— Це не історія, — протестує соціолог. — Це показання свідка. Точнісінько те, що відбувається тут і тепер. Точнісінько те, з чого ми намагаємося виборсатись. А ти халтуриш і звалюєш на нас реальність, як сміттєвіз. Використай свою уяву, чуваче, придумай, відтягнись по повній.

Я киваю і починаю знову. Чоловік сидить у кімнаті, сам-самісінький. Він самотній. Він письменник. Він хоче написати історію. Минуло чимало часу відтоді, як він написав своє останнє оповідання, — і він стужився. Він стужився за духом творення чогось нового з чогось іншого. Правильно — чогось нового з чогось іншого. Оскільки щось із нічого — це коли ти створюєш щось із повітря. І в цьому випадку воно нічого не варте. На таке всі здатні. Але щось із чого означає, що воно насправді весь час було в тобі, всередині тебе, і ти відкрив його як частину чогось нового, що ніколи не траплялося раніше. Чоловік вирішує написати оповідання про ситуацію. Не про політичну ситуацію і не про соціальну. Він вирішує написати оповідання про людську ситуацію, про людську природу. Про людську природу в її безпосередньому прояві тут і тепер. Він витягає аркуш. Але історія сама собою не пишеться. Тому що людська природа в її безпосередньому прояві не тягне на оповідання, і він уже збирається покинути цю справу, аж раптом чує:

— Я вже тебе попереджав, — перебиває мене швед. — Ніякого стукоту у двері.

— Інакше ніяк, — наполягаю я. — Без стукоту у двері не вийде історії.

— Давай залишимо його у спокої, — м’яко каже доставник піци. — Хай попуститься. Тобі потрібен стукіт у двері? Гаразд, хай буде стукіт у двері. Тільки за умови, що з нашої історії буде якийсь толк.

Брехляндія

Роббі було сім років, коли він уперше збрехав. Його Мама дала йому зім’яту стару купюру і попросила піти й купити їй пачку сигарет «Silk Cuts» у крамниці. Замість них Роббі купив морозиво. Він узяв решту і заховав монети під великий білий камінь у садку біля їхньої багатоповерхівки, а коли його Мама запитала, що трапилось, він відповів, що великий рудий хлопчик без переднього зуба перестрів його на вулиці і забрав гроші. Вона повірила йому. І відтоді Роббі не припиняв брехати. Навчаючись у старших класах, він провів цілий тиждень, вештаючись пляжем в Ейлаті, а потім розповів шкільному методисту історію про свою тітоньку з Беер-Шеби, в якої виявили рак. Під час служби в армії його вигадана тітонька осліпла й офігенно врятувала його задницю, коли він пішов у самоволку. Не було ні арешту, ні навіть казарменого положення. Нічого. Одного разу, коли він на дві години запізнився на роботу, він наплів про німецьку вівчарку, яку знайшов лежачою на узбіччі дороги. Він сказав, що пса переїхали і він завіз його до ветеринарної клініки. У цій брехні пес мав паралізовані дві лапи, і він завіз його до клініки тільки для того, щоб виявити, що цей пес уже ніколи не зможе ходити своїми задніми лапами. Цей трюк спрацював. У житті Роббі було чимало брехонь. Брехонь, де не було лап, брехонь про хвороби, брехонь, що завдавали шкоди, брехонь, що могли вбити. Брехонь піших або брехонь за кермом, брехонь у смокінґу і брехонь-крадіжок. Він вигадував ці брехні в мить ока, ніколи не думаючи, що вони йому колись зустрінуться на життєвому шляху.

А все почалося зі сну. Короткого, туманного сну про його померлу Маму. У цьому сні вони сиділи на солом’яному маті посеред чисто-білої поверхні, яка, здавалося, не мала ні початку, ні кінця. Поруч із ними на цій безмежно-білій поверхні був автомат із продажу жувальної Гумки зі старомодною бульбашкою нагорі, де в щілину опускалася монета, повертався важіль — і звідти вилітала гумка. І в його сні Мама Роббі сказала йому, що потойбіччя вибішує її, тому що люди добрі, але там немає сигарет. Не тільки немає сигарет і кави. Немає радіо. Нічого немає.

— Ти мусиш мені допомогти, Роббі, — сказала вона. — Купи мені жувальну ґумку. Я виховала тебе, синку. Усі ці роки я давала тобі все і ні про що не просила. Але тепер настав час повернути борг своїй старій мамуні. Купи мені жувальну ґумку. Червону, якщо можна, але й синя теж підійде — в цьому сні Роббі нишпорить своїми кишенями в надії знайти трохи дріб’язку. І не знаходить.

