Зітхаю та перевертаюся на спину. Дитинка рухається. Вона, мабуть, спить. Генрі знову вчитується в «Оксфордський тлумачний словник».

– «Амур», «амурний», «армадил», «буфера»… О Боже, що вони друкують у довідниках!

Генрі просовує руку мені під нічну сорочку та повільно проводить по моєму пружному животі. Дитинка штовхається, сильно, якраз під його рукою, а він здригається та зачудовано дивиться на мене. Його руки ковзають моїм тілом, вивідуючи знані та незнані території.

– Скільки Детемблів ти би могла розмістити там?

– О, там завжди знайдеться місце ще для одного.

– Альба, – ніжно промовляє він.

– Біле місто. Неприступна фортеця на білому пагорбі.

– Їй це сподобається.

Генрі стягує з мене спідню білизну, кидає її на підлогу та дивиться на мене.

– Тільки обережно… – прошу його.

– Дуже обережно, – обіцяє він та миттю роздягається.

Почуваюся величезною, наче цілий континент у морі з подушок та ковдр. Генрі обіймає мене ззаду, торкається мого тіла, дослідник, що язиком прокладає шлях моєю шкірою.

– Повільно, повільно… – злякано благаю.

– Пісня, яку співають трубадури на світанку… – шепоче він, входячи у мене.

– … своїм дамам серця, – продовжую я.

Мої очі заплющені, чую, мовби з сусідньої кімнати, голос Генрі:

– От так… – і потім: – Так. Так!

Генрі: Я у галереї сюрреалістів у Художньому Інституті Чикаґо, у майбутньому. Не дуже добре вбраний; усе, що міг дістати: довге чорне зимове пальто з громадського гардеробу та штани з шафки охоронця. Мені навіть удалося роздобути взуття, а це завжди найскладніше зробити. Думаю, ще треба вкрасти чийсь гаманець та купити у музейній крамничці якусь футболку, а також пообідати, помилуватися мистецтвом, а потім забиратися з цієї будівлі та почати швендяти магазинами та готельними номерами. Навіть не маю уявлення, у якому я зараз часі. Думаю, не дуже далеко від свого реального часу: одяг та зачіски не дуже відрізняються від тих, що у 2001 році. Я одночасно і схвильований, і стурбований через цей короткочасний візит, тому що саме зараз, у теперішньому, Клер уже повинна народжувати Альбу. А я дуже хочу бути при цьому присутнім. Та це дуже якісний стрибок у майбутнє, таке буває нечасто. Почуваюся міцним та на своєму місці. Почуваюся дуже добре. Отож тихенько собі стою в темній кімнаті з підсвіченими коробками Джозефа Корнела, спостерігаю за групою учнів, що йдуть за екскурсоводом. Вони несуть маленькі табуретки, на які слухняно присідають щоразу, коли їм кажуть це робити.

Розглядаю групу. Екскурсовод – як усі типові екскурсоводи: доглянута жінка десь за п’ятдесят, з неймовірно білим висвітленим волоссям та підтягнутим лицем. Учителька – добродушна молода жінка зі світло-голубою помадою на губах, – стоїть позаду групки дітей, у повній готовності втихомирювати будь-кого, хто почне галасувати. Але мене цікавлять учні. Їм усім десь близько десяти, отже, вони у п’ятому класі. Так, думаю, десь так. Це католицька школа, тому всі вбрані в однаковий одяг: дівчатка – в зелених сукеночках у шотландську клітинку, а хлопці – у такі ж самі шотландки темно-синього кольору. Вони дуже уважні та ввічливі, але завзяття немає. Погано: завжди думав, що Корнел ідеально підходить дітям. Екскурсовод, мабуть, думає, що діти молодші від свого віку, бо звертається до них, як до дуже маленьких діток. У задньому ряду стоїть дівчинка, котрій, здається, цікавіше, ніж іншим. Не можу розгледіти її обличчя. У неї довге кучеряве волосся та бузково-синя сукенка, що виділяє її серед однолітків. Щоразу, як екскурсовод задає питання, ця дівчинка піднімає руку, проте екскурсовод постійно її ігнорує. Бачу, що дівчинці це набридає.

Екскурсовод розповідає про Корнелові коробки для пташок, так звані «пташині двори». Ці коробки якісь гнітючі та безрадісні, всередині деякі з них пофарбовані у білий колір, інші – яскраво розфарбовані, мають жердинки та такі дірочки, як у шпаківнях; на окремих зображені пташки. Це – найбільш суворі та аскетичні з його робіт, тут немає таких чудернацьких фантазій, як у «Наборі мильних бульбашок» чи у романтичних коробках серії «Готель».

