вийти разом за двері лікарні. Поговорити, поспівчувати один одному, як завжди. Хотів би сказати Джеффові, що прийшов до розуміння життя, до розуміння нашого життєвого вибору, – щоб тільки почути його мудрі, важливі поради. Смерть приходить до всіх, до нас, до наших пацієнтів. Багато людей живе пасивно. Але Джефф, так само як я, багато років працював над собою, вправлявся, вчився активно протистояти смерті, боротися з нею, як Яків з янголом, тим самим відстоюючи сенс життя. Ми взяли на себе важке ярмо смертельної відповідальності. Життя наших пацієнтів і навіть їхня індивідуальність, можливо, в наших руках, але смерть завжди перемагає. І навіть якщо ти досконалий, то світ – ні. Секрет в тому, щоб знати, що карти підтасовані, що ти програєш, що твої руки або судження тебе підведуть, – і попри все боротися за перемогу для свого пацієнта. Ти навіть не можеш досягти досконалості, але ти можеш вірити в асимптоту, до якої невпинно прагнеш.

Розділ ІІ

Не зупинятись до самої смерті

Якби я писав книжки, я б створив коментований реєстр різноманітних людських смертей, бо той, хто навчає людей вмирати, водночас навчає їх жити.

Мішель де Монтень. Про те, що вивчати філософію означає вчитися вмирати

Ми з Люсі лежали поруч на лікарняному ліжку і плакали, зображення КТ на екрані далі світилося, а мій статус лікаря відтепер не мав жодного значення.

Те, що рак поширився на внутрішні органи, було очевидно, і діагноз не викликав сумнівів. У кімнаті було тихо. Люсі сказала, що любить мене.

– Я не хочу вмирати, – прошепотів я. І попросив її вийти заміж, коли це все-таки станеться, бо думка про те, що вона залишиться одна, була для мене нестерпна. І ще нагадав, що треба негайно рефінансувати іпотеку. Ми почали обдзвонювати родичів. Згодом завітала Вікторія, ми обговорили результати МРТ і можливі процедури. Коли вона принесла папери щодо збереження за мною робочого місця, я зупинив її:

– Вікторіє, ти ж не вважаєш, що я коли-небудь повернуся сюди… як лікар?

Здавалося, один розділ мого життя скінчився, а може, й ціла книжка закрилась. Замість того, щоб залишатися в образі пастиря, який допомагає в життєвих колізіях, я відчував себе овечкою, розгубленою і збентеженою. Тяжка хвороба не змінює життя – вона його знищує. Це скидалося не так на прозріння – пронизливий промінь, що висвітлює те, Що Насправді Важливо, – як на те, ніби на дорозі попереду вибухнула запалювальна бомба. Тепер треба було якось дати з тим раду.

Мій брат Дживан підійшов до ліжка з мого боку.

– Ти так багато встиг зробити, – сказав він. – Ти ж знаєш, правда?

Я зітхнув. Він хотів мене потішити, але ці слова були порожні. Усе життя я накопичував потенціал, і цей потенціал тепер пропадає. Я планував зробити так багато, я вже був так близько до мети. Тепер я фізично безсилий, моє омріяне майбутнє і моя повноцінна індивідуальність в минулому, і я опинився у тій самій екзистенційній пастці, у яку потрапляли мої пацієнти. Діагноз підтверджений: рак легенів. Моє ретельно сплановане і майже завойоване ціною величезних зусиль майбутнє більше не існує. Смерть, так добре знайома мені по роботі, тепер віддячилась особистим візитом. Ось ми тут разом, нарешті, сам на сам, але я її не впізнаю. Опинившись на роздоріжжі, де стільки слідів залишили мої пацієнти, безліч людей, яких я лікував багато років, я мав би їх побачити і піти цими слідами, але я не бачив нічого, крім порожньої, жорстокої, безлюдної, сліпучо-білої пустелі, нібито піщана буря стерла всі знайомі прикмети.

Сонце заходило. Завтра вранці мене мали виписати. Консультація в онколога була призначена на кінець тижня, але медсестра сказала, що мій онколог має зайти ще сьогодні ввечері, перед тим як поїде за дітьми. Її звали Емма Хейворд, і вона хотіла привітатися перед моїм першим візитом до неї. Ми були знайомі – колись я лікував кількох її пацієнтів – але ніколи не спілкувалися, лише обмінювались професійними компліментами. У палаті сиділи мої батьки й брати, хто де, і майже весь час мовчали, а Люсі сиділа біля ліжка, тримаючи мене за руку. Двері відчинилися, і зайшла лікарка, її білий халат виказував, що позаду був довгий важкий день, але усмішка її була свіжа. Разом з нею були ще двоє – стажист і резидент. Емма була лише на кілька років старша за мене, волосся в неї було довге і темне, але з сивиною – особливість тих, хто має справу зі смертю. Вона присунула стілець.

– Привіт, мене звати Емма, – сказала вона. – Шкода, що сьогодні в мене так мало часу, але я хотіла принаймні показатися.

Ми потисли одне одному руки, і моя рука заплуталась в системі (крапельниці).

– Дякую, що знайшла час, – сказав я. – Знаю, що тобі треба забрати дітей. А це мої родичі, знайомся.

Вона привіталася з Люсі, з братами і батьками.

– Мені дуже шкода, що тебе це спіткало, – казала вона. – І вас всіх. У нас через кілька днів буде багато часу на розмови. Але робота почалась – у лабораторії вже виконують дослідження зразків твоєї пухлини, результати допоможуть нам обрати терапію. Чи буде призначена хіміотерапія, чи ні – це залежить від аналізів.