— Нам треба йти. Вдягни оце, — я показую на кофту і куртку, що лежать на землі. — Зігрієшся.

Вона так і робить. Куртка на неї завелика.

Я витягаю з наплічника нову стяжку і зв’язую їй руки за спиною. Вони в неї крижані.

Спочатку вона нічого не каже, але потім обертається до мене й неголосно запитує:

— Чому ти це робиш? Я ж на твоєму боці. Я була їхньою бранкою.

— Це ти так кажеш.

Вона відступає на крок від мене й додає:

— Ну добре, добре, я розумію, що ти мене не знаєш, але ж подивись на мене. Я не можу завдати тобі шкоди.

— Це ти так кажеш.

Цікаво, який у неї Дар. Про всяк випадок я беру мотузку, кляп, каптур і запихаю все це в кишеню її куртки.

— Тобі це не знадобиться, — перелякано каже вона.

Я ще раз обшукую табір. Уже доволі світло, але я не бачу нічого нового. Закидаю рюкзак на плече і знову підходжу до дівчини.

— Гаразд, — кажу я, — ходімо.

— Куди ми йдемо?

— Туди, — відповідаю я, підштовхуючи її вперед. Вона зашпортується, але таки починає йти попереду мене.

— Швидше, — наказую я.

Вона прискорює ходу. Її тіло напружене, і я бачу, як їй важко, бо в неї зв’язані руки. Ну, нічого не вдієш.

За півгодини вона сповільнює ходу, і я мушу її підганяти. Вона каже:

— Ти ж у Альянсі, правда? Ми йдемо туди? Я намагалася долучитися, але мене впіймали Ловці.

— Вони тебе знову впіймають, якщо не йтимеш швидше.

— Ти можеш розв’язати мені руки?

— Можу тобі кляп у рот запхати, якщо хочеш.

Вона замовкає і пришвидшується.

Минає ще година з гаком, вона знову починає йти повільніше, і хоч як я її підштовхую та проклинаю, схоже, їй таки геть забракло сил. Ми зупиняємось. Я пою її залишками води і даю їй плитку шоколаду, на яку вона накидається так жадібно, що мало не відгризає мені пальця.

Напхавши рот шоколадом, вона каже:

— Вони мені майже взагалі не давали їсти!

Я дозволяю їй відпочити хвилин з десять, а тоді кажу:

— Вставай. Мусимо йти далі.

— Я не певна, чи зможу.

Відчуваю, їй потрібна сильніша мотивація, тож вибираю іншу тактику.

— Я пішов. Іду до бази Альянсу. Можеш або йти зі мною, не відстаючи, або залишатися тут, і Ловці тебе невдовзі підберуть, — і рушаю далі.

Звісно, я відразу чую, як вона намагається мене наздогнати, біжучи і спотикаючись. Я йду не занадто швидко, щоб вона не відстала зовсім, а ще я роблю коло, перевіряючи, чи не залишає вона по собі якихось позначок. Ні, не залишає.

Минає кілька годин, і вона знову відстає від мене. Я взагалі її не бачу. Зупиняюся й чекаю, але вона не з’являється.

Чорт.

Мені варто повернутися?

Повертаюся.

Вона неподалік, стоїть навколішках на землі. Дивиться, як я підходжу до неї, й бурмоче, заливаючись сльозами:

— Зовсім не маю сил.

— Тяжко. Але треба йти.

Вона намагається підвестися, але в неї підкошуються коліна, а зі зв’язаними руками вона не може втримати рівновагу.

Чорт!

Я підходжу й піднімаю її. Вона легенька мов пір’їна.

— Попереду є невеличкий струмочок. Ми зможемо набрати там води і трохи перепочити, — я розрізаю стяжку на її руках і попереджаю: — Будь-що. Будь-який зайвий рух, будь… будь-що, і я переріжу тобі горло.

Вона киває і бурмоче:

— Дякую.

Я поняття не маю, скільки ще йти до потічка. Пам’ятаю, що проминув два струмка дорогою сюди, і певний час ішов уздовж одного з них. Ми рушаємо далі, поволі, але тепер, ставши на ноги, вона вже має нормальний вигляд.

Урешті-решт ми таки доходимо до потічка. Вода повільна, але чиста. Я наповнюю флягу й дивлюся, як жадібно дівчина ковтає воду. Знаходжу ще одну плитку шоколаду та віддаю їй.

Цю вона їсть уже без поспіху. Доївши, каже:

— Мене звати Донна.

— Привіт, Донно. А я — Фредді.

