Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Ґілад посміхається до неї. Він спітнів після бігу і трохи задихається, але його посмішка свідчить про те, що все гаразд.

— Вчора ввечері Гілель щось побачив по телевізору, — пояснює він. — Отой серіал про Тоні та чарівних метеликів. Щось японське. Діткам таке подобається...

Вихователька втихомирює його так само, як неслухняних дітей. Це образливо, але він воліє не реагувати. Все, чого йому хочеться, — це вийти звідти. І що тихішим і милішим він буде, то швидше йому вдасться звідти вшитися — так він думає. І він завжди може сказати виховательці про якусь зустріч в офісі або щось подібне. Адже їй відомо, що він — адвокат.

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Вихователька намагається поговорити з Гілелем. Вона навіть ніжно торкається його обличчя, але Гілель не припиняє бурмотіти і не розплющує очі. Ґілад інстинктивно хоче сказати їй, що нічого доброго з того не буде, але він не переконаний, що це спрацює на його користь. Можливо, тепер, думає він про себе, можливо, тепер якраз відповідний момент згадати про зустріч в офісі і просто піти.

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

— Перепрошую, — каже вихователька, — ви не можете залишити його тут у такому стані.

Ґілад намагається пояснити, що це не стан. Це просто сміття, яке показують по телевізору, — щось типу гри. І справа тут не в тому, що хлопчик страждає чи щось таке. Він просто одержимий цією нісенітницею. Але вихователька не хоче цього слухати, і Ґіладові не залишається нічого — тільки підхопити Гілеля знову. Вихователька виводить їх і, відчиняючи браму для них, каже співчутливим тоном, мовляв, можливо, варто зателефонувати Наамі, тому що такі речі не можна ігнорувати, і Ґілад одразу ж погоджується з нею і каже, що подбає про це — головним чином тому, що боїться, щоб вона не зателефонувала Наамі сама.

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Опинившись назовні, Ґілад опускає Гілеля на хідник і промовляє досить спокійним тоном:

— Який автобус?

А оскільки Гілель не припиняє бурмотіння, він повторює своє питання голосніше:

— Який автобус?

Гілель зупиняється, розплющує очі, пронизує Ґілада поглядом і каже:

— Великий синій автобус.

Гілад киває і, намагаючись здаватися абсолютно нормальним і абсолютно без сліз, запитує, чи важливо, який цей автобус матиме номер. І Гілель посміхається, махаючи головою.

Вони йдуть до вулиці Дізенґофф і чекають на автобусній зупинці. Першим прибуває червоний автобус. Вони його пропускають. Але одразу після нього тягнеться ще один. Великий і синій. Автобус номер один до Абу-Кабіра. Поки Гілад купує квиток, Гілель терпляче чекає, як він і обіцяв, а потім, тримаючись за поруччя, обережно просувається проходом. Вони вмощуються ззаду один біля одного. Автобус абсолютно порожній. Гілад намагається згадати, коли він востаннє був в Абу-Кабірі. Це було ще тоді, коли він вчився в інтернатурі і хтось з офісу послав його туди до Інституту судової медицини зняти ксерокопію якоїсь довідки про розтин. Це сталося ще перед тим, як він усвідомив, що карне право не для нього. Гілель захотів дізнатися, чи цей автобус їде до дитсадка, і Гілад відповів, мовляв, більш-менш, або, образно кажучи, так, зрештою. Якщо Гілель запитає, що означає «образно», як зазвичай робить, натрапляючи на незрозумілі слова, у нього буде проблема. Але Гілель не запитує. Він кладе свою маленьку ручку Ґіладові на стегно і дивиться у вікно. Гілад відкидається на сидінні, заплющує очі й намагається ні про що не думати. З вікна дме сильний вітер, але не такий він уже й сильний. Його тіло дихає повільно, губи взагалі не рухаються, а в душі він продовжує говорити: «Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу».

Геморой

Це історія про чоловіка, який страждав від геморою. Вузлів було небагато. Всього лиш один-єдиний. Цей гемороїдальний вузол спочатку був маленьким і докучав, але дуже скоро став середнього розміру і почав дратувати, а менш ніж через два місяці розрісся до великих розмірів і по-справжньому заболів. Чоловік продовжував жити своїм звичайним життям: довгі години щодня він присвячував роботі, відпочивав у вихідні, а коли траплялася нагода, займався сексом. Але цей вузол, що причепився до вени, постійно давався взнаки на кожній тривалій зустрічі або під час кожного болісного випорожнення так, що життя перетворилося на страждання, піт і біль, які, блядь, він не міг забути. А отже, перед кожним важливим рішенням цей чоловік прислухався до свого геморою так само, як інші прислухаються до свого сумління. А геморой, як і будь-який геморой, давав цьому чоловікові якусь анальну пораду. Пораду про те, кого звільняти, пораду про те, кого підвищувати, пораду, чи конфліктувати, і пораду, з ким у змову вступати. І це працювало. З кожним новим днем цей чоловік ставав дедалі успішнішим. Прибутки його компанії зростали разом із гемороїдальним вузлом. Він дійшов до точки, коли геморой переріс чоловіка. І навіть це не завадило. Поки, урешті-решт, гемороїдальний вузол не став головою наглядової ради компанії. І часами, коли геморой займав своє місце в залі, він помічав, що чоловік під ним трохи дратується.

