Коли ми підходимо до Вежі, надворі вже темно. Я збираюся пробратися всередину за два етапи. Опівночі, коли мінятиметься варта, я маю перевірити, чи не змінився пароль; оскільки Соул, мабуть, уже знає про наш задум, то пароль майже стовідсотково тепер інакший. Щоб довідатися пароль, я муситиму пробути всередині хвилин з десять, ба навіть більше. Поняття не маю, як із цим упоратися, але я пообіцяв Селії, що зможу. Мені було цікаво перевірити, чи захищатиме амулет від млості, тож, коли ми сюди дісталися, я вирішив зайти в якусь крамничку. Вже за хвилину я відчув запаморочення, а через дві мало не почав блювати. А ще, як на те, нині місяць у повні — гірше не придумати.

Ну, але я будь-що мушу дізнатися пароль від вартових, які мінятимуться опівночі, а потім ми чекатимемо, поки о восьмій ранку прийде наступна зміна, щоб я зміг прослизнути всередину.

У темряві нелегко відрізнити одну багатоповерхівку від іншої; у багатьох квартирах видніється світло, але горішня частина Римської вежі цілком темна. Майже ніхто не входить і не виходить із цих будівель.

Селія стежить за віддаленою частиною житлового масиву. Ми з Габріелем стоїмо там, де раніше замовляли карі. Габріель тримає пляшку з сидром. Довкола нас тиняється якась місцева шантрапа, і Габріель дудлить свій сидр просто з горла, а тоді пропонує мені. Я хитаю головою й відмовляюся:

— Гидота.

Він усміхається.

— Я намагаюся вписатися в середовище.

І йому, звичайно, це вдається, як завжди, але я кажу:

— У тебе добре виходить, хоч і неідеально… Спробуй говорити не так радісно.

Він регоче.

— Я стільки всього міг би від тебе навчитися, — він імітує мій голос, запитуючи: — Так краще?

Я лаюся, а він аж згинається від сміху. Шпанюки поглядають на нас, та коли я зиркаю на них, вони йдуть геть, а Габріель знову хихотить.

Вітер холодний, та принаймні дощу немає. Ми просто мусимо чекати. Я беру пляшку з сидром і йду собі повз вітрини крамничок, намагаючись поводитися якомога природніше — тобто знуджено і зухвало. Уже незабаром північ. Повертаюся до Габріеля та зупиняюся біля нього.

Об одинадцятій сорок сім я стаю невидимим і рушаю до Вежі. Двері так само поламані, а на сходах смердить сечею, але вже на третьому поверсі я відчуваю, що в мене починає тріщати голова. Сягаю сьомого поверху, й на мене накочується перша хвиля нудоти. Мушу на мить притулитися до стіни. Аж ось я чую в себе за спиною кроки. Набираю повні груди повітря та піднімаюся далі, відчуваючи млість, але голова в мене ще не надто запаморочена. Видираюся на найвищий поверх і ховаюся в дальньому кутку коридору.

Вартові неквапливо піднімаються сходами. Я зачаївся в кутку, зосереджуючись на диханні й на тому, щоб залишатися невидимим.

— Джез знову спізнюється? — запитує один з них. Я бачу, що їх п’ятеро.

— Та заходь уже, чого ти?

Але тут знизу, зі сходів, долинає крик:

— Я вже йду! Зачекайте!

Усі лаються і нарікають. А мені аж вивертає шлунок. Стіни починають валитися на мене, і я мушу докласти страшенних зусиль, переконуючи себе, що насправді вони не падають; це просто витівки уяви чи ілюзія, але в жодному разі ніякі стіни на мене не падають!

Та я повинен залишатися невидимим. Живіт зводить судомою, і я схиляюся навпіл, а хтось каже: «Та швидше вже!». А ще я чую: «Скинь…» — а Джез кричить: «Заждіть!». Мене хапають корчі, і я вже відчуваю в роті присмак блювотиння, але мушу зосередитися на диханні та на власній невидимості. Вони входять, двері за ними зачиняються, і я кидаюся сходами вниз, напівбіжу-напівпадаю, сягаю нижчого поверху, біжу далі, а тоді починаю блювати. Стіни таки навалюються на мене, нестерпно допікають різні шуми, шлунок знову зводить судомою, я знову блюю і знаю, що мені потрібно вибратися назовні, але вже не певний, де саме тут вихід, і я геть не годен встояти на ногах, тому починаю повзти, а відтак кочуся додолу сходами, потім знову трохи повзу і трохи падаю, голова в мене тріщить від тих шумів, і мені хочеться кричати, але тут я не можу, та я вже навіть і повзти не можу. Гупання й вищання в голові стають ще гучнішими, живіт знову судомить, я скручуюся клубочком і верещу, а тоді відчуваю на спині чиїсь руки, і голос Габріеля каже мені:

— Я тут. Усе гаразд.

