Я не рухаюся. Навряд чи вона мене побачила. Я нічим себе не видав. Сидів тут надійно захований, хоч і видимий. Мушу завмерти на місці. Будь-який шерхіт її насторожить. Навіть якщо я просто обернуся невидимим, цієї миті може промайнути якась тінь або невиразний обрис.

Моє дихання здається надто голосним, тож я намагаюся його притишити.

Чекаю.

І вона відвертається. Потім роззирається, пильно й неквапливо, але мене вона точно не побачила. Дивилася в мій бік випадково.

Я мушу вирішити, що мені робити. Тут є четверо вартових. Четверо вартових, а отже, всього в таборі не менше шести Ловців, хоча, вірогідно, їх тут ще більше. Їм відомо, що хтось убив двох їхніх товаришів. Мої сліди мали б допомогти їм визначити, що вбивця діяв сам і що він убивав ножем. Чи здогадаються вони, що то був я? Певен, що Селія за такої ситуації ляснула б себе по лобі та сказала б мені: «Та ясно, що здогадаються!».

А це означає, що вони сподіваються на моє повернення. Отже, це пастка. І знову мені вчуваються слова Селії: «Ти що, дурний?! Двоє видимих, двоє невидимих. Вони хочуть, щоб ти подумав, ніби їх тут менше, ніж насправді».

Це доволі елементарна пастка, і в тому, що це таки пастка, можна не сумніватися. Мені здається, вони не врахували лише того, що я відчуваю шипіння їхніх мобілок.

А що вони про мене знають? Знають, що я з’їв батькове серце; вони ж бачили його тіло, неважко було здогадатися. А отже, їм відомо, що я заволодів його Дарами. Вони в курсі, які в нього були Дари, але не можуть знати, які з них я вже опанував. Здогадуються, мабуть, що наразі мені підвладні не всі. Але також, певно, розуміють, що з часом усі Дари мені підкоряться, тож їм краще впіймати мене якомога раніше. Причому вони готові радше вбити мене, аніж намагатися зловити. Вони явно розраховують, що я потраплю в цю пастку.

А хто ж та інша особа серед них? Чи може вона бути Анналізою? Імовірно, вони знають, що я її шукаю. Імовірно, вони думають, що я хочу її врятувати. Імовірно, вони впіймали її після битви.

Якщо це пастка, мені краще забиратися звідси. Але якщо тут справді є Анналіза…

Я місяцями її шукаю. Не можу втратити такої нагоди.

Отже, варіанти такі…

Перший варіант: забратися геть. Повернутися, розповісти все Ґрейторекс і відправити її сюди разом з невеличкою командою, щоб вони нарешті змогли випробувати в дії все, чого навчилися під час своїх тренувань. Сюди вони зможуть дістатися за два дні, якщо докладуть значних зусиль. Цілком імовірно. Але також імовірно, що Ловці залишать цей табір і Анналіза, якщо вона була тут, змиється разом з ними. Та й Ґрейторекс може взагалі не погодитися сюди йти. Можливо, вона скаже, що це занадто ризиковано, а натомість просто змінить розташування свого табору.

Другий варіант: стежити за табором, але не нападати. Пересвідчитись, чи справді тут є Анналіза. Це непоганий варіант. Я можу залишатися невидимим досить довго, можу в разі потреби ввійти повз вартових у табір і вийти назад. Якщо Анналізи там немає, я піду по Ґрейторекс. Або просто піду звідси. Якщо ж Анналіза там є…

Третій варіант: напасти. Я ще ніколи не атакував групу з понад чотирьох Ловців. Вони зможуть стати невидимими, хоч і не люблять цього робити під час ближнього бою, щоб не перестріляти одне одного. Я цілком зможу вбити декількох і втекти. Якщо ж їх виявиться забагато, то я почну бігти, а вони нехай мене наздоганяють, і я нищитиму їх поодинці. За весь цей час я знав тільки одну прудконогу дівчину, здатну не відставати від мене. Але якщо це пастка, то в табір, напевно, відібрали Ловців з потужними Дарами, які можна застосувати проти мене, і я аж ніяк не в курсі, що то за Дари. Найбільше я боюся Дару, яким володіє Селія: оглушливого і пронизливого шуму. Він мене робить недієздатним, уразливим, я навіть не певний, чи зміг би залишатися невидимим, потрапивши під дію такого шуму.

Отже: напад — це божевільний задум; стеження — занадто ризиковане; єдиний розважливий варіант — забратися звідси геть.

Годі сумніватися. Я вирішив. Нападаю.

