Мені справді нічого не боліло. Перестала бити й лихоманка. Тільки якась невидима страшна сила підштовхувала до мертвої дівчини, котра лежала біля мене. Але в цьому я признатися не міг.

— Зараз приїдемо, — сказав лікар. — Потерпіть, там зробимо укол.

— Мені нічого не болить, — прошептав я. — Вибачте, що…

— Нічого, буває, — співчутливо, вперше за вечір озвався один із санітарів. — То ми до всього звикли.

— От уже й морг, — сказав старший лікар, повертаючись до них. — А за ним і готель. Ми спершу підвеземо вас.

Готель — невелика двоповерхова споруда, виявився замкненим. Ніхто не з’явився, коли я постукав у двері. Довелося сідати на лавочку перед входом. Звідси я побачив, як спинилася перед сусіднім, невеличким будиночком «швидка», як виходив з неї чоловік, торсав за двері, стукав у вікно, як «швидка» рушила далі. Я зрозумів — морг теж зачинений.

Я не знав, чи морг уночі має бути зачиненим, чи ні. Все ж щось у такій поведінці було неприродним. Я раптом збагнув: мабуть, ці люди знали, що морг зачинений, і все ж повезли провідницю. Навіщо? Чи у мене самого від усіх цих подій і переживань «дах поїхав»? Яке я маю право їх підозрювати у чомусь недоброму? Вони ж самі пропонували мені допомогу.

І тут мені спало на думку неймовірне: а чи справді там, де спинилася машина «швидкої допомоги», був морг? Пересилюючи внутрішній опір, я підвівся і вийшов на вулицю.

Довкола стояла та ж сама густа, непроглядна темрява. Небо вкривали чорні низькі хмари, і було схоже, що от-от піде дощ. Долаючи передчуття чогось неймовірного і страшного, я пришвидшив ходу. Ось і той будиночок. Звівши голову, побачив над дверима табличку «Господарчі товари». Не знаючи, що й думати, перейшов до других. Над ними висіла табличка «Галантерея», а на самих дверях, придивившись, побачив розклад роботи крамнички. «Напевно, помилився», — подумалося, і я поспішно рушив далі. Але сусідній будинок виявився житловим, як і наступний, і ще один. А далі вулиця роздвоювалась, ось тут машина повертала направо.

Мов ошпарений, я кинувся назад. Біля крамниць на хвилину спинився. Чи морг з другого боку? Зиркнув туди. Ні, через вулицю видно сад, а в глибині — добротну хату. Може, морг перед магазином? Двох десятків метрів мені вистачило, щоб переконатися: між готелем і будинком, в якому були крамниці, нічого, крім хати і ще якоїсь, схожої на сарай халабуди, немає. На халабуді, коли я взявся її оглядати, не побачив жодної таблички, але вона й не могла, судячи з її вигляду, бути моргом.

Лишалося припустити одне: лікарі зі «швидкої» навіщось дурили мене, кажучи про морг, розміщений поруч із готелем. Але ж я таки явно бачив, як вони спинялися біля магазинів… З машини хтось виходив і торсав за двері крамниці. Потім стукав у вікно. Щось казав до тих, що лишалися всередині машини, начебто обурювався. Навіщо ж вони ламали цю комедію? Чи я вже збожеволів? Але ж я самого себе усвідомлював чітко. Ось я, живий, хоч і виснажений, ось сумка, перекинута через плече. Ось переді мною затемнений готель. Вулиця, в кінці якої вже почало ледь-ледь сіріти. Все реально. Нема й жодного страху. Є, правда, щось інше, чому я ніяк не в змозі дібрати назви.

Я пригадав: «швидка» рушила від готелю не відразу. Невже ті, що в машині, чекали — потраплю я до готелю чи ні? Наче ждали, що я спостерігатиму за ними, як вони від’їжджають і опиняються перед моргом, який насправді був крамницею. Навіщо?

«Я все одно не відповім на ці запитання», — подумав. І вже хотів знову сідати на лавочку, як помітив, що вулицею щось рухається. Ніби біла пляма. Легкий морозець пробіг у мене за плечима. Наче прикипілий до землі, стояв і спостерігав, як пляма наближається. Дуже швидко я зрозумів, що то йде вулицею зодягнена в біле людина. Ще можна було втекти, десь заховатися. «Куди?» — спитав себе я і побачив, що то жінка в короткому білому халаті. Цокають по асфальту підбори. Вона зрима, жива, видно, як метляються на вітрі поли халатика. Очевидно, побачивши мене, вона притишила ходу, а потім рушила далі. Війнув легкий, ледь вловний запах парфумів. «Ти все ж таки страхополох», — подумав я. Думка стосувалася мене самого. Жінка ж, напевне, звідкись вертається, може, від коханого чи з пізньої гулянки, от і все. Дивно тільки, що вона в халаті. Хоча, може, то й сукня?..