Мене зводять на ноги, підтримуючи попід пахви, і Габріелів голос додає:

— Треба спуститися ще на два поверхи, і ми вже будемо надворі, — але ноги мене не тримають, тож він волочить мене сходами вниз, а відтак витягає крізь двері, та щойно я опиняюся на свіжому повітрі, судоми послаблюються, і я зцілюю себе від головного болю й нудоти, і знову почуваюся добре. Навіть не просто добре. Я почуваюся фантастично.

Габріель не нарікає, хоч я знаю, що він ледве стримується. Коли ми повертаємося на нашу позицію біля крамничок, він запитує:

— Ти довідався пароль?

— Мені здається, «Скинься в тюбик».

— Тобі здається?

— «Скинься» — точно.

— А «в тюбик» — не точно?

— Може бути і «в кубик».

— Або «в зубик»? Або «в чубик»? Або «в бублик»? Або взагалі щось зовсім інше!

— «Скинься в тюбик».

Мені так здається.

І знову очікування. Крамнички вже зачинені. Довкола — нікого й нічого, крім холоду, що пробирає до кісток. Ми з Габріелем заходимо у провулочок і сідаємо на землю попід стіною. Обоє не годні заснути.

Габріель каже:

— Хтось колись сказав, що війна — це тривалі періоди нудьги, що чергуються з секундами жаху.

— Як на мене, то з хвилинами жаху.

— Так, хвилинами, а в найгірших випадках, можливо, навіть з годинами.

— Сьогодні може бути саме такий випадок.

Габріель бере мене за руку і переплітає наші пальці.

— Але колись це все закінчиться. Не буде більше ні нудьги, ні жаху, а тільки спокій, гори, кава і круасани.

— Ага, — та я думаю не про спокій, гори й каву, а про години жаху, про кров і моторошний вереск.

Уже починає світати. Приїжджає фургончик з газетами, які кидають просто на вулицю, а тоді відчиняється газетний кіоск. Габріель іде купити якихось батончиків. Мені нічого не лізе в горло, я ледве їх туди заштовхую. І знову ми чекаємо.

Біля однієї з висоток з’являється Селія. Вже сьома двадцять дев’ять, і мені час іти.

Габріель каже:

— Я скоро до тебе долучуся.

Я біжу підтюпцем просторим майданом до Вежі, входжу крізь поламані двері, піднімаюся смердючими сходами, минаю своє блювотиння на сьомому поверсі, але тепер я почуваюся вже цілком добре. Живіт більше не судомить. Мені не терпиться взятися до справи.

Я стаю невидимим і піднімаюся сходами далі, аж на найвищий поверх, до дверей у в’язницю. У мене з собою одна з Меркуріїних шпильок для волосся, що магічним чином відмикає всі замки, тож, притулившись до дверей, я тихенько кажу:

— Скинься в тюбик, — а тоді застромлюю кінчик шпильки в замок і штовхаю двері.

Нічого не відбувається.

Мені пересохло в роті, тому, можливо, я вимовив слова нечітко. Або я помилився з паролем, але не можу тепер випробовувати різні варіанти.

Чую кроки на сходах. Вартові мають мінятися аж за двадцять п’ять хвилин — це, імовірно, просто якийсь мешканець будинку. Однак мені треба якось пройти через ці двері. Я знову кажу:

— Скинься в тюбик, — цього разу голосніше й чіткіше, хоча в цілковитій тиші здається, ніби я прокричав. Запихаю шпильку в замок, штовхаю двері, й вони відчиняються.

Тепер я стою в темряві. Я встиг на мить побачити, що до наступних дверей якихось два-три кроки. Та на них немає ручки, і я не знаю, в який бік вони відчиняються, тож не можу передбачити, в якій частині кімнати краще стояти, щоб прослизнути всередину разом з вартовими. Я не певний, чи тут можна ввімкнути світло, але навіть не пробую шукати вмикач. Залишається надіятись на те, що, коли прибудуть вартові, я матиму час знайти правильну позицію. Лишилося близько двадцяти хвилин.

Проте вже наступної хвилини відчиняються зовнішні двері. Це, певно, той вартовий, чиї кроки я чув на сходах. Я ледве встигаю стати невидимим, а вартовий уже смикає шнурок, що звисає зі стелі, вмикаючи лампочку, і зовнішні двері тим часом зачиняються. Він п’ять разів стукає у внутрішні двері. Два голосні й повільні удари, а потім три швидкі, що теж, як я здогадуюсь, є своєрідним сигналом.