Двадцять четвертого квітня Морісові вдалося відзначитися на фронті. Він, підполковник полку Ґрін-Говардс, відіграв ключову роль у нападі на селище Фортуїн, вище бельгійського кордону на північний захід від міста Лілль, де німці зуміли прорвати лінію оборони. Коли підполковник Г. X. Шоу, який командував четвертим батальйоном Східно-Йоркширського полку був убитий, Моріс, який бився з ним пліч-о-пліч, узяв на себе командування двома батальйонами і напав на німців, відтіснивши їх назад більш ніж на півтора кілометра. Наступного року, у березні, його поранили; через подальшу операцію йому знадобилося чимало часу на реабілітацію, однак за декілька тижнів він знову повернувся на фронт. У червні 1917 року його знову демобілізували — він майже повністю оглух.
Британська спільнота масштабно приховувала правдиву кількість втрат, тимчасом як Ґертруда бачила перед собою чітку картину реальності й лицемірства, яке продовжувала поширювати влада. Ґертруда знала, що, виконуючи накази штабних офіцерів, які самі, можливо, ніколи не бували на фронті, цілі батальйони до останнього бійця можуть бути розбиті лише за один день. Ґертруда була ще занадто лояльною, щоб відкрито висловити своє розчарування в уряді та у владі загалом. Однак це сформувало настрій, який вона пронесе до самої старості. «Піррова перемога в Нев-Шапель як ніколи чітко показала, що ми не в змозі прорвати лінію оборони. Чому ж вони приховують справжню кількість втрат — я не розумію. Вона сягає близько 20 тисяч; натомість з боку німецької армії — від 8 до 10 тисяч».
Наприкінці березня Ґертруда повернулася до Лондона. Там Сесіл створив нове відділення поранених і зниклих безвісти на вулиці Пелл-Мелл у зв’язку з надзвичайно великою кількістю незареєстрованих солдатів, які лікувалися в госпіталях по всій країні. Головний офіс мав стати центром обміну інформацією для всіх запитів від сімей, направляючи їх до потрібного відділення Червоного Хреста за кордон, включно з південно-східним фронтом. Відтепер мав існувати центральний реєстр, центральна точка збору інформації з усіх джерел і єдиний офіс, звідки надсилатимуть відповіді сім’ям військових. Не було жодної причини, чому не відкривати центральне управління саме в Лондоні, крім однієї: жінка, яка керувала всією системою, працювала в Булоні. Спостерігаючи те, чого Ґертруді вдалося досягти у Франції, Сесіл сказав, що їй потрібно взятися за управління новим офісом. У її розпорядженні мав бути штат з двадцяти осіб, плюс чотири друкарки, і сам він завжди був би порад в одному відділенні, тож Ґертруда в будь-яку хвилину могла б звертатися для обговорення певних питань чи просто за порадою.
Її останній лист з Булоні адресований Флоренс. Усі її думки зайняті Діком і роботою: вона почувалася надто стомленою для якогось громадського життя. «Нікому не кажіть, що я приїжджаю. У мене зовсім не буде часу, і я не хочу, щоб мене хтось турбував».
Принаймні це були якісь зміни. Ґертруда залишила брудний і дискомфортний Булонь і тепер жила на Слоун-стріт, 95 під наглядом своєї відданої Марі Делер. Вона прогулювалася Гайд-Парком чотири рази на день, ідучи на обід і повертаючись назад на Арлінґтон-стріт, куди згодом переїхало нове розширене відділення. Фізичні навантаження й незвичний домашній затишок злегка поліпшили її духовне самопочуття; однак безлад, який панував у новому відділенні, не міг зрівнятися навіть з тим, з яким вона стикнулася в Булоні. До Ґертруди повернулося її старе почуття гумору, завдяки чому листи до Чирола стали дещо світлішими:
«Мені подобається лорд Роберт. Він нагадує дуже великого ельфа, а ельфи, як відомо усім читачам казок, чудові колеги у важкій роботі... Хоча насправді ця робота розрахована на Геркулеса. Досі я не усвідомлювала, що насправді означає хаос.
Я нікуди не ходжу і нікого не бачу, сиджу в офісі з 9-ї ранку до 7-ї вечора... У моєму розпорядженні 20 жінок, 4 друкарки (їх і близько не вистачає) і 2 бойскаути — невичерпні джерела нашого веселого настрою».
