Покращення

Я занадто багато говорю. Іноді як я говорю, говорю і говорю, просто посеред розмови настає момент, коли я помічаю, що людина поруч зі мною більше не слухає. Вона може собі й далі киває, але її очі повністю застелені. Її розум блукає, а думки, які сновигають в ній, набагато солодші за мої.

Певна річ, можна було не погодитися з таким припущенням. Я можу стверджувати що завгодно. Моя дружина каже, що я б міг філософствувати перед ліхтарним стовпом, якби вбив би собі в голову, що речі мають вуха. Я міг щось доводити людині, яка сидить поруч, але в цьому не було б радості. Вона вже перестала слухати. Вона в іншому світі, кращому (принаймні так їй здається). А я? А все говорю, говорю і говорю. Це як автомобіль, поставлений на ручне гальмо: колеса заблоковані, але його ще тягне по дорозі.

Я хочу зупинити свій словесний потік. І зупиняю! Але слова, речення та ідеї неможливо просто зупинити в їхньому процесі, в їхньому русі, запечатати губи і спинити слова одразу ж, посеред речення. Я знаю, існують люди, що на таке здатні.

Здебільшого жінки.

І коли вони замовкають, той, хто їх слухає, почувається винним. Це породжує у слухача тугу, глибоку потребу притулитися, обійняти їх і сказати: «Вибач».

Сказати «Я кохаю тебе».

Заради цього я б віддав очне яблуко, будь-що віддав би для досягнення цього вміння вчасно зупинитись. Я б використав цей дар для добрих справ. Я просто перестав би говорити поруч із дівчатами щось насправді важливе, і їм би захотілося мене обійняти, стиснути і сказати «Я кохаю тебе». І навіть якщо вони насправді цього не зроблять, той факт, що їм це захочеться зробити, сам по собі чогось вартий. І вартий чимало.

У цей особливий день я не можу зупинити свій словесний потік у присутності хлопця на ім’я Майкл. Він графічний дизайнер у хасидській газеті Брукліна, який прилетів із Нью-Йорка до Луїсвілля, штат Кентуккі, на свято Суккот до свого дядька. Він не надто близький зі своїм дядьком і йому не дуже цікаво в Луїсвіллі. Але його дядько прислав йому квиток у подарунок, а Майкл просто одержимий колекціонуванням балів для постійних пасажирів. Він збирається летіти до Австралії, а з балами від поїздки до Луїсвілля він зможе покращити свій політ до рівня бізнес-класу. На довгих перельотах, як розповів мені Майкл, різниця між бізнес- і економ-класом — просто як день і ніч.

— А що тобі більше до вподоби — день чи ніч? — запитую я.

Взагалі то я нічний тип, але день також має в собі щось особливе — сяйво. Вночі спокійніше і прохолодніше. Принаймні для мене — людини, що живе у тропічному кліматі, — це вагомий чинник. Але вночі почуваєш більшу самотність, коли нікого немає поруч із тобою. Сподіваюся, ти добре зрозумів... на що я натякаю.

— Я — ні, — каже Майкл, а його тон стає різким.

— Я не ґей, — кажу я йому. Тому що бачу, як він занервував. — Усі ці розмови про самотність і нічну пору нагадують якийсь розмовник для ґеїв, я це знаю. Але я не ґей. Я поцілував хлопця в губи тільки один раз, коли мені було ледь за тридцять, та й то майже випадково. Це сталося, коли я служив в армії. У моєму батальйоні був солдат на ім’я Цліль Друкер, і він приніс у частину трохи гашишу і запропонував разом покурити. Цліль запитав, чи я колись раніше курив, і я відповів, мовляв, так, курив. Я не мав наміру брехати, просто в мене до такого природна схильність. Тож коли хто-небудь запитує мене про щось, то під тиском я завжди відповідаю «так». Ну, знаєш, просто так спокійніше. Це такий рефлекс, що має в собі потенціал ускладнювати моє становище. Уяви собі картину: поліціант заходить у кімнату, бачить, що я стою біля трупа, і запитує: «Це ви його вбили?» І таке може закінчитися погано. Той самий поліціант може також запитати мене щось на кшталт «Ви невинні?» І в цьому випадку для мене все закінчиться щасливо. Але якщо чесно, тільки між нами, то які шанси, що поліціант запитає мене саме так?

