Дочвалавши до лавочки перед готелем, я ліг на неї. Підклав під голову сумку, заплющив очі з єдиною метою — якомога швидше заснути. Хоча б на мить, якщо не на годину. До біса всі ці нічні пригоди. Але щойно моя спина торкнулася твердої лавки і стулилися повіки, як одразу ж побачив схилене наді мною лице Людмили, провідниці. Вона докірливо дивилася на мене. Мов зачарований, я, в свою чергу, вдивлявся у її такі знайомі, неповторні, незбагненно привабливі риси. Нарешті я простягнув до неї руку, але рука пройшла крізь її тіло. Як не дивно, це мене аж ніяк не злякало. Зате я зрозумів, як маю діяти далі. Мені треба пройти крізь неї всьому. Геть всьому. Якщо вдасться це зробити, я стану зовсім новим.

«А може… може, трапиться ще дивніше», — подумав я і підвівся.

Моє тіло не пройшло крізь її, а розчинилося у прозорій безтілесній оболонці. Я теж став невагомим. Я нічого не відчував і став підніматися в повітря. Та, піднімаючись, ставав і будинком готелю, і деревом перед ним, і лавкою, яка попливла за мною. Я розчинявся у довколишньому просторі, був частинкою його і водночас усім, з чого складався цей простір, містечком, що звалося Старою Вишнею, лісом, який виднів ся за містом, — спочатку я його побачив, а потім став ним. Над лісом поволі, безшелесно, величаво і просто викочувалося велике червоне колесо.

— Молодий чоловіче, прокиньтеся, — почув я. — Ви хотіли поселитися в готелі?

Я розплющив очі і побачив жінку років п’ятдесяти — кругловиду, з червоними прожилками на щоках.

— Ви хотіли поселитися в готелі? — повторила вона.

— Так, — сказав я і підвівся.

З-за готелю визирало сонце — майже таке, як я щойно бачив уві сні. Лагідний літній ранок стояв над Старою Вишнею.

— Вибачте. — Але вночі готель був зачинений, і я…

— Там біля дверей є кнопка. Треба було її натиснути.

Як все просто, подумав я. Подивившись на годинник, побачив, що вже за чверть восьма. Гаразд, хоч умиюся, приведу себе в порядок.

Ну й сон мені приснився, подумав, плентаючись за огрядною тіточкою до готелю. На щось він схожий, щось нагадує. Але що, ніяк не можу пригадати. Ніяк не можу.

…Після півторагодинного перебування в маленькому номері, де, крім двох ліжок і двох стільців, умивальника і шафи, нічого не було, вмитий, поголений, хоч і не дуже виспаний, я постав перед головою місцевого районного суду — моложавим підтягнутим чолов’ягою з чіпким, майже колючим поглядом. Від нього я дізнався, що супровідні документи на мене вже переслані, що мене характеризують як одного з найздібніших цьогорічних випускників юрфаку. Він радий, що такого спеціаліста направили в їхнє містечко. Буде ще більше втішений, коли мені в них сподобається. У мене є хороша перспектива стати суддею, тут намічаються деякі перестановки. Поки що ж він особисто бере мене своїм помічником. Помічник голови районного суду — це не так погано для початку.

Слухаючи його балаканину, я вирішував, чи розповісти йому про нічну пригоду. Оскільки я не люблю неясності у будь-якій справі, а найкращий захист, з моєї точки зору, — це удар на випередження, я розповів Миколі Мефодійовичу все, що сталося, але стисло і без зайвих емоцій. Приховав лише те, що здавалося тепер сумнівним, схожим на галюцинації. На кінець моєї трохи сухуватої розповіді я попросив поради, як вчинити: йти до міліції чи почекати виклику?

— А навіщо йти? — сказав голова суду. — Треба буде — то й викличуть. Ви ж ні в чому не винні?

«Авжеж, ні в чому не винен», — подумав я. Ані в чому. Я не штовхав провідниці з потяга, навпаки, намагався її врятувати. А те, що поніс її до лікарні, — то так би вчинив будь-хто на моєму місці. Застереження жебрака? Що це, як не маячня людини несповна розуму? Припустимо, я теж захворів, але коли я можу про це мислити цілком тверезо, то не таким уже й кепським є мій стан.

— Звичайно, я ні в чому не винен, — сказав я уголос.