Незважаючи на вражаючу кількість годин, яку Ґертруда щодня проводила за роботою, вона всіма силами намагалася залишатися мужньою і в доброму гуморі, хоч від якого б стресу насправді не потерпала. Перебуваючи під сильним тиском, вона залишалася люб’язною, принаймні зі своєю сім’єю. Та тепер її життя добігло кінця...
Те, чого вона так боялася, справдилось: Ґертруда дізналася, що Дік героїчно загинув у Галліполі. Її сестра Моллі написала: «Це поставило хрест на її житті — тепер у неї не було жодної причини продовжувати робити все те, що досі її цікавило».
Якийсь час Ґертруду ніхто не бачив, а тоді вона повернулася на роботу блідою та змарнілою. Ґертруда завжди працювала наполегливіше й довше за будь-кого іншого, а тепер робота стала єдиним, що залишилося в її житті. «Під кінець тижня я почуваюся дуже виснаженою. Та спокійний недільний день в офісі допомагає відновити сили».
Даремно Флоренс намагалася вмовити пасербицю відпочити, боячись наслідків, які могло спровокувати поєднання особистої трагедії з жорстким навантаженням роботою. Найлютіший в її житті удар розчавив Ґертрудине почуття гумору й дружнє ставлення, і, нічого не розуміючи, колеги Ґертруди, мабуть, почали її недолюблювати, ба навіть побоюватись. Однак замість того, щоб просто зламатися, Ґертруда продовжувала працювати заради таких людей, як її коханий і брат. Вона стала запальною й нестримною навіть до Флоренс, реагуючи з незвичною роздратованістю на спроби мачухи відволікти її від роботи: «Найімовірніше наступного тижня я не зможу. У мене на роботі зараз жахливий період: купа нових співробітників, їх усіх треба навчити, й усі вони щохвилини роблять якусь помилку. Мені немає на кого залишити відділення навіть на один день. Усе це вже стає нестерпним. Я ненавиджу щось змінювати, як і зміни загалом».
Ґертруда настільки вимучувала себе горем, що часто не шкодувала почуттів інших, а тоді з сумом визнавала в собі цей недолік. Через три місяці після смерті Доті-Вайлі Флоренс написала Ґертруді листа, запитуючи, чи не приїхати їй і не побути поруч у такий скорботний час. Ґертруда відповіла: «Це дуже люб’язно з вашого боку... але вам не треба приїжджати. Ніхто мені не допоможе, чесно... Ніщо не може мені зарадити».
На Ґертруду звалили ще більше роботи — цього разу міністерство закордонних справ запросило, щоб відділення поранених і зниклих безвісти взяло на себе збір і внесення до таблиці всієї інформації щодо німецьких таборів для військовополонених. 20 серпня Ґертруда написала листа додому:
«Дуже важливо, щоб усі відомості були розподілені належним чином, оскільки це покаже, як краще допомогти нашим полоненим, яким зараз ця допомога потрібна найбільше. Однак це означає, що тепер у нашому відділенні ще більше документів, ще більше архівів і ще більше людей, які з усім цим працюватимуть.
Увесь цей місяць я була надзвичайно самотня. Це так нестерпно, коли тобі більше не подобається бути наодинці, як це було колись; але я не можу втекти від своїх думок, а вони ще нестерпніші».
Дженет Кортні — під час навчання в Оксфорді була відома як Дженет Гоґарт — була однієї з жінок, які прийшли до Ґертрудиного відділення в Лондоні на допомогу.
Пізніше Дженет написала про той період: «Я була дуже вражена її розумовим виснаженням і глибиною її журби, однак жодному із цих відчуттів вона не дозволяла заважати роботі.
Та Ґертруда все одно не збиралася — як вона сказала, просто не могла — відпочивати. Війна заволоділа її розумом, не залишивши місця решті всіх думок... Ґертруда не дозволить особистому горю зменшити її працездатність. Вона подивилася в очі своїй скорботі й викинула її з голови».
Брат Дженет, Девід, зустрівся з Ґертрудою незадовго до свого від’їзду до Каїра, де мав допомогти організувати представництво адміністративної розвідувальної служби, націленої, зокрема, на арабів. Він запропонував Ґертруді поїхати з ним, однак вона настільки переймалася роботою в Червоному Хресті, що майже його не слухала. Перебуваючи в Каїрі, Девід написав Ґертруді листа. Цього разу він фактично наполягав, щоб вона приєдналася й допомогла в роботі.