Я підходжу до Воллендової асистентки, і ми з Феїрборном не вагаємося ані миті. Її кров бризкає мені на руку, а тіло безшумно сповзає на підлогу. Я дозволяю собі стати видимим.

Волленд ошелешено дивиться на мене. У руці в нього скальпель. Я піднімаю Феїрборн і кажу:

— Хочеш випробувати своє щастя?

Волленд відступає поміж столами, а тоді кидається геть, але я наздоганяю його трьома стрибками. Хапаю його за руку та тягну до себе, однак він намагається вивернутися й залізти під стіл. Я притискаю його долоню до дерев'яної поверхні стола та пришпилюю її Феїрборном. Волленд тремтить і не опирається, а я зафіксовую на столі й другу його долоню, проштрикнувши її його ж скальпелем. Він досі не вимовив жодного слова: ні заверещав від болю, ні гукнув про допомогу.

Мелодія Бетховена дуже гарна — заспокійлива, лагідна, аж ніяк не похоронна.

Я кажу Волленду:

— Мушу зізнатися, що збираюся вбити тебе незалежно від того, допоможеш ти мені чи ні. Але що довше ти залишатимешся живим, то ліпші в тебе шанси все-таки вижити. Коли сюди прийдуть інші члени Альянсу, вони захочуть узяти тебе живцем. Щоб відправити тебе під суд і все таке.

Він нічого не каже, тільки тремтить.

— Хоча мене це, власне, мало турбує. Наскільки я можу судити, ти винен у вбивствах. У багатьох.

Нарешті він заговорює:

— А ти хіба ні?

— Зараз ідеться про тебе. Ти винний. Питання тільки в тому, чи зможеш ти зупинити мене від страти.

— Щ-що?

— Мені треба, щоб ти показав, як Ловці стають невидимими.

Він хитає головою.

Я беру з лави ще один скальпель і підходжу до Волленда. Відрізаю йому великий палець правої руки. Тепер Волленд верещить.

— Боляче, еге ж? — запитую я. — А як же зцілювання?

Він знову тремтить, ще сильніше, ніж доти. Столом тече кров.

— Щось ти не надто здібний до зцілювання. А до чого ти здібний, Волленде? Лише до розтинання людей?

Він нажахано дивиться на мене, а потім відвертається і блює на підлогу.

— Волленде, а тебе хоч колись нудило під час розтинів?

Він не відповідає, а лише тремтить, що, на мою думку, означає «ні».

— Ну, то де ті відьомські пляшки, за допомогою яких ти робиш Ловців невидимими? Ти ж саме так це робиш? За допомогою пляшок?

Він киває.

— Ну? — наполягаю я. — Чи хочеш, щоб я відрізав тобі ще одного пальця? — шкірюсь я до нього.

Він дивиться на мене.

— Вони тебе вб’ють. Повільно, якщо я матиму…

Я відтинаю йому другий великий палець, і він видає химерний здушений крик.

— Що далі: вуха чи ніс? — запитую я. — Чи, може, очі?

— У наступній кімнаті! У наступній!

І я дивлюся туди, куди він показує поглядом, на невеличкі металеві двері поміж лавами.

Витягую з Воллендової долоні Феїрборн, а потім скальпель, і підштовхую його до дверей. Він тремтить і хитається, але йде.

— Відчиняй, — я міг би скористатися Меркуріїною шпилькою, проте хочу побачити, чи виконає він мій наказ.

— Я не можу. Мої руки… — каже він, простягаючи їх перед собою, дивлячись і ніби тільки зараз усвідомлюючи, що з ними сталося.

Я відчиняю двері. Волленд починає непритомніти — очевидно, до нього нарешті починає доходити, що він тепер ніколи не зможе повернути дверну ручку. Я заштовхую його в наступну кімнату, і він просто падає на підлогу. А я стою і дивлюся.

Купол

Я бачу скляну піраміду під скляною банею.

Піраміда складається зі скляних пляшок, акуратно виставлених одна на одну на підлозі. Їх тут сотні. Я підступаю ближче та бачу в кожній пляшці по маленькому шматочку плоті сантиметрів п’ять завширшки, і на кожному є татуювання — кола, подібні до тих, що мали Ловці над своїми серцями.

Я не можу наблизитися до піраміди, адже вона під скляним куполом. Купол упирається в коловий вузенький і неглибокий жолоб у підлозі.

