Шкутильгаю уздовж Вестерн-авеню. Минаю автівку, в якій повно пуерториканських підлітків, котрі щось кричать до мене, та не звертаю на них уваги. Біля дому намацую ключі, аж тут Генрі розчахує двері та промовляє:

– Слава Богу! – і кидається мене обіймати.

Цілуємося. Відчуваю неймовірне полегшення від того, що бачу його! Аж кілька хвилин по тому розумію, що і йому стало легше на душі від того, що я поруч.

– Де ти була? – вимагає пояснень він.

– В «Опарті». А ти де був?

– Ти не залишила мені записки. Я прийшов додому, а тебе немає. Вже подумав, що ти у лікарні. Подзвонив туди, але вони сказали, що ти не…

Починаю сміятися, і мені вже важко зупинитися. Генрі розгубився. Коли нарешті маю спромогу говорити, то відказую:

– Тепер ти знаєш, як це.

– Вибач, – усміхається він, – я просто… просто не знав, де ти, і вже почав панікувати. Вже подумав, що втратив Альбу.

– А ти де був?

– Почекай, зараз почуєш, – усміхається Генрі. – Одну лиш хвильку. Присядьмо.

– Приляжмо. Я геть розбита.

– Чим ти займалась увесь день?

– Та так, вилежувалася.

– Бідолашна моя Клер, не дивно, що ти така втомлена.

Прямую до спальні, вмикаю кондиціонер та опускаю маркізи. Генрі здійснює віраж на кухню й за кілька хвилин повертається з напоями. Влаштовуюсь на ліжку та отримую своє імбирне ситро. Генрі рвучко скидає своє взуття та приєднується до мене, з пивом у руці.

– Розповідай усе.

– Добре, – починає він, піднімаючи одну брову та розтуляючи рота, хоча відразу ж і затуляє його. – Не знаю, з чого почати.

– Ну давай, не катуй мене.

– Хочу розпочати з того, що це, на даний момент, найдивніше, що зі мною коли-небудь траплялося.

– Ще дивніше за нас із тобою?

– Ага. Розумієш, це ж природно, коли хлопець зустрічає дівчину…

– Ще дивніше, аніж постійно бачити, як помирає твоя мама?

– Ну, це просто жахлива рутина, поганий сон, який я дуже часто бачу. Ні, це було просто фантастично, – проводить рукою по моєму животі. – Я опинився у майбутньому, я справді там був, знаєш, у досить конкретному майбутньому, – там я натрапив на нашу дівчинку.

– О Боже! Як я тобі заздрю! Оце так!

– Так. Їй було десь років десять. Клер, вона чарівна: розумна, музична, і просто… така впевнена, смілива, ніщо її не напружує…

– На кого вона схожа?

– На мене. Моя дівчача версія. Вона прекрасна, має твої очі, та переважно вона дуже подібна до мене: чорне волосся, бліда, кілька веснянок, а ротик має менший, ніж був колись у мене, і вуха не стирчать. Її волосся довге та кучеряве, руки – мої, з такими ж довгими пальцями; і вона висока… Вона – як кошенятко.

Ідеально. Ідеально.

– Боюся, у неї мої гени… Хоча за характером вона – це ти. Вигляд вона мала пречудовий, найкращий. Я побачив її у групі школярів у художньому інституті, вона говорила про коробки «Пташиного двору» Джозефа Корнела. Говорила так, що аж розривало душу… і якимось чином я відчув, що то вона. І вона впізнала мене.

– Ну, я ж думаю!

І все-таки я повинна запитати.

– А вона… вона…

– Так, – вагаючись, відповідає він. – Так, вона також. – Якийсь час обоє мовчимо. Генрі пестить моє лице. – Я знаю.

Мені хочеться плакати.

– Клер, вона видалась мені щасливою. Я спитав її про це; вона відповіла, що їй це подобається, – усміхається він. – Вона сказала, що це – цікаво.

Обоє сміємося, спершу з якимись журливими нотками, відтак до мене нарешті доходить, і ми вже регочемо що є сили, аж поки не починає боліти лице, аж до сліз, що покотилися щоками. Тому що – ну, звісно ж! – тому що це – цікаво. Дуже цікаво.

Генрі: Клер увесь день ходить будинком туди-сюди, наче тигриця. У неї перейми вже кожних двадцять хвилин.

– Постарайся трохи поспати, – раджу їй.