– А як ви думаєте, чому містер Корнел зробив ці коробки? – запитує екскурсовод, оглядаючи дітей в очікуванні відповіді та ігноруючи дівчинку в бузково-синій сукенці, яка розмахує ручкою, наче у неї хвороба Гантінгтона. Хлопчик з переднього ряду припускає, що він, мабуть, любив пташок. Ну, це вже занадто для цієї дівчинки. Вона аж встає, рука піднята високо вгору. Екскурсовод неохоче запитує: – Так?

– Він створював ці коробки, тому що був самотнім. У нього нікого не було, він нікого не любив, тому створював ці коробки, щоб любити їх. Тоді люди знатимуть, що він існував, і тому, що пташки – вільні; вони могли ховатися собі у цих коробках та почуватися безпечно; він теж хотів бути вільним та почуватися безпечно. Коробки були для нього, щоб він міг стати пташкою, – випаливши це, дівчинка сідає.

Я просто приголомшений, убитий наповал її відповіддю. Це ж десятирічна дитина, яка глибоко проникла у почуття Джозефа Корнела! Ані екскурсовод, ані решта групи не знають, що з цим усім, з її поясненням, робити; але вчителька, яка, очевидно, звикла до такого, каже:

– Спасибі, Альбо, це дуже пізнавально.

Вона обертається та вдячно всміхається вчительці. Бачу її личко – Боже, я ж дивлюся на свою донечку! Сам стою в сусідній галереї, тому ступаю кілька кроків уперед, щоб роздивитися її, побачити. А вона помічає мене, її личко починає світитися, вона підстрибує, перекидає свій маленький стілець, і я, ще не встигнувши прийти до тями, вже обіймаю Альбу, міцно пригортаю, стою перед нею на колінах, а вона повторює: «Татку!» знову і знову.

Усі витріщаються на нас, учителька квапиться у наш бік та питає:

– Альба, хто це? Сер, хто ви?

– Генрі Детембл, батько Альби.

– Він мій татусь!

Вчителька ледь не заламує собі руки:

– Сер, батько Альби помер…

У мене відняло мову. Та Альба, моя донечка, бере ситуацію під контроль.

– Так, він помер, – пояснює вона вчительці. – Але він не постійно мертвий.

– Ну, це важко пояснити… – намагаюсь виплутатись.

– Він – ПЧЛ, – продовжує Альба, – як і я.

Це, мабуть, багато про що каже вчительці, проте нічого не говорить мені. Вчителька дещо зблідла під своїм шаром косметики, проте на обличчі читається співчуття. Альба стискає мою руку. Ну, скажи щось, – хоче вона цим показати.

– Розумієте, міс…

– Купер.

– Міс Купер, а чи можна нам з Альбою поговорити кілька хвилин? Ми нечасто бачимося.

– Ну… просто я… у нас екскурсія… з групою… Не можу вам дозволити забрати дитину від групи. І, розумієте, я ж не знаю, чи ви справді містер Детембл.

– Подзвонімо мамі, – пропонує Альба.

Вона біжить до свого шкільного ранця та рвучко виймає з нього мобільний телефон. Натискає кнопку, і я чую гудки. У голові прокручується декілька варіантів, аж тут слухавку піднімають, і Альба промовляє:

– Мамо? Я у художньому інституті… Ні, зі мною все добре… Мамо, тут татко! Скажи місіс Купер, що то справді він, добре? Так, добре, па-па!

Вона передає мені телефон. Нерішуче прикладаю його до вуха.

– Клер? – різко перехоплює подих. – Клер?

– Генрі! О Боже, не можу повірити! Приходь додому!

– Я спробую…

– З якого ти часу?

– З 2001 року. Перед самим народженням Альби, – всміхаюся дочці. Вона тулиться до мене, не відпускає моєї руки.

– Давай я приїду до вас.

– Так буде швидше. Слухай, а ти не могла би сказати цій вчительці, що я – це насправді я?

– Звичайно… А де ти будеш?

– Біля левів. Приходь якомога швидше, Клер. Довго не зможу затримуватися.

– Кохаю тебе.

– Кохаю тебе, Клер.

Ще трішки чекаю та передаю телефон місіс Купер. Вони з Клер про щось швиденько домовляються. Клер переконує її дозволити мені взяти Альбу до входу в музей, де вона нас чекатиме. Дякую місіс Купер, яка досить люб’язно поводилась, як для такої дивної ситуації, та, тримаючись за руки, виходимо з Альбою з «Мортонського Крила», спускаємося спіральними сходами та проходимо до китайської порцеляни. У голові каша. Що перше спитати?