Навіть у тому, що так пізно зустрів Людмилу, подумалось мені. Людмилу? Але хто це? Провідниця? Тепер, вранці, думка про якісь почуття до неї видалася мені смішною. Єдине, що не зникло, — це питання: що ж було насправді зі мною вночі?

Але відповіді на нього я не одержав. Щось казав до мене Микола Мефодійович — голова суду. Здається, про квартиру. Про те, що десь треба влаштуватися. Знайомих чи рідних у Старій Вишні нема? Нема, хитнув я головою. Тоді будемо ставити питання про гуртожиток. А може, й не гуртожиток. Є інший варіант. Він викликав секретарку і звелів покликати судового виконавця. Той збирався здавати квартиру, пояснив він.

Я, однак, мало дослуховувався до його слів. Все думав про те, чи справді Людмила загинула? Хтось наче обхопив мені голову руками і кричав у самісіньке вухо, що Людмила жива, що вона мене чекає. Доки ж це триватиме, подумав я, зараз же день. Я не знаю ніякої Людмили. Я ні в чому не винен. Мені раптом захотілося затулити вуха чи ще якось змусити змовкнути осоружний голос. Я уже підняв руки. І опустив — до кабінету заходив маленький згорблений чоловічок. За ним увійшов іще один, потім другий, третій, четвертий. Я мимоволі, передчуваючи недобре, заплющив очі.

— Ось і наш Антон Петрович, — почув я голос голови суду. — Познайомтеся, Георгію Васильовичу.

Повіки розтулялися важко, вони, здавалося, аж скрипіли. Спершу я побачив білу смужку стіни, яка бігла до чогось громіздкого і темно-коричневого. Шафа? Потім око впустило до моєї свідомості частину вікна, частину стола і за ним когось, кого неможливо було впізнати.

— Що з вами? — слова належали величезному чоловікові за столом, котрий заповнював весь кабінет.

Очі нарешті зовсім розплющилися. Інший чоловік — маленький, згорблений — стояв переді мною і простягав до мене руку. Він був один. Він запобігливо посміхався. Я здогадався, що це і є судовий виконавець, який має здати мені квартиру.

15 листопада

Я подивився у вікно і зрозумів, що дощ не перестане. А якщо й перестане, то ще не скоро. Довгий осінній дощ, який почався десь по обіді, тепер посилився. У надвечірніх сутінках перед вікном мого маленького кабінету на першому поверсі тьмяно блищали дві чималі калюжі. Я подумав, що сьогодні, напевне, не доведеться вирушати у мої щовечірні більш ніж дивні походеньки. Думати так було втішно.

Ось уже четвертий місяць я живу у Старій Вишні. Містечко маленьке, якщо пройти сотню-другу метрів від центру, потрапляєш у царство садків, тепер, восени, напівголих, і одноповерхових осель. У центрі — три бари, ресторан, щоправда, вечорами, а вдень його приміщення слугує їдальнею. Іноді мені здається, що ці бари, «барчики», як їх тут називають, зсуваються докупи, відстань між ними все зменшується і зменшується. Ось-ось вони зіллються у щось більше, а проте не менш задушливе, заповнене димом від сигарет із чужими літерами на пачках — ними бавляться місцеві «круті» хлопці. Втім, тих «крутих» можна перерахувати на пальцях, якщо не однієї, то двох рук напевне. Вони ходять з бару в бар, за вечір встигають обійти всі три, а часом навідатися і до четвертого, і п’ятого, розташованих на північній і південній околицях Старої Вишні. Іноді хлопці влаштовують собі розваги — на їхнє замовлення в усіх трьох барах вмикають «на повну котушку» музику — йде змагання, у кого голосніше або хто довше витримає одну й ту ж пісню. Рекорд належить місцевому рекетиру Віталику на прізвисько Буцол — він витримав тридцять одну «Морячку».

Бари називаються — «Нептун», «Вітрячок» і «Венеція». «Вітрячок» ще зрозуміти можна. А от чому «Венеція»? Стара Вишня загубилася серед поліських лісів і можна заприсягтися, що дев’ять з десяти старовишнівців ніколи в житті не бачили моря.

— Чому «Венеція»? — перепитав мене здивований бармен.

Він подивився на мене так, наче я запитав його про рік заснування Старої Вишні чи як звали його предка у чотирнадцятому коліні. Очі його розширилися і звузилися, між його здивуванням і байдужістю, що прийшла на зміну подиву, встигла пролетіти зграя воронів і перетворитися на зграйку сонних мух.