Я важко дихаю і знову стаю видимим. Дівчина дивиться на мене знизу вгору. Це одна зі стажерок.

Підбігає Ґрейторекс, наставляючи на мене зброю, і гукає вартовій:

— Що сталося?

Ще одна стажерка вигулькує праворуч од мене, а третя ліворуч. Усі тримають пістолети і ціляться в мене. Я ж не відводжу зброї від дівчини, яка лежить на землі з розбитим носом і кричить:

— Неправильний пароль! Неправильний пароль!

Ґрейторекс підступає до мене, продовжуючи цілитись у мою голову. Вона запитує:

— Який пароль?

— Поняття не маю. Ти його змінила, а мені ніхто не сказав.

— Чого ти тоді напав на вартову?

— Вона в мене стріляла!

— Якщо ти не доведеш мені, що ти справді Натан, я теж у тебе стрілятиму.

— Хочеш, щоб я став невидимим, шугав блискавками, вивергав полум’я і повбивав купу твоїх людей? Це для тебе буде достатнім доказом?

Підбігає Габріель і, намагаючись щось зрозуміти, запитує:

— Що тут відбувається?

Ґрейторекс усе йому розповідає.

— Ця особа стверджує, що він Натан. Але він може бути й самозванцем.

— Іди ти в сраку, Ґрейторекс, — я не можу повірити, що вона це серйозно, але її пістолет і далі націлений на мене.

Габріель каже:

— Він лається, як Натан, хоча так може і будь-який недалекий ідіот.

Тепер я проклинаю вже його, бо не певний, чи жартує він, чи ні.

— Габріелю, скажи їй, що це я.

Він підходить, кладе руку мені на груди й каже, дивлячись мені в очі:

— А чи справді це ти? — тоді він підступає ще ближче до мене, тулячись своїм тілом до мого, майже торкається вустами мого вуха, я аж чую його дихання, й шепоче: — Тебе не було дуже довго. Ти загубився?

Я повертаюся до нього, черкаючи вустами по його волоссю, і бурмочу:

— Я був, курва, поранений, нахрін загублений і видирався на той сраний Айгер.

— Схоже, але не зовсім точно…

— Головне — передати загальну суть, а не повторювати все слово в слово.

Габріель обертається до Ґрейторекс і каже:

— Це він. Але, якщо хочеш, можеш його і пристрелити.

— Спокусливо, — відповідає Ґрейторекс, однак опускає дуло пістолета.

Дівчина біля моїх ніг намагається підвестися, але я притискаю її чоботом до землі.

— Лежи й не рухайся; ти мало мене не вбила.

Ґрейторекс підступає на крок і каже:

— Натане, ти назвав неправильний пароль. Вона просто виконувала свою роботу.

Я буркаю до Ґрейторекс, пхаючи їй у руки пістолет:

— Ну то скажи їй цілитися краще в оту, — і показую на Донну, котра підходить до нас з нервовою посмішкою на вустах і зв’язаними за спиною руками. — Вона була в таборі Ловців. Була зв’язана і каже, що хоче вступити в Альянс, але ж може виявитися і вивідачкою або шпигункою. Хай там як, сама з нею розбирайся. А я хочу трохи поїсти і поспати.

— Чекай-но! То ти був у ловецькому таборі? Де саме?

— Два дні ходу.

— Вони тебе вистежать.

— Вони всі трупи, але, так, прийдуть інші.

Ґрейторекс не лається, але я певний, що хоче. Вона різко наказує своїм вихованкам, щоб ті перевірили, чи ніхто не йде за мною слідом, а потім починає розмову з Донною, я ж тим часом прямую з Габріелем у табір.

Мені треба розслабитися, але в таборі я знову напружуюся. Намети в таборі розіпнуті акуратними рядами, а біля них стоять стажерки зі зброєю в руках і дивляться на мене. Я вповільнюю ходу, а Габріель підступає ближче до мене й каже:

— Вони чули постріли. От і нервуються.

— Стріляли ж у мене. І як, на твою думку, маю почуватись я?

— Сядьмо біля вогнища, — Габріель мало не силою садовить мене на землю, а тоді сідає поруч і каже: — Усе нормально. Ти просто завівся.

Я сиджу й дивлюся на вогонь, Габріель зовсім близько від мене, і ми торкаємось руками. Кажу йому неголосно:

— Я думав, що там, у таборі Ловців, є Анналіза. Але то була не вона. То була Донна, — я дивлюся на стажерок, які туляться докупи, а деякі й далі мене розглядають.

