Протягом наступного місяця вона швидко і вправно будує хижу. Хижа буде невелика, але ж вона сама в ній житиме. Думаю, там дві кімнати. Щовечора вона готує собі їжу на свіжому повітрі. У неї багато консервів і всілякого такого, та й на зведення хижі потрібно стільки часу, що вона, мабуть, не хоче його гаяти на полювання або рибальство.

Я ще не розмовляв з нею, не підходив до неї. Але завтра принесу їй пару зайчиків.

Я читаю йому

У мене ніколи не було дітей. Я ніколи їх і не бажала, і Натан — не мій син, але я почуваюся відповідальною за нього. І завжди почуватимуся, можливо, навіть сильніше, ніж якби він справді був моїм сином. Я завжди буду його вчителькою й опікункою. Я бачила його зблизька через кілька днів після того, як дісталася сюди з Лондона, передавши свої обов’язки новій голові Ради. Доти не бачила його три роки. Він змінився. Подорослішав, звичайно, а ще став дикішим і відлюдькуватішим. Я досі пам’ятаю, як уперше побачила цього хлопця. Тільки очі його не міняються: чорні й чудернацькі.

Коли він уперше до мене завітав, то приніс двох зайців. Підходячи, він простягнув їх і тримав якусь секунду, немовби не дарує, а лише хизується, а я сказала, що їх варто зварити та й по всьому. Тоді він кинув їх на землю, розпалив вогнище, сів біля напівзбудованої хижі та оббілував зайців. Він гарно їх потушкував з овочами, які в мене були припасені, — цибулею, морквою, — а тоді ще й назбирав трохи дикого часнику й чебрецю. Було смачно. Мені згадалося, як він випікав хліб ще за тих часів, коли я тримала його в клітці, — це в нього теж добре виходило.

Готуючи їжу, він закотив рукави сорочки. Я й зовсім забула, які жахливі в нього шрами. Паскудні шрами й огидні чорні татуювання. Поки тушкувалося м’ясо, він дивився, як я працюю, згодом ми повечеряли, а потім він пішов. Так нічого і не сказавши.

Це було торік навесні. Нині вже кінець літа. Хижа добудована, і я вже маю там плиту й ліжко. Щомісяця я вирушаю по різну провізію, і одного разу Натан попросив мене принести паперу й олівців. Сказав, що йому трохи приносив Арран, але тих запасів не вистачило. Він намалював мене, хижу й курей, щодня по кілька малюнків, немовби фіксуючи на папері плин нашого життя. Він попросив, щоб я подбала про ці малюнки, і спочатку я подумала, що просто мушу тримати їх у хаті, оберігаючи від дощу, але він не це мав на увазі. Він сказав: «Це для мого сина, Еджа».

Раніше він ніколи не згадував про свого сина. Одного разу я спробувала запитати, чи хотів би він з ним побачитися, але він тільки зронив: «Я не можу». Пізніше він почав малювати портрети. Спочатку намалював мене, ну і, звичайно, Габріеля, який вдався таким вродливим, яким і за життя. А тоді намалював усю свою родину: Аррана, Дебору, бабусю та навіть Джессіку. На кожному портреті він акуратно й старанно вивів ім’я зображеної особи, а знизу в куточку написав: «Для Еджа. Від Натана».

Тепер у мене стільки портретів: Ван, Несбіт, Провідниця, Боб, Еллен, Ґрейторекс, Адель, навіть Меркурія та ще багато інших. Усіх він малював з пам’яті, й усі портрети чудові. Урешті-решт він намалював і Маркуса, котрий дуже нагадував постарілого Натана, але самого себе так і не зобразив. Одного дня я запропонувала йому зробити автопортрет, але він натомість намалював пейзаж. Пейзажі йому завжди вдавалися невиразними, але цей вийшов розкішно: річечка з пагорбами вдалині, луг на передньому плані та самотнє сучкувате деревце.

