Я поволі повертаюся до Габріеля та Селії, знову уважно перевіряючи кожен поверх Вежі, але не зауважую нічого незвичного.

Селія здається задоволеною, якщо вона взагалі може здаватися задоволеною. Вона каже:

— Система працює так само, як і раніше. Ти зможеш туди пробратися. Звичайно, коли ти вже там опинишся, то доведеться мати справу з вартовими, і т. д, і т. п.

Я повертаюся до Габріеля та кажу:

— І т. д., і т. п. — якраз моя спеціалізація.

Селія відповідає:

— Гляди, не накаркай.

Покидьок

Коли ми повертаємося з мандрівки у Вежу, я знову йду до макета будівлі Ради. Я знаю, що мушу тренуватися, знову і знову перевіряти, чи добре я вивчив розташування кімнат, тому повторення мене тільки заспокоює. Уже ніч, гарний час, щоб повправлятися в темряві.

Я потраплю в будівлю Ради через розколину в підвалі, тож саме з нього починаю: стаю невидимим, а тоді прямую підвалом і його вузенькими коридорами, потім піднімаюся на перший поверх, а відтак угору сходами аж до п’ятого, найвищого, поверху. Про це місце у нас є найменше інформації, але я пробую уявити, де шукатиму Волленда. Потім мені доведеться мати справу з Соулом. Тож я повертаюся коридорами до особистого кабінету Соула на першому поверсі, як і планую це робити: беззвучно і швидко. Ця частина макета відтворює всі коридори, кімнати для зустрічей і кабінети — брезентові копії стін натягнуті на дерев’яні рами.

Віє сильний вітер, брезент здригається й ляскає. Я вповільнюю ходу, наближаючись до кабінету Соула, придивляюся і прислухаюся, уявляю, де можуть стояти вартові, та залишаюся невидимим, проходячи повз них. Я вже майже біля дверей до Соулового кабінету, і тут до мене долинають голоси якихось стажерок. Ґрейторекс заохочує їх постійно вправлятися, тож і не дивно, що вони зараз тут, але я не хочу входити в кабінет, коли вони там стовбичать. Хай там як, а я вже пройшов майже весь запланований маршрут; можу тепер усе розпочати заново. Я вже починаю рушати назад уздовж коридору з брезентовими стінами, коли раптом чую своє ім’я та зупиняюся. Бачу, що вони не тренуються, а просто базікають. Підходжу ближче й прислухаюся.

— Якщо він справді зуміє вбити Соула, то все це може закінчитися. Скоро.

— Це якщо він зуміє.

— Ну, в нього шансів більше за будь-кого іншого. Та й немає такого злого, що на добре не вийшло б: якщо він не вб’є, то принаймні його вб’ють.

— Він нездоланний. Його неможливо вбити.

— От і я так кажу. Його ніхто не зможе вколошкати. І коли він розправиться з людьми Соула, то чом би йому не повернутися і не знищити ще й усіх нас?

— Та він же ж на нашому боці!

— Та ну? Він так на нас дивиться, ніби вже зараз ладен усіх прикінчити. Пам’ятаєте, як він мало не вбив Селію полум’ям з рота? Гляньте на себе. Ми ж усі Білі. Він повбиває нас, коли все це закінчиться, хіба щось його зупинить?

— Селія йому довіряє. Ґрейторекс теж. І вони, Фелісіті, знають, що роблять. Ми боремося з Соулом, а не з Натаном. Соул — лиха людина.

— А Натан хто?

— Покидьок.

— Чорний покидьок, що смокче кров і пожирає серця.

— Та годі вже вам. Він на нашому боці.

— Та й він не Чорний, а Напівчорний.

— Ой, вибач. Виправлення! Напівчорний покидьок, кровопивця і серцежер.

Хтось регоче.

— Може, ти просто ревнуєш?

— Що? Ревную? Та ну-у-у-у.

— Усі в курсі, що ти запала на Габріеля. А він же тобі відмовив?

— Нічого подібного. Ти що, справді вважаєш, що я кидатимусь на якогось Чорного відьмака?

— Ну, кидайся, не кидайся, але його ніхто, крім Натана, не цікавить.

— Ага, ви бачили, як вони один на одного дивляться?

— Натан завжди й на всіх дивиться так, наче хоче повбивати.

— То, може, він так і задумав. Порішить усіх, і залишаться тільки вони вдвох, він і Габріель.

— Виправляю попереднє виправлення. Він голубий Напівчорний кровопивця, серцежер і покидьок.