— Тоді ми з Цлілем покурили і сталася цілковита сенсація. Цей наркотик просто закрив мені рота — повністю його вирубив. Для того, щоб існувати, я не мусив говорити. І в процесі Цліль розповів мені, що минув рік, відколи він порвав зі своєю дівчиною. І що вже цілий рік він не цілувався з жінкою. Я пам’ятаю, що він ужив саме це слово — «жінка». А я сказав йому, що ніколи не цілувався ні з жінкою, ні навіть із дівчиною.

— Тобто я мав на увазі «в губи». У щоку я цілувався неодноразово. З тітоньками і так далі. Коротше, Цліль вирячився на мене, не кажучи ні слова, але я помітив його здивування. І потім ми раптом поцілувались. Його язик був шерехатий і терпкий, типу, як іржава рейка на набережній. І я пам’ятаю, згадуючи той випадок, що подумав тоді, що всі свої язики і всі поцілунки я буду переживати так само, як цей. А ще я подумав, що досі ніколи нікого не цілував у своєму житті, ну, і, по суті, нічого не втратив.

«Я не гомік», — сказав Цліль.

А я розреготався і сказав: «Але ім’я в тебе фантастично веселкове».

І так воно насправді й було.

Через вісім років я випадково зіткнувся з ним у якійсь закусочній. І коли я назвав його «Цліль», він сказав, що в нього вже інше ім’я і що він пішов до Міністерства внутрішніх справ і змінив своє ім’я на Цахі.

Сподіваюся, що не через мене.

Майкл, який сидів поруч зі мною, давно перестав слухати. Спочатку я подумав, що він завівся через мою словесну плутанину, яку я вивалив на нього. Потім я почав підозрювати, що він насправді ґей і що я образив його моєю історією, мораль якої нібито в тому, що цілуватися з хлопцями непристойно. Але коли я поглянув йому в очі, то не помітив у них ні образи, ні тривоги — а лише купу балів для постійних пасажирів, які збираються заради покращення, заради кращих стюардес, заради кави вищої якості і достатнього простору попереду, щоб можна було нормально простягнути ноги.

Побачивши це, я відчув себе винним.

Я не вперше побачив таке в очах людини, з якою я розмовляв, і не маю на увазі справи, пов’язані з місцем для ніг. Я маю на увазі ту частину, яку не слухають, помітивши, що людина думає про щось зовсім своє. Я завжди почуваюся винним. Моя дружина каже, що я не мушу почуватися винним, особливо коли моє безперервне базікання є явним проханям про допомогу. Вона каже, що конкретні слова, які вилітають з мого рота, взагалі не мають жодного значення, тому що в будь-який конкретний момент я насправді просто кажу «Допоможіть!» Подумай про це, каже вона. Ти просто кричиш «Допоможіть!», а тим часом вони думають про щось інше. Якщо хтось і мусить почуватися винним, то це вони, а не ти.

Язик у моєї дружини — гладкий і приємний. Її язик — найкраще місце в цілому світі. Якби він тільки був трохи ширшим і довшим, я би поселився там назавжди. Я б загорнувся в цей язик — я був би крабом її каліфорнійського ролу та вугрем її ролу з вугрем і авокадо. Якщо порівняти ці два язики — той, із яким я починав цілуватись, і той, із яким цілувався тепер, — то неможливо було ствердити, наче я нічого не досягнув у житті. Я розробив власну невеличку версію покращення.

По правді кажучи, я раніше ніколи не літав бізнес-класом. Але якщо різниця між ним і економ-класом така ж, як різниця між язиком моєї дружини і язиком із рота Цахі-Цліля Друкера, я був би готовий провести тиждень Суккоту, живучи в найхолоднішому й найвологішому курені у світі з найштивнішим і найнуднішим дядьком заради шансу отримати такий покращений варіант.

Вони оголошують у гучномовці, що незабаром ми приземляємось. Я говорю. Майкл і далі не слухає. Планета Земля продовжує обертатися навколо своєї осі. Лише чотири дні, люба моя. Ще чотири дні — і я повернуся до тебе. Ще чотири дні — і я вкотре наважуся стулити пельку.

Ґуава

Не було чути жодного звуку двигунів літака. Там узагалі не було жодних звуків. Окрім, можливо, тихого плачу стюардес кілька рядів за нами. Крізь еліптичний ілюмінатор Шкеді поглянув на хмари, що висіли під ним. Він міг уявити, як літак падає крізь них, наче камінь, пробиваючи величезний отвір, який знову швидко загоїться з першим вітерцем, залишивши після себе не більше ніж шрам. «Тільки б не розбитись, — сказав Шкеді. — Тільки б не розбитись».