— Натане, ти тремтиш.

— Я голодний. Виснажений, — і це теж певною мірою правда.

— Знайти тобі якоїсь їжі?

— За хвильку, — і ми трохи сидимо, дивлячись на вогнище, а потім Габріель іде шукати мені їжу. Повертається з кількома пакетами того самого супу, але він теплий і непогано смакує. Я перестаю тремтіти.

Габріель каже:

— Спробуй поспати. Я тут побуду.

Я лягаю і ще трохи дивлюся на вогонь.

Довкола мене згортають табір. Стажерки метушаться, а я сиджу на землі, поглинаючи кашу, якщо можна так назвати затверділу сіру грудкувату масу, яку я вишкрябав з дна щербатої каструлі.

— Скоро забираємося звідси, — повідомляє Габріель, долучаючись до мене. Ще ледве світає, але я знаю, що, на думку Ґрейторекс, ми й так уже надто забарилися.

Я простягаю йому каструлю, питаючи:

— Хочеш трохи? Гидота.

Він хитає головою:

— Я вже куштував.

— Де ти був? — я вдаю зацікавленість, щоб не здаватися по-дитячому ображеним. Бо ж він казав, що залишиться зі мною, та коли я прокинувся, замість нього тут була Ґрейторекс.

— Ґрейторекс попросила мене поговорити з Донною.

— А що ти попросив у Ґрейторекс натомість? — у мене нездорове відчуття, що він попросив її побути зі мною, опікуватися мною, немов дитиною.

Він не відповідає одразу, тільки дивиться мені в очі.

— Я сказав їй, що тебе мучать кошмари і щоб вона тебе поштурхала, якщо ти почнеш кричати і плакати.

Проклинаю його, але він підсовується ближче до мене й каже:

— Я просто попросив її покликати мене, коли ти прокинешся.

Жбурляю каструлю у вогонь — дуже зріла поведінка. Я справді бачив поганий сон, хоч і не такий, від якого прокидаєшся у сльозах, але йому не потрібно про це знати.

— Чи не хочеш розповісти мені, що відбулося після того, як ти пострахав мене ножем і чкурнув з табору?

— Я не мав того робити.

— Не мав.

— Я був… За кілька днів до того я натрапив на двох Ловців. Я їх убив, — і я розповідаю йому про все, і про пастку, і про Донну. Про власне бійку розказую не надто докладно; він і так здогадається, що нічого доброго там не відбулося.

Габріель каже:

— Ґрейторекс доручила мені перевірити Донну.

— І?

— Здається, вона не бреше. А ти гадаєш, вона шпигунка?

Я знизую плечима:

— Ти ж сам мені колись казав, що в них про це на чолі не написано.

— Так, казав. Мудрі слова.

— Ну, і що тобі сказала Донна, о наймудріший?

— Що кілька тижнів тому вона втекла з Англії, коли справи стали геть кепськими. Заарештували її матір. Батько помер кілька років тому. Вона дісталася спочатку у Францію, а потім сюди.

— І це все?

— Ну, якщо коротко. Вона доволі балакуча. Вивалює все, що знає. Про тебе теж чимало говорила. Ти їй сподобався.

— Я врятував їй життя… визволив зі смертоносних кігтів.

Ми знову сидимо мовчки, а тоді Габріель каже:

— Вона розповіла, що їх було восьмеро. Зокрема елітні Ловчині, двоє з яких володіли потужними Дарами.

— Як бачиш, не такими вже й потужними.

Габріель каже сумно і занепокоєно:

— Тебе могли вбити.

— Мене могли вбити й учора, коли я входив у табір.

Але він має рацію. Та Ловчиня з Даром насилати судоми була справді небезпечною. Можливо, її Дар виявився заслабким, або вона втратила над ним контроль під час бою, але сюди прийдуть кращі за неї. Мені просто дуже пощастило. А та, що мала Дар позбавляти зору, була, мабуть, однією з вартових, яких я убив одразу ж.

Ґрейторекс кричить:

— За дві хвилини рушаємо! Приготуйте наплічники!

Габріель починає підводитися, але я мушу йому ще дещо сказати:

— Там були самі жінки. Деякі з них ще спали, коли я їх убивав. Одна намагалася втекти, але я перерізав їй горло. Декотрих я вбив, розпанахавши їм животи і виваливши назовні тельбухи, а дві спопеліли, коли я вразив їх блискавками.

Габріель знову сідає біля мене, поклавши руку мені на коліно.

— Ми на війні.