Укол болючий. Вони, ці самовдоволені пуритани, точно могли б знайти неболючий, але вибрали справжнє жало. Вони роблять це заради покарання.

Вмираючи, я згадую всіх, кого вбив. Я бачу вирази, що прокочуються їхніми обличчями, поки їхні душі не вилетять з них через вуха. Можливо, всі вони чекатимуть там, киплячи, на іншому боці. Я одразу ж відчуваю, як останній, потужний спазм пронизує моє тіло, немовби хтось міцно стиснув моє серце рукою. А мої жертви? Нехай вони чекають на мене. Сподіваюся, вони там! З великим задоволенням уб’ю їх усіх ще раз.

Я відкриваю очі. Навколо мене висока зелена трава, як у джунглях. А я чомусь уявляв пекло схожим на підвал — темний і глибокий. Але тут усе зелене і сліпуче сонце високо в небі. Я повільно просуваюся вперед, обдивляючись місцевість у пошуках чогось, що можна використати як зброю — палицю, камінь чи гостру гілку. І нічого не знаходжу. Навколо мене немає нічого, крім високої трави та сирої землі. І ось я помічаю поруч пару гігантських людських ніг. Хто б це не був, він увосьмеро більший за мене і так само, як і я, зовсім неозброєний. Мені потрібно знайти його слабкі місця — коліно, яйця, трахею. Мені потрібно сильно та швидко вдарити і молитися, щоб це спрацювало. Аж ось гігант нахиляється. Він спритніший, ніж я очікував. Він із силою підкидає мене в повітря і роззявляє пащу. Отакої, каже він, і притискає мене до своїх грудей. Отакої, моє миле ведмежатко. А знаєш, я люблю тебе понад усе на світі! Я намагаюся якось використати нашу близькість, пробую його вдарити в шию, встромити йому палець в око. Хочу, але моє тіло не слухається. Воно рухається проти моєї волі — і я обіймаю його у відповідь. Потім проти моєї волі починають рухатися губи. Вони розтуляються і шепочуть: «Я теж люблю тебе, Крістофере Робіне. Я люблю тебе понад усе на світі».

Великий синій автобус

Деякі діти кидаються на підлогу і впадають в істерику. Вони плачуть, молотять руками і звиваються, поки їхні обличчя не стають червоними і спітнілими, а слина та слиз, що капають у них із ротів, не починають фарбувати сірий камінь хідника. Подякуй, що він не належить до таких дітей.

Намагаючись заспокоїтись, Ґілад чіпляється за цю думку. За цю думку та повільне дихання. І це допомагає. На хіднику поруч із ним був малий Гілель — зі стиснутими кулаками, наморщеним чолом, щільно заплющеними очима і ротом, що вишіптував знову і знову ті самі слова, наче мантру: «Я хочу, я хочу, я хочу».

Перед тим як почати говорити, Ґілад вирішує посміхнутися. Він знає, що Гілель насправді не зможе побачити посмішку, але сподівається, що якимось чином дещо з цієї посмішки перейде в його голос.

— Гілелю, мій любий, — промовляє він крізь посмішку. — Гілелю, дорогоцінний мій, давай підемо, поки ще не пізно. Сьогодні в садочку на сніданок млинці, і якщо ми не прийдемо вчасно, інші діти з’їдять усе, а тобі нічого не залишиться.

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Вони з Наамою ще перед розлученням завели правило, яке забороняє Гілелю дивитися телевізор. Це все Наама почала. Вона вичитала щось у «Хаареці» — і Ґілад пристав на її ідею. І це, здавалося, мало сенс. Але після їхнього розлучення вони вже не могли контролювати одне одного. Втім, коли ти живеш самостійно, залишатися послідовним важче. Щоразу, коли ти піддаєшся, тобі здається, що інша половина повинна згодом за це заплатити або принаймні розділити з тобою рахунок навпіл, і тоді раптом ціна тобі здається більш стерпною. Це трохи схоже на викидання недопалка на сходах і — на противагу — викидання його в себе вдома. А те, що вони більше не мають дому, означає, що дім уже не той самий, що їх туди-сюди постійно шарпають.