Я провів поглядом легку поставу, котра знову ставала білим метеликом серед ночі. Готовий опуститися на лавочку, з несподіванки здригнувся: жінка направилася до дверей першої крамниці, спинилася і, судячи з усього, стала відчиняти їх. Відчинила й зникла всередині. Минули хвилина, друга, напевне, й цілих п’ять хвилин, але не загорілося світло у вікні крамниці, проте не зачинилися й двері. Я стояв і не знав, що мені й думати. Якщо це грабіжниця, то як вона так легко відімкнула замок? Але грабіжниця не стала б відчиняти, коли побачила, що за нею слідкує незнайома людина. А жінка явно мене побачила, бо ж притишила ходу і подивилася у мій бік. Тоді хто вона? Якби це був бар, а не магазин господарчих товарів, я не здивувався б, якби його відчиняли вночі. Тоді хто ж вона, ця жінка в білому?

З кожною миттю в мені росло, аж доки не стало непереборним, бажання піти до крамниці й подивитися, що там діється. І хоч водночас щось підказувало: цього робити не слід, там — небезпека, та, зрештою, перше бажання переважило. Як не дивно, воно зростало з кожним моїм кроком, доки я не опинився перед дверима. Повагавшись, зайшов усередину. Там за прилавком стояла та сама жінка в білому халаті.

— Добрий вечір, — привітався я.

Вона не відповіла. Стояла і незмигно дивилася на мене. Втім, швидше повз мене, кудись за вікно. Скидалася на манекен, білий, і від того ще незбагненніший і страшніший. А втім, я не почував ні страху, ні чогось іншого. Тільки заціпеніння, що охопило, відколи переступив поріг і побачив цю жінку зблизька. Не знаю, скільки ми так стояли. Я чув, як вона дихає, і недоречно подумав, що привиди навряд чи здатні так дихати. А збагнувши, що я здатен думати, зрозумів, що здатен рухатися і робити все що завгодно.

Найліпше було б повернутися і піти. Але щось заважало мені це зробити. Я мав ще їй сказати якісь слова.

— Вибачте, будь ласка. Ви торгуєте вночі? Мені можна щось купити?

Вона не відповіла. «Мабуть, вона хвора», — подумав я. Але чи зможу я їй допомогти? Можливо, до неї не можна озиватися? Нехай собі лишається, з мене досить того, що вже пережив цієї ночі. Я повернувся, аби піти геть — до готелю, блукати вулицями, до дідька в зуби.

— Ні, — почув я розпачливий крик, вже біля самого порогу. — Ні!

Переборовши себе, я озирнувся. Жінка, наче заведена механічна лялька, раз по раз здригалася і стукала кулачками по прилавку. Щось кинуло мене до неї. Ледве я наблизився, вона обхопила мене за плечі, а голова її стала битися об мої груди.

Я став теж механічно гладити її по плечах, бо нічого іншого не лишалося.

— Я забула, забула ті слова, — вигукнула зненацька жінка.

— Які слова? — обережно спитав я.

— Не знаю, — сказала жінка, підвела голову і подивилася мені у вічі, намагаючись щось побачити у темряві. — Я щоночі приходжу сюди, я намагаюся їх згадати, але не можу. Пане суддя, не забирайте ще й мого сина, благаю вас.

— Ви… мене знаєте? — вражено спитав я.

— Хіба ви не наш районний суддя? — скрикнула жінка. — Не з нашого районного суду?

Вона взялася гарячково обмацувати моє тіло — руки, обличчя, груди, певне, вже сині від ударів її голови. Доторки її пальців були гарячими, липкими, наче перед тим вона вимастила їх у мед чи в патоку, з якої готують дешеві цукерки. Мені раптом стало гидко.

— Я ще молода, ще дуже молода, — прошептала жінка. — Ви можете… Я можу заплатити…

Вона стала розстібувати ґудзики на халаті так само гарячково, наче наосліп.

— Послухайте, я не з вашого суду, — сказав я. — Я тільки приїхав до вас. Приїхав дві години тому.

— Не суддя? — простогнала жінка і відступила назад, та раптом знову накинулася на мене.

Я мовчки відштовхнув її і вибіг надвір. На Стару Вишню поволі, але нестримно насувався світанок.