Вона ледь помітно всміхається. Мабуть, знає, що ніякий я не Фредді, але чи відомо їй, хто я насправді такий?

Я підводжуся й кажу:

— Донно, пора йти.

— Я думала, ми тут лишимося ночувати.

— До настання темряви ще кілька годин. Ходімо.

Коли ж нарешті темніє, я кажу Донні:

— Непогане місце. Зупинимося тут.

Вона нічого не відповідає, просто сідає на землю, притиснувши коліна до грудей. Ми подолали значну відстань, але Ловці можуть за день пройти значно більше. Я певний, що Донна в цілком добрій формі, хоч зараз вона і здається ослабленою та виснаженою.

Холодно, а їй потрібна енергія, щоб рухатися далі, а не лише зігрітися, тож я розпалюю вогнище й підігріваю на ньому трохи сушених продуктів, що набрав у Ловців. Вона все з’їдає. Я не певний, чи варто знову зв’язувати їй руки, але зв’язую. Вона навіть не нарікає, просто лягає собі на землю й засинає. Я розігріваю на вогні ще трохи їжі, а тоді йду перевірити, чи ніхто нас не переслідує.

Біжу назад тим самим шляхом, яким ми сюди дісталися, часто зупиняюсь і прислухаюсь, чи не чути якихось рухів або дзижчання мобільних телефонів. Швидко рухаюся в темряві. Бачу не дуже добре, але відчуваю, куди треба прямувати. Пробігаю півдороги до табору Ловців, але нічого не чую й не бачу. Якщо це була пастка, то що я зробив би на місці Джессіки, моєї зведеної сестри, очільниці Ловців, якби виявив, що пастка не спрацювала?

Довідавшись про різанину в таборі, Джессіка знатиме, що я здатен власноруч убити вісьмох Ловців. Тому вона відправить нам услід ще більше своїх людей. Вона знатиме, що ми прямуємо до табору Альянсу, тож спорядить у погоню значно більше восьми Ловців. На те, щоб спорядити і скерувати достатню кількість Ловців, їй буде потрібен певний час, можливо, один день. Ми не залишили явних слідів, але ж це Ловці — вони все вирахують. Отже, ми маємо про запас день, щонайбільше півтора. Але це небагато. Я мушу доставити Донну до табору номер три, а тоді Ґрейторекс має або приготуватися до бою, або змінити місце розташування табору. Ґрейторекс вирішить змінити місце.

Я повертаюся ще затемна і знову розпалюю вогнище. Донна спить. У лісі тихо. Я лягаю на землю й заплющую очі. Мені справді потрібно поспати бодай одну-дві години.

Я в лісі з Анналізою. Вона біжить попереду, а я женуся за нею, але це гра. Вона регоче й ухиляється від мене, а я спочатку вдаю, ніби не можу її впіймати, а потім, коли нарешті намагаюся її схопити, вона виявляється спритнішою за мене і я хапаю повітря, а вона знову сміється, регоче з мене. І я починаю шаліти, знову пробую її схопити, але вона ухиляється, сміється й регоче, а я ще більше лютую, і у мене в руці Феїрборн, я проклинаю її, а вона й далі регоче, відтак зупиняється, стоїть переді мною та каже: «Ти мій принц. Ти мене врятував». Але я такий розлючений, що штрикаю її ножем, ріжу, і Феїрборн розтинає її, а моя рука аж починає боліти від зусилля.

Я прокидаюся та розплющую очі. Ще зовсім рано. Моя рука заніміла й болить.

Я повертаю голову і бачу, що на мене дивиться Донна.

— Поганий сон? — запитує вона.

— А що, бувають інші?

Вона легенько всміхається, опускає очі й неголосно відповідає:

— Ні.

Ми вирушаємо далі. Сьогодні Донна здається міцнішою. Мабуть, вона майже не спала в полоні у Ловців, була надто нажаханою. Але мені, чесно кажучи, байдуже, хто вона така — дівчина, котра уявила себе борчинею за свободу, шпигунка чи просто сумний Білий відьмоліток, чиї батьки долучилися до Соула. Хай це все з’ясовує Ґрейторекс.

Цього дня ми долаємо добрячу відстань, підтримуючи гарний темп, зупиняючись хоч і часто, але щоразу лише на кілька хвилин. Під час однієї з зупинок я віддаю Донні останню плитку шоколаду, а вона бере її, розламує навпіл і пропонує мені половинку.

Я відмовляюся:

— Їж сама.

— Дякую.

— Я це не з чемності. А з практичних міркувань. Ми будемо без їжі аж до вечора, а тобі потрібні калорії.

Вона знову легенько всміхається і каже: