Що було далі? Через десять років після висадки Кортеса в Мексиці на узбережжя Імперії інків прибув Пісарро. Він мав значно менше солдатів, аніж Кортес, – його експедиція нараховувала лише 168 людей! Однак Пісарро мав перевагу всіх знань та досвіду, отриманих протягом попередніх вторгнень. Інки ж, натомість, нічого не знали про долю ацтеків. Пісарро скористався прикладом Кортеса. Він проголосив себе мирним емісаром короля Іспанії, запросив правителя інків Атагуальпу на дипломатичну зустріч, а потім викрав його. Далі Пісарро так само підкорив паралізовану імперію за допомогою місцевих союзників. Якби підкорені народи Імперії інків знали про сумну долю мешканців Мексики, то не спіймалися би на гачок загарбників. Але вони не знали.
Корінні народи Америки були не єдиними, хто заплатив високу ціну за свій обмежений світогляд. Великі імперії Азії (Китайська, Османська, Сефевідів та Моголів) невдовзі дізналися, що європейці дещо відкрили. Проте вони мало зацікавилися цими відкриттями. Вони продовжували вважати, що світ обертається навколо Азії, та не робили жодних спроб позмагатися з європейцями за контроль Америки або нові торговельні шляхи в Атлантичному та Тихому океані. Навіть невеличкі європейські королівства, на кшталт Шотландії та Данії, відправили до Америки кілька дослідно-завойовних експедицій, але з ісламського світу, Індії чи Китаю туди за весь час не було відправлено жодної експедиції: ані дослідної, ані завойовної. Першою неєвропейською державою, яка спробувала відправити до Америки військову експедицію, стала Японія. Це сталося в червні 1942 року, коли японська експедиція завоювала Кіску та Атту, два маленькі острівці поблизу узбережжя Аляски, захопивши в процесі десять солдатів армії США та собаку. Ближче до материка японці не підходили взагалі ніколи.
Навряд чи можна стверджувати, що Османська або Китайська імперії розташовувалися надто далеко або що вони не мали необхідних технічних, економічних чи військових засобів. Сил, які адмірал Чжен Хе направив з Китаю до Східної Африки в 1420-х роках, було цілком достатньо, щоби досягти Америки. Китайці просто не були в цьому зацікавлені. Перша китайська мапа світу із зображенням Америки була випущена лише в 1602 році – причому європейським місіонером!
Протягом 300 років європейці насолоджувалися беззаперечним пануванням в Америці та Океанії, на просторах Атлантичного та Тихого океанів. Єдині суттєві сутички у тих районах відбувалися між різними європейськими державами. З часом накопичені європейцями багатства та ресурси дозволили їм вторгтися також в Азію, перемогти її імперії та поділити їх між собою. Коли османці, перси, індійці та китайці, нарешті, схаменулися й почали звертати увагу на те, що відбувається навколо, було вже запізно.
Справжнє глобальне бачення неєвропейські культури прийняли лише у ХХ столітті. Це стало одним із ключових чинників, які призвели до закінчення європейської гегемонії. Так під час Алжирської війни за незалежність (1954–1962) алжирські повстанці розбили французьку армію, яка мала надзвичайну чисельну, технічну та економічну перевагу. Алжирцям вдалося перемогти тому, що їх підтримувала глобальна антиколоніальна мережа, а також тому, що вони зрозуміли, як можна скористатися світовими медіа – як і громадською думкою в самій Франції. На аналогічній стратегії базувалася й поразка, якої маленький Північний В’єтнам завдав американському колосу. Ці повстанські сили продемонстрували, що навіть супердержаву можна перемогти, якщо локальна боротьба стане справою глобальною. Цікаво уявити, що могло би статися, якби Монтесума зумів скористатися громадською думкою в Іспанії та отримати допомогу від одного із суперників Іспанії – Португалії, Франції чи Османської імперії.
Рідкісні павуки та забуті писемності
Сучасна наука та сучасні імперії мотивувалися неспокійним відчуттям, що там, за горизонтом, на них, можливо, очікує щось важливе – щось, що їм краще було би дослідити та опанувати. Проте зв’язок між наукою та імперією проростає значно глибше. Будівничі імперій були пов’язані з ученими не лише мотиваційно, а й практично. Для сучасних європейців будівництво імперії стало науковим проектом, тоді як започаткування наукової дисципліни стало імперським проектом.