Простягаю руку до бані, але потім, завагавшись, дивлюся на Волленда. Він напружено спостерігає за мною, і я вирішую не торкатися скла. Обходжу купол. Діаметром він близько трьох метрів, має ідеальну форму і цілком прозорий, немовби перевернута догори дриґом скляна чаша. Та що пильніше я до нього приглядаюся, то більше впевнююся в тому, що це не просто скло. Піраміда з пляшок усередині вибудована акуратно, просто ідеально, якщо не зважати на кілька прогалин, немовби деяких пляшок бракує. Я йду далі та раптом помічаю нові прогалини. Чи я помиляюся? Бачу, що те місце, де щойно бракувало пляшки, тепер уже заповнене.

І тоді до мене доходить. Пляшки зникають, коли відповідні Ловці стають невидимими. Я стежу за ними певний час і бачу, що дві пляшки стали невидимими, а одна з’явилася знову.

Повертаюся до Волленда.

— Підніми купол. Я хочу подивитися на пляшки.

Він хитає головою.

Я нахиляюся до нього й шепочу:

— Підніми, або я відріжу тобі вухо.

— Я не можу.

— А мені здається, що можеш.

Я хапаю його за вухо, щосили смикаю та кажу:

— Останній твій шанс або зараз його позбудешся.

Він пробує вдарити мене руками, а тоді ногами. Я б’ю його у відповідь, дивлюсь, як він падає на підлогу, а відтак беру скальпель і відтинаю йому вухо, хоч і розумію, що це мені аж ніяк не допоможе. Проте він мусить знати, що я виконую обіцянки.

Він верещить і хапається за свою закривавлену голову.

Я жбурляю вухо на купол.

Кавалок плоті вибухає електричними іскрами та відлітає назад, падаючи на підлогу біля Волленда. Баня спалахує блакитно-білим кольором, але зовсім ненадовго і тільки там, де в неї влучило вухо.

Я дивлюся на скальпель у руці та думаю, чи не кинути і його.

Чом би й ні?

Скальпель ударяє купол і на якусь мить немовби поєднується з ним, а купол змінює колір у місці зіткнення. Але потім скальпель відлітає назад до мене, падаючи з брязкотом на підлогу.

Я знову обходжу баню, але цього разу приглядаюся, які ще знаряддя є в кімнаті. Попід стіною навпроти дверей, крізь які ми ввійшли, стоїть лава, а на ній багато різних речей: документи, хірургічні інструменти, ручки, комп'ютер, — але немає нічого такого, що підказало б, як відкрити купол.

Я кажу Волленду:

— Ти ж додаєш туди нові пляшки. Коли з'являються новобранці, яких ти хочеш наділити невидимістю. То як ти це робиш?

Він тулиться до підлоги, і я помічаю, що скальпель зник з очей.

— А ще скажи мені, чи є якесь замовляння, що керує невидимістю, чи просто ті Ловці, чиї пляшки тут, відразу дістають цей Дар?

Він не відповідає. Його вухо кривавить не так сильно, як я очікував. Можливо, він усе-таки здатен трохи себе зцілювати. Його руки вже теж не аж такі жахливі на вигляд.

— Якщо ти не збираєшся зі мною розмовляти, Волленде, то не думаю, що тобі потрібен язик.

Проте я не хочу більше нічого йому відрізати; мені це огидно.

— Може, ти піднімаєш купол за допомогою оцього? — запитую я, беручи ноутбук і тримаючи його на долоні. — Я ніколи не вмів користуватися такими штуками, але тепер спробую.

Волленд зіщулюється, однак не зупиняє мене, тож я підозрюю, що в комп'ютері немає нічого важливого, і жбурляю його в купол. І знову в місці зіткнення баня стає блакитно-білою, а ноутбук немовби застрягає там на секунду, перш ніж відлетіти назад. Спалахують іскри, лунає хрускіт, але вже за кілька секунд баня знову стає такою, як і була. А Волленд скористався цими секундам, щоб наблизитися до мене зі скальпелем у закривавленій долоні. Нехай він зрозуміє, що в нього немає ані найменших шансів.

Я підступаю до нього й усвідомлюю, що саме цього він і хоче. Сподівається здолати мене, штовхнувши на купол. Мушу зізнатися, що мені й самому цікаво, що тоді станеться.

Волленд кидається на мене, але він ослаблений і діє надто повільно, тож я ухиляюся, і хоч він хапається за мене, та я відштовхую його, й він за інерцією починає падати в бік купола.

Тоді він чіпляється за мене.

— Он як? — запитую я. — Хочеш підсмажитися весь, чи мені краще просто притулити тебе мордою до купола й побачити, що буде?