Здалеку я бачила, де він живе, але ближче ніколи туди не підходила. Я знала, що він цього не хоче. Одного дня, коли знеслися кури, я взяла кілька яєць і хотіла віднести йому, але він став на моєму шляху, немовби оберігаючи свій дім, і з його вигляду було зрозуміло, що там, на його території, я небажана гостя. Я лише крикнула: «Яйця!» — а тоді поклала їх на землю. Не була певна, як слід повестися далі, тож віддала йому честь — так, як колись ми робили, стаючи Ловцями. Я вже роками цього не робила. Він не віддав мені честь у відповідь; від Натана годі такого сподіватися, але він підняв руку. Думаю, що в цьому жесті було більше, ніж у всіх тих словах, які він сказав мені, відколи я сюди прибула.

У день літнього сонцестояння, на Івана Купала, він прийшов до мене. Це був день його народження. Ми частувалися курочкою. Він її зарізав і обскубав, як завжди, дуже вправно. Ми їли та розмовляли про курей, про яйця і про моїх нових свинок, двох малих поросят глостерської породи. Пізньої осені я заріжу одного з них. Натан запропонував мені завести бджіл, і я над цим розмірковую, але то вже не раніше наступного року. Треба буде дістати десь кілька вуликів.

Я не була певна, чи він у курсі, який нині день, тож після вечері налила нам чаю та почала думати, що б таке сказати. Але він заговорив першим. Він сказав:

— Сьогодні найдовший день: мої уродини.

— Так, — підтвердила я.

— Мені вже двадцять два роки, — він відпив ковточок чаю, а тоді додав: — Деколи я відчуваю, що мені вже п’ятдесят два.

Думаю, це він так пожартував. Він мав набагато кращий вигляд, ніж тоді, коли я вперше його тут побачила, був у чудовій формі, як раніше, навіть краще. Стрункий, м’язистий і грізний.

Я сказала:

— Мені п’ятдесят два, а я почуваюсь, ніби мені щойно двадцять два, — хоча, якщо чесно, я радше почуваюсь, ніби мені сорок два, добрячі сорок два роки.

Він глянув на мене отим своїм поглядом, наче ледве стримуючись від сміху. І сказав:

— Не надто тішся, бо на вигляд тобі всі шістдесят два, — а тоді він подарував мені одну зі своїх саркастичних посмішок і додав: — І це ще я до тебе надміру добрий, як завжди.

Він підвівся, готуючись уже йти, та порадив:

— Тобі варто трохи дбати про себе, почати бігати, відтискатися. Тобі сподобається.

— І тобі теж варто.

Він уже почав був іти, але тоді зупинився і ще додав:

— Леджер казав мені, що, на його думку, Сутність у землі, і він має слушність, але вона також і в нас самих, і коли це поєднати, ми зможемо дістати доступ до неї і до будь-кого, пов’язаного з нею, — а тоді він ще щось додав, ледь чутно, щось на кшталт: «Поранений, а не загублений».

Я не побачила його ні наступного ранку, ні наступного вечора, ані через день. Він полюбляв зникати на декілька днів, тож я не надто цим переймалася. Але коли минув цілий тиждень, я вирішила перевірити, в чому річ, про всяк випадок; хоч я й не певна, про який випадок мені йшлося. Рушила до трав’янистого схилу, що відразу за його лігвом. Я ще ніколи там не була. Чудовий краєвид. Вигин річки, м’які обриси пагорбів, численні відтінки зелені та тихе дзюрчання річки, шелестіння дерев, пташиний спів. Саме це місце він зобразив на тому своєму малюнку. А потім я побачила деревце і збагнула, що він учинив.

Тепер я щодня туди ходжу та читаю. Читаю йому вголос, як і раніше, здебільшого поезію. Я сиджу на траві біля лісового горіха посеред луки. Це деревце відрізняється від решти і стоїть осторонь; воно не дуже старе, не надто високе, але жахливо понівечене.

Подяки

Мені важко повірити, що цими словами я завершую «Напівзагубленого», останню книжку з трилогії про Напівлихого. Коли я почала писати «Напівлихого», публікація здавалася мені такою недосяжною, що я не наважувалася говорити про це навіть зі своєю родиною та друзями, а отепер (хоча минуло нібито зовсім небагато часу) друкується вже третя моя книжка. Стільком людям я мушу подякувати і намагатимуся зробити це особисто, бо тут я зможу перерахувати лише небагатьох із тих, котрі мені допомагали. Допомагали по-різному, від критичних редакторських порад до заохочувальних твітів, і я все це дуже ціную.