Поступово на милість найманців «ГОК» здавалися острів за островом, і скоро велика частина Індонезії стала колонією голландців. «ГОК» правила Індонезією близько 200 років. Лише в 1800 році владу над Індонезією перебрала на себе голландська держава, зробивши її національною колонією ще на 150 років. Сьогодні деякі люди також попереджають, що корпорації ХХІ століття набирають надто велику силу. Рання сучасна історія якраз і демонструє, наскільки далеко може зайти бізнес, якщо дозволити йому переслідувати власні інтереси безконтрольно.
Поки в Індійському океані діяла «ГОК», в Атлантичному панувала нідерландська «Вест-Індська Компанія», або «ВІК». З метою контролю торгівлі на берегах важливої річки Гудзон, «ВІК» збудувала на острові в гирлі річки поселення під назвою Нью-Амстердам. Ця колонія постійно перебувала під загрозою з боку індіанців та періодично атакувалася британцями, які, врешті-решт, таки захопили її у 1664 році. Британці перейменували її на Нью-Йорк. Залишками стіни, збудованої «ВІК» для захисту її колонії від індіанців та британців, сьогодні вибрукувана найвідоміша у світі вулиця – Волл-стрит.
У міру того як ХVІІ століття добігало кінця, самозаспокоєння та коштовні континентальні війни спричинили втрату голландцями не лише Нью-Йорка, а й їхньої ролі фінансового та імперського двигуна Європи. За вакансію, що звільнилася, почалося жорстке змагання між Францією та Британією. Спочатку здавалося, що значно міцнішу позицію має Франція. Вона була більшою за Британію, багатшою, більш населеною та мала чисельнішу й досвідченішу армію. Проте Британії вдалося завоювати довіру фінансової системи, тоді як Франція дуже невдало зарекомендувала себе як неплатоспроможний клієнт. Особливо ганебною поведінка французької корони була під час так званої Авантюри на Міссісіпі, найбільшої фінансової кризи ХVІІІ століття в Європі. Ця історія також починається зі створення імперії одним акціонерним товариством.
38. Панорама Мангеттену з висоти пташиного польоту (1873)
У 1717 році створена у Франції «Міссісіпі Компані» вирішила колонізувати нижню долину річки, заснувавши в процесі місто Новий Орлеан. Для фінансування своїх амбітних планів компанія, яка мала добрі зв’язки при дворі короля Людовика XV, вирішила продати акції на паризькій фондовій біржі. Джон Лоу, директор компанії, був також управителем центрального банку Франції. Більш того, король призначив його генеральним контролером фінансів, що майже дорівнювало посаді сучасного міністра фінансів. У 1717 році нижня долина Міссісіпі пропонувала мало атракцій, окрім боліт та алігаторів, проте «Міссісіпі Компані» поширювала байки про нечувані місцеві багатства та безмежні можливості. Французькі аристократи, бізнесмени та солідні представники міської буржуазії піддалися на ці фантазії, і ціни на акції компанії злетіли до небес. Спочатку їх пропонували за ціною 500 ліврів за одну. 1 серпня 1719 року акції вже продавали по 2750 ліврів. 30 серпня вони коштували 4100 ліврів, а 4 вересня піднялися до 5 тисяч ліврів. 2 грудня ціна акцій «Міссісіпі Компані» перетнула поріг у 10 тисяч ліврів. Вулиці Парижа затопила ейфорія. Люди продавали все своє майно та брали величезні позики, щоби тільки придбати ці акції. Усі вірили, що відкрили легкий шлях до багатства.
А через кілька днів почалася паніка. Деякі спекулянти зрозуміли, що ціна акцій є абсолютно нереалістичною та необґрунтованою. Вони вирахували, що краще продати ці папери, поки ціна на піку. Щойно кількість доступних акцій зросла, їхня ціна поповзла вниз. Коли ж інші інвестори побачили, що ціна знижується, вони також захотіли чимшвидше вийти з гри. Ціни на акції впали ще більше, спричинивши справжній обвал. Щоби їх стабілізувати, центральний банк Франції (під керівництвом його управителя Джона Лоу) почав купувати акції «Міссісіпі Компані», але вічно цього робити не міг. Врешті-решт, у нього просто закінчилися гроші. Коли ж це сталося, генеральний контролер фінансів, той самий Джон Лоу, дозволив надрукувати більше грошей, з метою викупити ще акцій. Це помістило всю французьку фінансову систему всередину мильної бульки. І навіть таке фінансове чаклунство не змогло врятувати ситуацію. Ціна на акції впала з 10 тисяч ліврів назад до 1 тисячі ліврів, а потім настав повний крах, і акції взагалі втратили свою цінність. Виявилося, що центральний банк та королівська скарбниця володіють величезною кількістю нічого не вартих акцій і при цьому зовсім не мають грошей. Великі спекулянти переважно не постраждали – вони вчасно встигли все продати. А от дрібні інвестори втратили геть усе, після чого багато хто покінчив із собою.
