— Добре. Я діятиму за планом. Габріелю, ти готовий?

Він відповідає ствердно, і я кажу Селії:

— Бачиш, як чемно я виконую накази.

Я знаю, що в мене немає часу на пошуки Анналізи, і судячи зі слів Клея, у Вежі її все одно немає, але навіть якби вона тут була, Селія зробила б усе, щоб вона тут і залишилася.

Селія каже:

— Ви обоє знаєте, що робити, — і, пильно глянувши на мене, вона рішуче додає: — Зроби все як слід. Не відволікайся ні на що, і ми переможемо.

Габріелеве завдання — чекати в будівлі Ради, замаскувавшись під Ловця, аж поки почнеться бій, а тоді він має надіслати Селії текстове повідомлення, і всі бійці Альянсу одразу прибудуть через розколину. Я знаю, що Габріель першим долучиться до бою. Я волів би, щоб він не квапився, був останнім і не ризикував, але навіть пропонувати таке немає сенсу. Найкращий спосіб зберегти життя і йому, і всім іншим — це вбити Соула.

Габріель змінює зовнішність, стаючи коротко підстриженим Ловцем, і я аж здригаюся. Такий схожий на Кірена. Він каже:

— Я забрав посвідчення особи в одного з Ловців, який тут працював. Не дуже добре вийшло?

— Аж занадто добре, як на мене, — і я хапаю його за руку, набираю в груди повітря, стаю невидимим і прослизаю крізь розколину.

Ми в темряві лише секунду. Відтак мене жбурляє в іншу, холодну, пітьму, я падаю навколішки на кам’яну підлогу, а Габріель зводить мене на ноги. Ми діяли майже беззвучно, та все одно завмираємо і прислухаємося.

Ми в темній кімнаті, але крізь тріщинки довкола дверей сіється світло. З другого боку чути голоси двох людей, та згодом вони затихають. Думаю, вони вже пішли, однак вичікую ще секунд десять і аж тоді відмикаю замок Меркуріїною шпилькою для волосся. Ми рушаємо коридорами, я швидко визначаю напрямок.

Ми в південно-західному куті підвалу. Камери в західній частині, але я мушу йти на схід до сходів, що ведуть у головний вестибюль. Ми нікого не зустрічаємо, аж поки виходимо нагору. Там є Ловці. І їх багато.

Габріель затримує мене й шепоче:

— Думаєш, вони всі тут через збори чи через те, що знають про наш прихід?

— А яка різниця?

— Принаймні коли їх так багато, я не надто вирізнятимуся, — і я знаю, що Габріель спробує поспілкуватися з Ловцями та з’ясувати, що діється. — А ти йди вже.

І мені лишається тільки сподіватися, що його природна властивість видаватися своїм будь-де спрацює і цього разу.

Я поволі й обережно проходжу повз Ловців, намагаючись нікого не зачепити, і опиняюся у величезному вестибюлі будівлі Ради. Не можна сказати, що тут повно Ловців, але десь двадцятеро стоять обабіч головного входу, а за реєстраційним столом сидить невисокий худий чоловік.

Я піднімаюся сходами, переступаючи відразу по три сходинки, і на наступному поверсі бачу ще десятьох Ловців. Поволі рушаю на найвищий поверх. Помічаю чотирьох Ловців на третьому поверсі, тоді ще по двоє патрульних на четвертому й п’ятому, але на горішньому поверсі тихо й безлюдно.

Тут інакше, ніж я уявляв, коли тренувався в моделі будівлі Ради. На дерев’яній підлозі лежить червоний килим, а загалом тут світло, просторо і тепло. Мені ж це приміщення уявлялося темним, понурим і сірим. Я повертаю праворуч до перших дверей — так само, як тренувався в лісі. Кімната умебльована, але таке враження, що нею ніхто не користувався. Я просуваюся коридором, зазираючи в кожну кімнату, і всі вони на вигляд однакові й ніким не вживані.

Сподіваюся, що мені пощастить, якщо я піду в інший бік, тож повертаюся та йду коридором, котрий веде ліворуч од сходів у ту частину, якої Селія не змогла відтворити в моделі.

Прислухаюся біля перших дверей, але нічого не чую, крім шипіння телефонів. Цим шипінням наповнена вся будівля: тут багато людей з мобілками, багато комп’ютерів та інших електроприладів. Я тисну на ручку, і двері відчиняються. Переді мною просторий кабінет з великою кількістю книжок. Біля дерев’яного письмового стола стоїть старий шкіряний портфель, а на спинці шкіряного крісла висить чиєсь пальто. Тут нікого немає, але є двері в іншу кімнату. Я підходжу до них і знову прислухаюся. Чую музику. Класичну музику.