Це історія про геморой, який страждав від чоловіка. Геморой продовжував жити своїм звичайним життям: довгі години щодня він присвячував роботі, відпочивав у вихідні і, коли траплялася нагода, займався сексом. Але цей вузол, що причепився до вени, постійно давався взнаки на кожній тривалій зустрічі або під час кожного болісного випорожнення так, що життя перетворилося на знемогу, неволю і, блядь, сум’яття та надію на кращу долю. І геморой прислухався до чоловіка так, як люди прислухаються до свого шлунка, коли він бурчить і просить їжі, — пасивно, але наполегливо. І завдяки цьому чоловікові геморой повірив, що міг вірити й дозволяти жити, міг навчитися пробачати. Міг побороти своє бажання дивитися на інших зверхньо. І навіть коли він матюкався, не згадував чужих матерів. А отже, завдяки дратівливому маленькому чоловіку під ним всі почали цінувати геморой — геморої, люди та, звісно ж, задоволені акціонери компанії в усьому світі.

Вересень завдовжки в рік

Коли почалася Велика депресія, найсильніше постраждала «Добра погода», їхні послуги призначалися для заможного класу, але після заворушень у Чикаго навіть заможні перестали замовляти: дехто з них через нестабільну економічну ситуацію, а більшість просто через своє небажання зустрічатися з сусідами. Акції впали на фондових біржах і скорочувались у ціні відсоток за відсотком. Відтак «Добра погода» перетворилася на символ депресії. Назва статті про них у «Волл Стріт Джорнал» «Гради у вересні» була пародією на їхню рекламу «Вересень завдовжки в рік», у якій вбрана лише в купальні костюми сім’я в сонячний осінній день прикрашає ялинку. Ця реклама поширювалася, як лісова пожежа. Через тиждень після її першого показу вони вже продавали три тисячі одиниць на день. Купували заможні американці, а за ними повторювали менш заможні, які вдавали заможних. Їхня система контролю за погодою стала статусною річчю. Гербовою печаткою мільйонера. Тепер вони були ознакою того, чим приватні літаки стали в дев’яності та двотисячні. «Добра погода» — погода для заможних. Якщо ти живеш в арктичній Гренландії і сніг із сірістю доводять тебе до шалу, все, що тобі потрібно, — це провести еврею кредитною карткою, і, за допомогою супутника або двох, ти опинишся у лагідному осінньому дні в Каннах на своєму балконі в будь-який день року.

Яков (Які) Брайк був одним із перших покупців цієї системи. Він по-справжньому любив свої гроші й розлучався з ними важко, але навіть більше за мільйони, зароблені ним на продажу зброї та наркотиків до Зімбабве, він ненавидів ці вологі літні місяці в Нью-Йорку і некомфортне відчуття, коли спітніла майка липне до твоєї спини. Він купив систему не лише для себе, а й для всього будинку. Дехто помилково сприйняв це як жест щедрості, але правда полягає в тому, що йому просто забаглося мати добру погоду аж до крамниці на розі. Ця крамниця була не лише місцем, де продавалися сигарети «Noblesse» без фільтру, що імпортувалися для нього з Ізраїлю. Понад усе вона позначала для Які кордон його життєвого простору. І з тієї хвилини, коли Які підписав чек, весь будинок перетворився на погодний рай. Без похмурого дощу або виснажливої спеки. Просто вересень завдовжки в рік. І не приведи Господь — не набридливий ньюйоркський вересень, а той, у якому він ріс у Хайфі. А потім раптом, ні сіло ні впало, почалися заворушення в Чикаго, і його сусіди зажадали, щоб він вимкнув режим ідеальної осінньої погоди. Спочатку він їх ігнорував, а потім у його поштовій скринці почали з’являтися листи від адвокатів, і хтось у нього на лобовому склі залишив зарізаного павича. Ось тоді дружина і попросила його вимкнути систему. Був січень. Які вимкнув осінь і день одразу ж став коротшим і сумнішим. А все через зарізаного павича і розтривожену дружину-аноректичку, що, як завжди, вміла контролювати його за допомогою своєї слабкості.