На кілька хвилин вона лягає, відтак знову піднімається. О другій ночі нарешті лягає спати. Лягаю біля неї, проте не сплю: дивлюся, як вона дихає, слухаю оті тихенькі поривчасті звуки, які видає, граюся її волоссям. Нервую, попри те, що знаю, попри те, що бачив на власні очі, що з нею все буде добре, і з Альбою все буде гаразд. О пів на четверту Клер прокидається.

– Хочу поїхати до лікарні, – каже мені.

– Викличмо таксі, – пропоную. – Дуже пізня година.

– Гомес казав дзвонити йому, незважаючи на час.

– Добре.

Телефоную до Гомеса та Шаріс. Шістнадцять гудків, аж тоді Гомес підходить до телефону, голос у нього такий, наче з дна морського.

– Мгу… – мугикає у слухавку.

– Гей, товаришу, уже час.

Він щось бурмоче, щось ніби про яйця чи гірчицю. Шаріс вихоплює слухавку та каже, що вони вже виїжджають.

Завершую розмову та відразу набираю номер лікарки Монтаґ, залишаю їй повідомлення на автовідповідачі. Клер уже стоїть навкарачки, хитаючись уперед-назад. Сідаю біля неї на підлогу.

– Клер?

Вона піднімає голову, але все ще хитається.

– Генрі… чому ми знову вирішили це зробити?

– Напевне тому, що коли все закінчиться, тобі дадуть на руки дитину і ти триматимеш її.

– О, так.

За чверть години ми вже всідаємося у Гомесове «вольво». Допомагаючи мені всаджувати Клер на заднє сидіння, він позіхає.

– Навіть і не думай залити мені машину своїми навколоплідними водами, – привітливо жартує до Клер.

Шаріс біжить до будинку за пакетами для сміття та накриває сидіння. Заскакуємо всередину та авто мчить уперед. Клер прихиляється до мене та стискає мою руку.

– Не залишай мене, – просить.

– Не залишу, – обіцяю їй.

У дзеркалі заднього виду зустрічаюся поглядом із Гомесом.

– Болить, – скаржиться Клер, – о Боже, як болить.

– Подумай про щось інше. Щось приємне, – кажу їй.

Авто мчить по Вестерн-авеню, у південному напрямку. Машин на дорозі майже немає.

– Розкажи мені…

Підшукую, що би то їй розповісти, й на думку спадає моє нещодавнє перебування у дитинстві Клер.

– Пам’ятаєш той день, коли ми ходили на озеро, тобі було дванадцять? Ми купалися, а ти ще розповідала мені, що у тебе почалися місячні?

Клер стискає мої руки з такою силою, що аж кістки хрустять.

– Хіба?

– Ага, тобі було дещо ніяково, але ти дуже пишалася собою… На тобі було рожеве з зеленим бікіні, і ці твої жовті окуляри від сонця з сердечками на оправі.

– Пам’ятаю… ай!.. ой, Генрі, боляче, боляче!

Обертається Шаріс та заспокоює:

– Ну ж бо, Клер, це ж просто дитинка давить на хребет, потрібно повернутися, чуєш?

Клер намагається змінити позу.

– Ось ми й приїхали, – повідомляє Гомес, завертаючи автівку до зони висадки, що біля відділення невідкладної допомоги лікарні «Мерсі».

– Уже відходять води, – панікує Клер.

Гомес зупиняє автівку, вистрибує, й ми акуратно виводимо із неї Клер. Вона ступає два кроки, і тут відходять води.

– Класно розрахувала час, котенятко, – каже Гомес.

Шаріс біжить уперед із нашими документами, а ми з Гомесом повільно ведемо Клер довгими коридорами до акушерського відділення, через приймальню. Вона стає, обіпершись на сестринський пост, поки медсестри, не надто напружуючись, готують для неї палату.

– Не залишай мене, – шепоче Клер.

– Не залишу, – вкотре обіцяю їй.

Як би я хотів бути у цьому впевненим! Мені холоднувато та трішки нудить. Клер обертається та горнеться до мене. Обіймаю її. Дитинка – пружна кулька між нами. «Виходь, виходь, де би ти зараз не була!» Клер важко дихає. До нас підходить товста білява медсестра та повідомляє, що палата готова. Усі заходимо. Клер відразу ж стає навкарачки. Шаріс починає витягати та розкладати речі: одяг – у шафку, предмети особистої гігієни – у ванну кімнату. Стоїмо з Гомесом та безпорадно дивимося на Клер. Вона стогне. Переглядаємося. Гомес знизує плечима.

– Гей, Клер, – гукає Шаріс, – а як на рахунок ванної? Тобі покращає у теплій воді.