Коли мусульмани завоювали Індію, вони не привезли з собою археологів для систематичного дослідження індійської історії, антропологів для вивчення індійської культури, геологів для вивчення індійських ґрунтів або зоологів для вивчення індійської фауни. Коли ж Індію завоювали британці, вони всі ці речі зробили. 10 квітня 1802 року стартувало Велике дослідження Індії. Воно тривало шістдесят років. За допомогою десятків тисяч місцевих робітників, вчених та провідників британці детально нанесли на мапи всю індійську територію, розмітили кордони, виміряли відстані та навіть вперше розрахували точну висоту гори Еверест та інших гімалайських піків. Британці вивчили військові ресурси індійських провінцій та місцезнаходження їхніх золотих копалень, а також подбали зібрати інформацію про рідкісних індійських павуків, видати каталоги кольорових метеликів, прослідкувати давнє походження індійських мов, що вийшли з ужитку, та провести розкопки занедбаних руїн.
Одним із головних у цивілізації долини Інду було місто Мохенджо-Даро, яке процвітало в ІІІ тисячолітті до нашої ери, але приблизно в 1900 році до нашої ери було зруйноване. Жоден з індійських правителів до появи там британців – ані Маур’ї, ані Гупта, ані Делійські султани, ані Великі Моголи – не звертав на його руїни особливої уваги. А от британські археологи в 1922 році згадали про це місце. Британські вчені провели там розкопки і виявили першу велику цивілізацію Індії, про яку не знав на той час жоден індієць.
Ще одним яскравим прикладом британської наукової допитливості стала розшифровка клинопису. То була основна писемність, яка використовувалася по всьому Близькому Сходу протягом близько 3 тисяч років, але остання людина, здатна його прочитати, мабуть, померла ще на початку І тисячоліття. З того часу мешканці регіону часто натрапляли на клинописні написи на пам’ятках, стелах, давніх руїнах та глиняних черепках. Але вони не мали жодної гадки, як прочитати дивні, кутасті подряпини та, наскільки нам відомо, й не особливо намагалися. У 1618 році клинопис привернув до себе увагу європейців, коли іспанський посол у Персії оглядав руїни давнього міста Персеполіса, де побачив написи, які ніхто не міг йому розтлумачити. Новина про невідому писемність швидко поширилася серед європейських спеціалістів, викликавши у них неабиякий інтерес. У 1657 році європейські вчені опублікували перший запис клинописного тексту з Персеполіса. Потім було дедалі більше записів, і протягом майже двох століть вчені усього Заходу намагалися їх розшифрувати. Жодному з них це не вдалося.
У 1830-х роках до Персії, з метою допомогти підготувати армію шаха в європейському стилі, був направлений британський офіцер на ім’я Генрі Роулінсон. У свій вільний час Роулінсон полюбляв подорожувати країною. Одного дня місцеві провідники привели його до Бехістунської скелі в горах Загрос та показали величезний напис на ній. Близько п’ятнадцяти метрів заввишки та двадцяти п’яти метрів завширшки, цей напис був вирізьблений високо на передньому боці скелі за наказом царя Дарія І десь так 500 років до нашої ери. Він був виконаний клинописом трьома мовами: давньоперською, еламською та вавилонською. Цей напис був добре відомий місцевому населенню, але ніхто не міг його прочитати. Роулінсон переконав себе, що коли він зможе розшифрувати цей напис, це дозволить йому та іншим ученим прочитати численні написи та тексти, які в той час знаходили по всьому Близькому Сходу, відкривши двері в давній та забутий світ.
Першим кроком у розшифруванні напису стало створення точного запису, який можна було би надіслати до Європи. У процесі роботи над цим Роулінсон ледь не розбився насмерть, піднімаючись на круту скелю, щоб скопіювати дивні літери. Собі на допомогу він найняв кількох місцевих мешканців, зокрема одного курдського хлопчика, який дістався до найбільш недоступних ділянок скелі для копіювання верхньої частини напису. В 1847 році проект був завершений, і повну та точну копію відправили до Європи.