— Болітиме, — відповів я. — Тільки цей один раз. Але після цього вона ніколи-ніколи не зачинятиме тебе одного в кімнаті.

Ройкі мовчки йде. Він думає. Морозиво вже скінчилось. Він облизує паличку.

— А мама не скаже, що я просто це вигадую?

Я погладив його по голівці.

— Якщо в тебе на голові буде достатньо великий синець, то ні, вона цього не скаже.

Після цього ми сідаємо в машину і їдемо до автопарку. Ройкі сидить за кермом, а я натискаю на зчеплення і гальма. Командна взаємодія. Я вчу його під час їзди натискати на клаксон, і йому це подобається. Він сигналить і сигналить, поки не приходить черговий автопарку і не просить нас припинити. Це той старий араб, який працює в нічну зміну.

— Будь ласка, — кажу я, підморгуючи і простягаючи двадцятку. — Хлопчик бавиться. Ще кілька хвилин і ми звідси підемо.

Араб нічого не говорить. Він бере гроші і прямує назад до своєї будки.

— Що хотів цей чоловік? — запитує Ройкі.

— Нічого, — кажу я йому. — Він не зрозумів, звідки походить цей шум.

— І я знову можу сигналити?

— Звичайно, можеш, мій ангеле, — я цілую його. — І не один раз. Знову і знов. Сигналь, скільки твоїй душі завгодно.

Пудинг

Уся історія з Авішаєм Абуді мала, на мою думку, запалити перед усіма нами червоне світло. Важко було би знайти звичайнішого чоловіка. Він не з тих, що перевертає смітники або зчиняє бійки в барах. Насправді він ніколи не робить нічого для привертання уваги до себе. І все ж одного дня до нього у двері ні сіло ні впало постукали бандити. Вони стягнули його вниз сходами, запхали його на заднє сидіння якогось мінівена й повезли прямо до будинку його батьків. А переляканий Авішай ззаду кричав:

— Хто ви такі? Чого вам треба?

— Це не ті питання, які б ти мав ставити, — відповів водій, а бурмило поруч кивнув. — Ти мав би питати: «Хто я такий?» і «Чого мені треба?»

Потім двоє з них розреготались, немовби Авішаю щойно розповіли найкращий анекдот у світі.

— Я — Авішай Абуді! — каже Авішай якомога загрозливішим тоном. — І я хочу говорити з вашим начальством. Чуєте мене?

У цей момент вони паркуються біля будинку Авішаєвих батьків і повертаються до нього. Він переконаний, що зараз його битимуть і що він на це не заслужив. Взагалі не заслужив.

— Ви влипли, — каже Авішай, намагаючись захистити обличчя. — Чуваки, ви — повні відморозки! — каже він, коли вони дістають його з мінівена.

Але правда полягає в тому, що вони зовсім його не б’ють. Авішай ще точно не знає, що вони збираються робити, але відчуває. Він відчуває, що вони роздягають його, але без сексуального підтексту. Ні, все дуже пристойно. Одягнувши його, вони чіпляють йому на спину якийсь великий ранець і кажуть:

— Поспішай, біжи до Мамусі й Татуся. Тобі не бажано запізнюватись.

І Авішай побіг. Він біжить з усіх своїх сил. Він перестрибує через три сходинки одразу, поки не добігає до дерев’яних коричневих дверей квартири своїх батьків. Важко дихаючи, він стукає, і коли Мамуся відчиняє двері, він влітає всередину, затраскує двері і зачиняє їх на два замки.

— Що з тобою трапилось? — запитує Мамуся. — Чому ти так спітнів?

— Я біг, — випалює Авішай. — На сходах. Люди. Не відчиняй.

— Я нічогісінько не розумію, — каже Мамуся, — але то пусте. Заходь, знімай свій ранець і йди помити руки й лице. Обід уже на столі.

Авішай знімає ранець, прямує до ванної і вмиває лице. У дзеркалі над раковиною він бачить, що на ньому шкільна форма. Відкривши свій ранець у вітальні, він знаходить там зошити й підручники, загорнуті у квітчастий папір. Ось підручник із математики, а ось — коробка кольорових олівців і невеличкий металевий компас із Гумкою на кінчику стрілки. Прийшла Мама і поквапила його.

— Для домашнього завдання зараз не час. Йди їсти. Поспішай, хутчіш, поки всі вітаміни з салату не повтікали.