— А я чула, що в нього колись була дівчина. Біла відьма. Анналіза О’Браєн. Племінниця Соула.

— Щось я не врубаюся — то він ґей чи ні?

— Анналіза? А це не та, яку тримали в полоні у першому таборі?

— Ага, але всіх у першому таборі вбили.

— Я чула, що то він її вбив.

— Може, вона застукала його на гарячому з Габріелем?

Регіт.

— І він знищив усю родину Анналізи. Її брати були Ловцями. Він їх просто пошматував.

— Еге ж, я теж таке чула. І зжер їхні серця.

Я не знаю, чому досі стою тут і слухаю всю цю маячню, і я вже збираюся йти геть, але раптом передумую та поволі виходжу з-за рогу, щоб вони мене побачили і знали, що я все чув.

Вони всі замовкають, а я їм кажу:

— Наскільки мені відомо, Анналіза ще й досі жива. І доводжу до вашого відома, що я вбив тільки одного з її братів. Другого вбив мій батько. Третій поки що живий, але не журіться: якщо я матиму нагоду, то радо його пошматую. Анналіза застрелила мого батька. Він загинув через неї. І так, він був Чорним чаклуном-убивцею, але він також був видатною людиною, хоча ви такі тупі, що ніколи в житті його не збагнете, ані найменшої молекули його єства. А щодо мене… тримайте свої срані язики за зубами, — я вже рушаю, але тоді знову повертаюся й додаю: — І я вам ніякий не покидьок, але так, я, бляха, Напівчорний кровопивця і серцежер, тому раджу триматися від мене якнайдалі.

Я знову в камері. Просидів тут уже кілька годин. Прокручую в голові все, що сказав тим стажерочкам, і думаю, що краще було б нічого їм не казати або, навпаки, сказати щось мудріше. Міркую про це знову, і знову, і знову.

У дверях камери з’являється чиясь постать.

— О, знайшов, — каже Арран, сідаючи біля мене. Він постійно був у таборі, відколи мене підстрелили, і я майже щодня його бачу, але ми практично не мали часу побути вдвох.

— Привіт.

— Чув, що ти настрахав кількох стажерок.

Ага, ось у чім річ. Вони вже базікають про мене. Я кажу:

— Трохи з ними посперечався, але ти, Арране, мав би мною пишатися: я їх і пальцем не зачепив. Поводився неймовірно спокійно.

— Не дивно, що вони такі перелякані.

Я не можу стримати посмішки.

— Вони сказали, що ти погрожував їх убити.

— Що?

— Селія не повірила. Вона сказала, що ти або одразу вбиваєш, або ні. А я пообіцяв послухати, що скажеш ти. Хочеш розповісти, що сталося?

— Насправді не дуже, — а тоді я додаю: — Вони плели про мене всілякі дурниці. Тож і я наговорив їм купу дурниць. Я не погрожував їх убити, але порадив їм триматися від мене якнайдалі.

— Ага, така собі прихована погроза.

Можливо, саме так вони це і сприйняли.

— Арране, я їх не вбиватиму. Хоч які вони дурепи.

— Добре. Власне, я й не припускав, що ти на це здатен.

— Можемо поговорити про щось інше?

— Звичайно.

Ми сидимо певний час і розмовляємо про те, як він поглиблює свої знання про зцілювання. Арран закінчує розповідь словами:

— Мене багато чого навчила Ван. Ще є чого вчитися, та вона дуже мені допомогла. Хоча тепер уже нікого зцілювати. Залишилися тільки живі, ну, або мертві, — він дивиться на мене. — Не знаю, успіхом це вважати чи поразкою.

— Поразка — це коли мертві всі, — кажу я. Але тоді трохи розмірковую і додаю: — Хоча ні, навіть це не буде поразкою. Бо ти робиш усе, на що спроможний, Арране.

Ми ще якийсь час сидимо, а тоді він вказує на полотняні стіни:

— Я так бачу, триває підготовка до серйозної атаки?

Отже, Селія йому нічого не сказала. А я збираюся вбити ще більше людей, серед яких буде і Джессіка, його рідна і моя зведена сестра.

— Арране…

— Га?

— Не треба мене ненавидіти.

— А я й не ненавиджу.

— Маю на увазі, хай що я накою. Будь ласка. Знаю, що ти не можеш цього зрозуміти, але прошу тебе… — я дивлюся на нього, а він на мене, так, як завжди. Щиро й відверто зустрічаючи мій погляд.

Він каже:

— Ти мій брат. Молодший брат. Я не можу тебе ненавидіти. І ніколи не зможу.