Третій варіант

Нехай я і божевільний, але не самогубець: я нападу пізньої ночі, коли буде найтемніше і найхолодніше, по-партизанськи, а не відкрито розпочинаючи бій. Я чекаю кілька годин, але в мене закоцюбли руки, я їх майже не відчуваю, а це погано, тому я відходжу назад за дерева, а тоді хвилин з десять біжу, щоб розігрітися та набути потрібної кондиції. Я знаю, що мені треба зробити: знешкодити поодинці вартових, нечутно, але швидко. Важке завдання, адже двоє з них невидимі, але хіба ж я беруся до легких? Коли я покінчу з вартовими, зможу зайти в табір і взятися за тих, хто там є. Мушу рухатися хутко, але виважено. «Роби все професійно і думай головою», — казала мені Селія. «І вбивай їх швидко», — додаю я.

Зі своєї засідки поміж деревами я дивлюся на першу вартову. Це стріляна птаха; вона напевно досвідчена бійчиня. Бою з нею потрібно уникнути.

Я вдихаю на повні груди, зауважуючи подумки, яке холодне повітря, пересвідчуюсь, що я невидимий, а відтак рухаюся до неї, намагаючись не викрити себе жодним звуком. Я вже близько. В руці у мене Феїрборн. Ловчиня просто переді мною, вона дивиться крізь мене. Я роблю ще один крок і перерізаю їй горло, хапаючи її тіло вільною рукою.

Вона намагається мене вдарити, її вуста ворушаться, але замість слів у неї з рота бризкає кров.

Я кладу її на землю так обережно, наче це спляча дитина, весь час прислухаюся. Нічого не чую, тож біжу поміж деревами до наступної вартової — тієї, що невидима, — а почувши шипіння її мобілки, вповільнюю ходу. Воно гучне, але мені важко зрозуміти, де саме стоїть вартова. Я завмираю, намагаючись почути ще бодай якийсь звук: її дихання або порух. Але не чую нічого, крім голосного шипіння мобілки.

Обережно підступаю ближче. Темно, але я тепер бачу відбитки її слідів і витоптану папороть. Роблю ще один малесенький крок, простягнувши руки вперед, і тепер мені стає в пригоді Феїрборн. Він її відчуває. Прагне її крові.

Я дозволяю йому керувати моєю рукою. Феїрборн аж тремтить, і я розумію, що між мною та нею вже лічені міліметри. Отож я даю цілковиту волю Феїрборну, стрімко штрикаючи ним на рівні грудей. Ніж такий гострющий, що ні її куртка, ні шкіра, ні навіть кості не стають для нього перепонами, і я відчуваю на пальцях тепло її крові, а правою рукою швидко затуляю Ловчині рота, бо вона голосно хрипить, поки Феїрборн розтинає її одяг і плоть. На мою ліву руку вивалюються гарячі та слизькі нутрощі. Ловчиня вже стала видимою, вона звивається на землі, а я припав навколішки біля неї, міцно стискаючи їй щелепи та заглушуючи скімлення. Вона теж молода — років, мабуть, двадцять з гаком.

Я витираю об її одяг руки та Феїрборн, ризикуючи стати на секунду-дві видимим, але надалі я мушу рухатися значно швидше. Я був надто повільний, і вона встигла пошуміти — не дуже голосно, але достатньо, щоби привернути увагу вправних вартових. Не можна дозволяти вартовим розбудити решту Ловців.

Я мушу пробратися в табір.

Рухаюся якомога швидше й тихіше. Вогнище вже дотліває, але ще доволі яскраве, і я можу розрізнити силуети трьох людей, які лежать довкола нього. Трохи віддалік, біля великого дерева, лежить ще одна Ловчиня, а коло неї, прикута ланцюгами до дерева, полонена з каптуром на голові — маленька і худа дівчина. Я мушу зосередитися. Отже, тут четверо Ловців, ще двоє стоять на варті, і є одна полонена.

Я перерізаю горло найближчій сплячій Ловчині, але вона смикається, і я мушу чимшвидше підбігти до наступної. Тиша тепер — не головне. Потрібно все робити швидко; сплячі прокидаються, хоча ще не розуміють, що відбувається. Підводиться наступна Ловчиня, але я штовхаю її на землю, застромляю їй у горло ножа й ступаю крок до третьої жертви, але та, друга, не здається без бою та хапає мене за ногу мертвою хваткою, стікаючи кров’ю. Якимось дивом у неї в руці з’являється пістолет, і вона стріляє. Я й досі невидимий, але втрачаю рівновагу, куля не влучає в мене, я б’ю Ловчиню ногою в обличчя й вивільняюся від неї.