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Одна з програм, яку Гілель полюбляє дивитися, коли він із Ґіладом, — японський мультиплікаційний серіал про маленького хлопчика з магічною силою, якого звати Тоні. Мама цього хлопчика — чарівниця, і одного разу вона навчила його, що коли він заплющить очі і постійно повторюватиме «Я хочу», здійсняться всі його мрії. Іноді для здійснення мрії Тоні достатньо однієї секунди, а якщо мрія не збувається, його мама-чарівниця пояснює, що вона не збулася не через те, що йому не вдалося, а через те, що він дуже швидко припинив повторювати «Я хочу». Тоні зумів витримати майже цілу серію з заплющеними очима, безперестанку повторюючи «Я хочу я хочу я хочу», поки не спрацювали чари. Якщо йдеться про витрати на виробництво, ця ідея — дуже економічно вигідна, тому що в кожній серії можна було заново використовувати кадр із Тоні, на якому на його чолі виблискувала крапелька поту, а сам він знову і знову бурмотів «Я хочу я хочу я хочу». Той самий кадр, знову і знову, в кожній серії. Можна було збожеволіти під час перегляду, але Гілель не міг відвести очей від екрану.

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Ґілад знову посміхнувся.

— Це не здійсниться, Гілелю, — сказав він. — Навіть якщо ти промовиш це мільйон разів, це не здійсниться. Ми не можемо сісти в автобус і поїхати до дитсадка, тому що він дуже близько. Ось там він — наприкінці вулиці. І туди не їде жоден автобус.

— Здійсниться, — каже Гілель і, хоча він припинив бурмотіти, його очі й далі заплющені, а чоло досі наморщене. — Справді, татку. Здійсниться. Я просто зупинився занадто рано.

Ґілад хотів скористатися вікном можливостей посеред цього бурмотіння і влізти зі спокусливою пропозицією. Хабара. Може, батончик «Снікерса». Неподалік дитсадка є крамничка. Наама не дозволяє шоколадні батончики вранці, але йому це зараз по цимбалах. Наама не дозволяє, а Ґілад дозволить. Існують пом’якшувальні обставини. Його голову прошивають думки, але не встигає Ґілад запропонувати батончик «Снікерса», як знову вступає Гілель.

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Ґілад оголошує «Снікерс». Він повторює це кілька разів. «Снікерс». «Снікерс». «Снікерс». На повен голос. Прямо на вухо Гілелю. Якби тут була Наама, вона б із нажаханим виглядом наказала Ґіладові замовкнути. Це їй вдавалося найкраще — робити нажаханий вигляд. Щоб у будь-який момент він міг відчути себе або негідним батьком, або жахливим чоловіком, або просто гівняним людським створінням. І це також своєрідний талант. Чарівна сила. Чари, хоч і слабенькі, слабенькі й діють на нерви, та все ж таки чари. А якими чарами міг похвалитися Ґілад? Жодними. Одна чарівна мама, одне чарівне дитя й один зовсім безсилий батько. Японський мультсеріал. І так може тривати вічно.

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Я хочу я хочу я хочу я хочу я хочу

Ґілад хапає Гілеля міцно обома руками, підкидає його в повітря і починає бігти. Гілель теплий, як завжди. Він не припиняє бурмотіти навіть зараз, але Ґілад обіймає його міцніше і бурмотіння стає тихішим, а зморшки зникають із чола. Ґілад відчуває, що йому також слід почати щось бурмотіти разом із Гілелем. І він починає бурмотіти «Ми йдемо в дитсадок ми йдемо в дитсадок», а на півшляху туди він перемикається на «І ми туди скоро дійдемо і ми туди скоро дійдемо і ми туди скоро дійдемо», а коли вони вже наближаються до ігрового майданчика і до зачиненої автоматичної брами, бурмотіння перетворюється на «Татко любить татко любить татко любить». Ця фраза не пов’язана ні з чим і не має об’єкта, але очевидно — принаймні для Ґілада, що він має на увазі свою любов до Гілеля.

Коли вони заходять до дитсадка, він припиняє бурмотіти і ставить Гілеля на землю. Гілель і далі продовжує із заплющеними очима: «Я хочу я хочу я хочу». Ґілад посміхається до однієї з виховательок, кругловидої пані, якій він, здається, подобається, і вішає вишитий наплічник Гілеля з додатковим набором одягу і пластиковою пляшкою на гачок, під яким друкованими літерами написано «Гілель». Він розвертається і рушає назад, аж раптом вихователька його зупиняє.