Операційна цікава ще й тим, що час у ній минає непомітно: і не має значення, чи ти працюєш напружено, чи розмірено – так і так відчуття часу зникає. Якщо нудьга, як стверджував Гайдегер, це усвідомлення проминання часу, то хірургія дарує протилежне відчуття: коли вся увага зосереджена на справі, то створюється враження, що стрілки годинника рухаються довільно. Дві години можуть промайнути як одна хвилина. І лише коли останній стібок і перев’язка рани позаду, час раптово відновлює звичайний рух. Ти майже чуєш його свист. Тоді я почав цікавитись: скільки часу минає, поки пацієнт прокинеться? Скільки часу потрібно, щоб привезти нового пацієнта? О котрій годині я сьогодні піду додому?

І все-таки тільки після закінчення останньої операції зміг відчути тривалість дня і обважнілість своїх кроків. Останні адміністративні обов’язки перед тим, як покинути лікарню, нависали наді мною, як Дамоклів меч.

Може, вони почекають до завтра?

Ні.

Я зітхаю, і земля далі обертається назад, до сонця.

Коли я очолив інтернатуру, практично вся відповідальність лягла на мої плечі і шансів досягти успіху – або невдачі – стало більше, ніж будь-коли. Біль поразок дав мені розуміння того, що технічна досконалість є моральною потребою. Добрих намірів зовсім не досить, коли стільки залежить від мого вміння, коли відстань від трагедії до тріумфу становить один або два міліметри.

Одного дня Метью, уже згадуваний маленький хлопчик з пухлиною мозку, який кілька років тому всіх зачарував, знову потрапив до нас. Виявилось, що його гіпоталамус таки не уник ушкодження під час видалення пухлини і чудовий восьмирічний хлопчик перетворився на дванадцятирічного монстра. Він ніколи не переставав їсти; він мав страшні конвульсії. Руки його мами були вкриті синцями й подряпинами. Нарешті Метью поклали в лікарню: він перевтілився в демона, якого викликало відхилення розміром в один міліметр. Перед кожною операцією родичі разом з хірургом вирішують, що вигоди перевищують ризики, але це був страшний випадок. Не хотілося думати, що до двадцяти років Метью буде важити майже сто сорок кілограмів.

Іншого дня я занурив електрод на дев’ять сантиметрів углиб мозку пацієнта, щоб блокувати паркінсонічний тремор. Мені треба було потрапити точно в ядро гіпоталамусу, малесеньку мигдалеподібну структуру в глибині мозку. Різні ділянки цього ядра відповідають за різні функції: рухові, когнітивні, емоційні. Ми пустили струм на електрод, щоб перевірити тремор. Усі наші погляди були зосереджені на лівій руці хворого, і всі ми погодились, що тремор зменшився.

І тут над нашим схвальним мурмотінням пролунав збентежений голос пацієнта:

– Я відчуваю… невимовний сум.

– Вимкніть струм! – скомандував я.

– О, тепер цей смуток пропав, – сказав пацієнт.

– Зараз ми ще раз перевіримо, гаразд? Гаразд, вмикайте струм…

– Ні, усе це… я відчуваю… дуже сумно. Тільки морок і… і… сум…

– Витягаємо електроди!

Ми витягли електроди і знову занурили їх, на два міліметри правіше. Тремор зник. Пацієнт, на щастя, почувався добре.

Одного разу я мав нічну операцію, допомагав мені нейрохірург-практикант, ми робили субокципітальну краніектомію і усували новоутворення в стовбуровій частині мозку. Це одна з найелегантніших операцій у найважкодоступнішій ділянці організму – щоб тільки дістатися туди, треба дуже постаратись, незалежно від того, скільки маєш досвіду. Але тої ночі я був на коні: інструменти були продовженням моїх пальців, шкіра, м’язи і кістки, здавалося, відкривалися самі, і ось я побачив пухлину – глибоко у стовбурі мозку. Зненацька практикант зупинив мене:

– Поле, а що станеться, якщо ти зачепиш скальпелем на два міліметри глибше, отут? – Він показав, де саме.

Нейроанатомічні слайди прокрутилися в моїй уяві.

– Диплопія?

– Ні. Апалічний синдром. Ще два міліметри – і в пацієнта буде повний параліч, збережеться лише здатність кліпати. Я це добре знаю, бо тричі робив таку операцію і на третій раз, власне, так сталося, – сказав він.