— У мене немає дрібних, Мамо, — сказав він, сльози навернулися йому на очі. — У мене зовсім немає дрібних. Я обшукав усі свої кишені.

Враховуючи те, що наяву він ніколи не плакав, плач уві сні був дивним.

— А ти дивився під каменем? — запитала Мама і схопила його руку своєю. — Можливо, монети досі там?

А потім він прокинувся. Була п’ята година суботнього ранку і за вікном все ще було темно. Роббі сів у машину і поїхав у те місце, де він колись жив у дитинстві. На дорозі зовсім не було машин, і щоб потрапити туди, йому вистачило менше двадцяти хвилин. На першому поверсі будівлі, де колись була бакалійна лавка Пліскіна, тепер був магазин «Все по одному шекелю», а поруч із ним, замість взуттєвої майстерні, була крамниця мобільних телефонів, що пропонувала новинки у такий спосіб, ніби іншого шансу вже просто не буде.

Але сама будівля не змінилась. Минуло понад двадцять років, відколи вони виїхали, а її навіть так жодного разу й не перефарбували. Садок також не змінився: трохи квітів, кран, іржавий лічильник води, бур’яни. А в кутку, за мотузками для сушки білизни, був білий камінь, який просто там собі лежав.

Він стояв у садку за будинком, де колись ріс, одягнений у куртку, з великим пластмасовим ліхтариком — і почувався дивно. П’ята тридцять суботнього ранку. А якби, скажімо, вийшов сусід, цікаво, що б він сказав? Моя померла Мама з’явилася мені уві сні й попросила мене купити їй жувальну ґумку, тому я прийшов сюди пошукати трохи дріб’язку?

Дивно, що цей камінь досі був там, довгі роки по тому. Знову ж таки, якщо подумати, камені просто так не встають і своїми ногами не ходять. Він обережно підняв його, наче під ним міг ховатися скорпіон. Але там не було скорпіона, і змії не було, і монет. Тільки отвір завширшки з грейпфрут, який випромінював світло.

Роббі спробував зазирнути в отвір, але його засліпило світло. Він на мить завагався, а потім поліз туди. Лежачи на землі, він встромив руку аж до самого плеча, намагаючись намацати щось на дні. Але там не було дна, а єдина річ, яку він зміг відчути, була зроблена з холодного металу і нагадала йому важіль. Важіль автомату для продажу жувальної ґумки. Роббі з усієї сили прокрутив його і відчув, як важіль відповів на його дотик. І саме в цей момент мала викотитись жувальна Гумка. Якраз саме зараз вона мала котитися з металевих нутрощів автомату в руку маленького хлопчика, який нетерпляче чекав на її появу. Якраз саме зараз, коли, здавалося, може трапитися все, що завгодно. Але не трапилось. І як тільки Роббі закінчив прокручувати важіль, він опинився тут.

«Тут» — тобто в іншому місці, але також у знайомому. Це було місце з його сну. Разюча білизна — без стін, підлоги, стелі та сонячного світла. Лише білизна та автомат для продажу жувальної ґумки. Автомат для продажу жувальної ґумки та спітнілий і негарний рудий хлопчик. Чомусь Роббі раніше його не помічав, і якраз коли Роббі збирався посміхнутися хлопчику або взагалі щось йому сказати, той з усієї сили копнув його в гомілку і Роббі гепнувся на землю, скорчившись від болю. Роббі стояв на колінах, і тепер вони з хлопчиком були однакового зросту. Хлопчик поглянув Роббі у вічі, і хоча Роббі знав, що вони раніше ніколи не зустрічались, у ньому було щось знайоме.

— Хто ти? — запитав він хлопчика, який стояв перед ним.

— Я? — відповів хлопчик із недоброзичливою посмішкою без переднього зуба. — Я твоя перша брехня.

Роббі звівся на ноги. Йому страшенно боліла нога. Самого хлопчика вже давно не було. Роббі дослідив автомат для продажу жувальної Гумки. Посеред круглих жуйок лежали напівпрозорі пластмасові кульки з брязкальцями всередині. Він обшукав свої кишені в пошуках дріб’язку, але потім згадав, що перш ніж утекти, хлопчик вихопив його гаманець.