Я майже впевнений, що власник пальта зараз у тій кімнаті, з якої лунає музика, і досить імовірно, що це Волленд. Однак я хочу наблизитися до нього без зайвого галасу і хочу перевірити, скільки ще людей є на цьому поверсі.

Я виходжу з кабінету і пробую відчинити наступні в коридорі двері. Вони ведуть у менший офіс, де є стіл, крісло, полички, невеличка канапа та деякі особисті речі: папери, ноутбук і сумка. У цьому офісі теж є двері, що ведуть в іншу кімнату, з якої теж долинає класична музика. Підозрюю, що ці двері ведуть до тієї ж кімнати, що й двері з Воллендового кабінету.

Я обстежую коридор далі, але вже трохи швидше. Наступні двері замкнені, та Меркуріїна шпилька легко їх відчиняє, і я бачу ще один офіс, який не використовується. Залишилося перевірити тільки одні двері. З-за них не чути жодних звуків. Я користаюся Меркуріїною шпилькою та входжу.

Цим приміщенням точно користуються.

Тут стоять три каталки, вкриті сірими покривалами, й обриси покривал свідчать про те, що під ними лежать чиїсь тіла.

Підходжу до першої каталки та підіймаю краєчок покривала. Там жінка. Каштанове волосся, розплющені очі без проблисків. Бліда шкіра. На шиї в неї татуювання: Б 1.0. Стягаючи покривало далі, я бачу її голі груди. Крові немає — її вже всю видалили, як я бачу, разом із серцем. Дивлюся на її руки, щоб перевірити, чи є в неї там такі самі татуювання, як у мене. На мізинці збоку наколото тільки одне: Б 1.0.

Я йду до другого тіла. Це теж жінка, чорношкіра, понівечена так само, як і перша.

Останнє тіло інакше. Це дівчинка. Їй не більше одинадцяти дванадцяти років. Вона теж має татуювання на шиї та пальці, і груди в неї також оголені.

У кімнаті холодно. Дуже холодно. Уздовж стін — полички з пляшками, в яких, схоже, зберігаються видалені органи цих жертв. Є ще шухляди з хірургічними інструментами.

Тут теж є двері в іншу кімнату. Я підходжу і прислухаюся. Нічого. Музики не чути.

Тисну на ручку та виявляю, на свій подив, що двері не замкнені. Я входжу.

Це простора кімната з рядами засклених металевих полиць. І на кожній полиці пляшки. А в кожній пляшці… людські органи. Я відсуваю скляні дверцята та витягаю одну з пляшок. У ній щось м’ясисте й темне. Думаю, це печінка. На ній татуювання: Б 1.0.

Я йду до дверей в дальньому кінці кімнати — і, так, з-за цих дверей лунає класична музика. Певний, що там Волленд зі своїм асистентом, але також там можуть бути вартові. І я знаю, що в мене майже немає шансів потрапити в кімнату так, щоб Волленд нічого не помітив, тож вибір вельми обмежений. Мушу діяти швидко. Але я не хочу здіймати галас, якщо цього можна уникнути.

Я знову повертаюся у Воллендів кабінет, надійно замикаючи за собою двері. Щоб ніхто не зміг через них утекти й вислизнути. Знову підходжу до дверей біля дальньої стіни та прислухаюся до музики, але чую чоловічий голос, хоч мовець і не в кімнаті — це диктор оголошує по радіо наступний твір Бетховена.

Я беруся за ручку, зосереджуючись на тому, щоб залишатися невидимим, а тоді повільно й обережно прочиняю двері так, щоб зуміти прослизнути в кімнату.

Починається твір Бетховена, прекрасний і повільний. Я нечутно зачиняю за собою двері.

Кімната світла. На стелі великі вікна. В дальньому кінці приміщення дві постаті сидять на лавці. Вони працюють, нахилившись над чимось. Чоловік і молода жінка. Чоловік сидить до мене спиною. Він щуплий, худий, у білому халаті, і хоч він так низько схилився, що я не бачу його обличчя, та я знаю, що це він: Волленд.

Жінка дивиться на мене і на двері. Мабуть, вона помітила якийсь рух. Вона щось каже Волленду, і той повертається й дивиться просто на мене, а я наближаюся до нього.

Це лабораторія, в якій повно всіляких інструментів, банок, трубок та інших речей, про призначення яких я не маю уявлення. Не ризикну застосовувати тут електричні розряди. Я витягаю Феїрборн і бачу, що Волленд з асистенткою нахилилися не над столом, а над тілом, що лежить на лаві. Це тіло чоловіка, на шиї в якого витатуювано великими літерами: Ч 1.0. Його груди розрізані, і видно серце.