Авішай сидить за столом і мовчки обідає. Їжа смачна. Він довгі роки перебивався винятково швидкою їжею та дешевими ресторанами і, щиро кажучи, забув, що їжа може смакувати так добре.

— Татусь залишив тобі гроші на позакласний гурток.

Мамуся показала на заклеєний білий конверт на невеличкому столику в передпокої біля телефону.

— Але я попереджаю тебе, Аві, якщо ти викинеш таке ж колінце, як і з авіамодельним гуртком, і передумаєш після одного заняття, тобі краще сказати це нам тепер, поки ми не заплатили.

Авішай думає: це просто сон. І після цього каже:

— Гаразд, Мамусю, — тому що навіть якщо це сон, нема потреби поводитися неввічливо. Він подумав про себе: якщо я тільки захочу, можу в будь-який момент прокинутись. Не те щоб він знав, що точно треба зробити, щоби прокинутися посеред сну. Можна вщипнути себе, але це зазвичай використовують у протилежній ситуації. До щипання вдаються тоді, коли вже прокинулись. Вочевидь, можна було б затримати повітря або просто сказати собі: «Прокидайся! Прокидайся!» І, можливо, якщо він просто відмовиться сприймати все навколо себе, якщо поставить усе під сумнів, усе це раптом розчиниться. У кожному разі для стресу підстав немає. Він може передусім поїсти. Авжеж, після обіду, вочевидь, якраз найкраще було би прокинутись. І коли Авішай справді починає думати про це, навіть коли закінчує їсти, поспіху нема. Спершу він може сходити на гурток — йому по-справжньому цікаво, що там буде, а потім, якщо ще буде світло надворі, він може пограти у футбол на шкільному майданчику. І вже коли Татусь прийде з роботи, лише тоді він прокинеться. Він міг би навіть розтягнути задоволення на наступні день або два, до якогось особливо важкого випробування.

— Про що ти замріявся? — запитує Мамуся, погладжуючи його лису голову. — У твоїх великих круглих очах крутиться так багато думок, що від одного погляду на них я почуваюся втомленою.

— Я думаю про пудинг, — бреше Авішай. — Цікаво, який пудинг ти приготувала — джемовий чи шоколадний.

— А чого б тобі хотілося? — запитує Мамуся.

— Пудинга, — відповідає Авішай пустотливо.

— Він готовий, — каже радісно його Мама і відчиняє холодильник. — Але якщо ти передумаєш, зробити джемовий так само просто. Це не займе і хвилини.

Колись у мене бували феноменальні стояки

Коли Ронель прокинувся того магічного вівторка і застав свого улюбленого тер’єра Дарка у себе між ногами за облизуванням ранкової ерекції, його тупий і відносно порожній мозок, наче бритва, прошила думка: «Чи це сексуально?» Іншими словами, чи Дарко облизував його пеніс так само, як він облизував пеніс Шнейдера — Шнейдер був цверґшнауцером, з яким Дарко намагався ввійти у сексуальний контакт щоразу, коли вони зустрічались у парку Меїр, — чи Дарко лизав пеніс свого хазяїна із тієї ж причини, що злизував краплі роси з духмяного листочка? Це було тривожне питання, хоч і не настільки тривожне, як питання про те, чи його дружина Неева з широкими стегнами, бува, не підозрювала його в тому, що він спить зі своєю діловою партнеркою Ренаною, і це пояснило би, чому вона така нелюб’язна з нею по телефону, або ж це справжня неприязнь?

— Ох, Дарку, Дарку, — пробурмотів Ронель із сумішшю жалості до себе та любові, — ти — єдина істота, яка по-справжньому любить мене.

Дарко, можливо, не розрізняв чоловічий статевий орган як такий, але завжди розрізняв своє ім’я, на що й відповів радісним гавкотом. І справді, краще бути псом, що має справу із собачими дилемами на кшталт «яке дерево мені обпісяти цього ранку», ніж бути Ронелем, що не здатен упоратися з такою банальною моральною дилемою: що менш огидне — трахати Ренану, коли вона нахилилася над туалетним столиком його дружини, чи просто на їхньому двоспальному ліжку. До речі, ця проблема має чимало наслідків. Тому що якби вона не мала значення, то зручніше було б трахатися на ліжку — і так воно й було. Або, приміром, фантазії про свою оголену дружину у процесі проникнення в Ренану якимось чином компенсують зраду, чи це всього лише ще одне збочення.