Авантюра на Міссісіпі стала однією з найпоказовіших фінансових катастроф в історії людства. Королівська французька фінансова система вже не змогла оговтатися після цього удару. Спосіб, у який «Міссісіпі Компані» використовувала свій політичний вплив для маніпуляції ціною на акції та підживлення купівельного безумства, призвів до того, що люди поступово почали втрачати віру у французьку банківську систему та у фінансову мудрість французького короля. Людовикові XV ставало дедалі складніше отримати кредит. Це послужило однією з головних причин падіння заморської Французької імперії в руки британців. Тоді як Британія могла позичати гроші без проблем та за низькою відсотковою ставкою, Франція мала неабиякі складності із забезпеченням позик та змушена була сплачувати за ними високі відсотки. Щоб фінансувати зростаючі борги, король Франції позичав дедалі більше грошей за вищими та вищими відсотковими ставками. Врешті-решт, у 1780-х Людовик XVI, який успадкував трон після смерті свого діда, усвідомив, що половина його річного бюджету йде на виплату відсотків за позиками і що він наближається до банкрутства. Неохоче, в 1789 році Людовик XVI скликав Генеральні штати, французький парламент, який до того не збирався вже півтора століття, аби знайти вирішення кризи. Це і стало початком Французької революції.
Тоді як заморська Французька імперія розсипалася, Британська імперія швидко розширювалась. Як і Голландська імперія до того, Британська імперія була заснована та управлялася переважно приватними акціонерними товариствами з базою на Лондонській фондовій біржі. Перші англійські поселення в Північній Америці були засновані на початку ХVІІ століття такими акціонерними товариствами, як «Лондон Компані», «Плімут Компані», «Дорчестер Компані» та «Массачусетс Компані».
Індійський субконтинент теж був завойований не британською державою, а найманою армією «Британської Ост-Індської компанії». Ця компанія перевершила навіть «ГОК». Зі своєї штаб-квартири на Леденголл-стрит у Лондоні вона правила могутньою імперією в Індії близько століття, утримуючи величезні військові сили чисельністю до 350 тисяч солдатів, що значно перевищувало збройні сили британської монархії. Британська корона націоналізувала Індію разом із приватною армією компанії лише у 1858 році. Свого часу Наполеон сміявся з британців, називаючи їх нацією крамарів. А проте ці крамарі розбили самого Наполеона, а їхня імперія стала найбільшою з тих, які колись бачив світ.
В ім’я капіталу
Націоналізація Індонезії голландською короною (1800) та Індії британською короною (1858) аж ніяк не закінчила союз капіталізму та імперії. Навпаки, протягом ХІХ століття їхній зв’язок дедалі міцнішав. Акціонерним товариствам більше не було потреби в заснуванні та управлінні приватними колоніями – їхні керівники та великі акціонери тепер отримали владу в Лондоні, Амстердамі та Парижі й могли розраховувати на державу для підтримки своїх інтересів. Як зауважував Маркс та інші громадські критики, західні уряди поступово перетворювалися на капіталістичні профспілки.
Найяскравішим прикладом того, як уряди йшли на поводі у великих грошей, стала Перша опіумна війна між Британією та Китаєм (1840–1842). У першій половині ХІХ століття «Британська Ост-Індська компанія» та різного штибу британські бізнесмени заробили величезні статки на експорті наркотиків, особливо опіуму, до Китаю. Мільйони китайців стали наркозалежними, що значно ослабило країну як економічно, так і соціально. Наприкінці 1830-х років китайський уряд наклав заборону на наркотрафік, але британські наркоторговці просто ігнорували цей закон. Китайська влада почала конфісковувати та знищувати вантажі наркотиків. Наркокартелі ж були тісні пов’язані з Вестмінстером та Давнінг-стрит (багато членів парламенту та кабінету міністрів, фактично, володіли акціями наркокомпаній), а тому тиснули на британський уряд, щоби той ужив рішучих заходів.