Нейрохірургія вимагає поваги кожного до власних переваг і поваги до кожної індивідуальності. Щоб наважитись оперувати взагалі, необхідно самому оцінити власні можливості, а також якнайкраще зрозуміти, хто він, твій пацієнт, чим він дорожить, що цінує. Деякі ділянки мозку вважаються майже недоторканими – скажімо, первинна моторна кора, ушкодження якої зумовлює параліч певних частин тіла. Але найбільш недоторканими ділянками кори є ті, які контролюють мову. Переважно розташовані в лівій півкулі, вони називаються зонами Верніке і Брока; одна відповідає за розуміння мови, а друга – за саме мовлення. Ушкодження зони Брока виявляється в неспроможності говорити й писати, хоча розуміння мови зберігається. Ушкодження зони Верніке виявляється в неспроможності розуміти мову, хоча пацієнт може говорити, чи радше вимовляти окремі слова і фрази, не пов’язані між собою ні логічно, ні граматично, ні семантично. Якщо ушкоджені обидві ці зони, то пацієнт опиняється в ізоляції і визначального для людини, суто людського він позбавлений назавжди. Коли йдеться про травму голови або інсульт, ризик ушкодження цих ділянок часто стримує хірургів від прагнення врятувати життя. Яке життя без мови?

Коли я ще був студентом, першим моїм пацієнтом з такою проблемою був шістдесятидворічний чоловік з пухлиною мозку Містер Міхаелс. Ми завітали в його палату під час ранкового обходу, і лікар спитав його:

– Як ви почуваєтеся сьогодні?

– Чотири, шість, один, вісім, дев’ятнадцять, – люб’язно відповів той.

Пухлина перервала мовленнєвий ланцюг, тому він продукував лише потоки чисел і цифр, однак зберігав інтонації, міг виявляти емоції – усміхатись, супитись, зітхати. Він знову продекламував нам низку чисел, тим разом вимогливо. Так, він хотів сказати нам щось важливе, але цифри не передавали нічого, крім його страху й гніву. Усі вже виходили з палати, а я чомусь затримався.

– Чотирнадцять, один, два, вісім, – благав він, вхопивши мене за руку. – Чотирнадцять, один, два, вісім…

– Пробачте…

– Чотирнадцять, один, два, вісім, – повторив він жалібно, заглядаючи мені в очі.

Я пішов наздоганяти свою групу. Він помер через кілька місяців, і його поховали разом з усім, що він хотів сказати світові.

Коли пухлина прилягає до цих мовленнєвих зон, хірург застосовує численні запобіжні заходи, замовляє безліч різних досліджень, робить докладну нейропсихологічну експертизу. Надзвичайно важливо, проте, щоб під час операції пацієнт був притомний і міг говорити. Після того як мозок відкрили, але перед видаленням пухлини хірург використовує кульковий електрод, щоб за допомогою електричного струму впливати на маленьку ділянку кори головного мозку, тимчасом як пацієнт виконує різні вербальні завдання: називає предмети, повторює алфавіт тощо. Коли електрод посилає струм в критичну зону кори головного мозку, мова хворого порушується: «А, Б, В, Г, гух, гух, гух, рррр, Д, Е, Є, Ж…» Таким чином вдається визначити критичні межі оперативного втручання та видалити пухлину максимально безпечно, і пацієнт весь час зберігає притомність, виконує різноманітні вербальні завдання і розважається світською бесідою.

Одного разу ввечері, готуючись до наступної операції, я роздивлявся МРТ пацієнта і зауважив, що пухлина практично повністю покриває мовні зони.

Це погано. Тоді я перечитав записи і побачив, що онкологічний консиліум лікарні, до якого належали найкращі хірурги, онкологи, рентгенологи і патанатоми, – отже, консиліум дійшов висновку, що цей випадок занадто небезпечно оперувати. І як тепер хірург мав зважитись на операцію? Мене це навіть трохи обурило: у певний момент наша робота полягала в тому, щоб сказати «Ні». Пацієнт ходив по кімнаті. Побачив мене і показав на свою голову:

– Я хочу прибрати це свинство з мого мозку. Розумієш?

Тут зазирнув його лікар, побачив вираз мого обличчя і вирішив мене потішити.

– Я знаю, – сказав він. – Я говорив з ним про це добрих дві години. Нічого, не турбуйся. Ти готовий?