Перший шок від приїзду минув, і Ґертруда почала швидко втягуватися в новий захопливий світ. У відділку та під час компанійських вечерь Ґертруді вдалося познайомитися з поважними персонами з кола, членом якого вона тепер стала. Як відзначив Гоґарт після свого короткого візиту до Лондона, «Ґертруда починає проникати в це місце». У неї було багато спільного з археологом Леонардом Вуллі, який виконував обов’язки Гоґарта як керівника управління в Кархемиші, місті, що його розкопали 1911 року; саме тоді Ґертруда й познайомилася з Лоуренсом. Зараз Вуллі працював головою розвідувального відділення в Порт-Саїді і більше за всіх був радий бачити Ґертруду в Єгипті. За словами Лоуренса, він сидів у своєму кабінеті, пишучи «для преси пустотливі промови, що приховували правду».

Сер Марк Сайкс з легкістю пережив перший рік. Пихатий католик-землевласник і близький сусід Беллів у Йоркширі, Сайкс був дратівливий самовпевнений мандрівник, який опублікував книги про свої експедиції до Близького Сходу. Ґертруда познайомилася з ним у Хайфі 1905 року, але за вечерею вони пересварилися після того, як він назвав арабів «тваринами» і описав їх «боягузами, хворими та ледарями». На той час вони обоє збиралися їхати до Джебель-аль-Друза; пізніше Сайкс звинувачував Ґертруду в тому, що вона його обдурила, аби дістатися туди першою. Він написав своїй дружині Едіт: «Дідько б узяв ту дурнувату деренькучу балаболку, сентиментальну плоскогруду мужикувату жінку, вертихвістку, що бігає по земній кулі, торохкотливу негідницю!». Його злість, мабуть, була справедливою. Ґертруда справді дісталася туди першою і цілком могла скористатися якимись хитрощами, щоб його затримати. Є припущення, що для того, аби Сайксу відмовили у дозволі пересуватися пустелею, у своїй розмові з валі Дамаска Ґертруда розпустила неправдиву чутку, начебто Сайкс був шваґром прем’єр-міністра Єгипту. Якимось чином їм усе-таки вдалося залатати свої вічно загострені стосунки; Ґертруда написала Флоренс: «Я часто з ним бачуся». Сайкс був головним радником британського уряду з питань британсько-арабських відносин у військовий час, та куди б він не втручався, багаж його упереджень щоразу очорняв ситуацію, руйнуючи успіх і перспективи.

Невгамовний Джордж Ллойд з банківської сфери теж втручався. Він був нахабною людиною, експертом з питань фінансів, політики і торгівлі, а також непохитним прибічником заслуг британського імперіалізму. У Каїрі він залишився ненадовго. Короткозорий і богемний Обрі Герберт перетнув Синайський півострів 1907 року. Його вільне володіння турецькою мовою слугувало для бюро корисним інструментом. А ще там фігурував східний секретар сер Рональд Сторрс, який працював позмінно з сером Елдоном Горстом і Кітченером, резидентами до приходу на службу Макмаґона. Сторрс був найцікавішим представником арабського бюро — кмітливий, дивакуватий та ерудований. До Лоуренса його вважали найгеніальнішим англійцем на Близькому Сході, «надзвичайною людиною серед нас»; він був незрівнянним лінгвістом, який за лічені хвилини доводив людей будь-якої національності та класу до нестримного сміху. А ще він був поціновувачем і примхливим колекціонером східного антикваріату.

Т. Е. Лоуренс був сам собі законом; таке явище було досить рідкісним і вкрай обтяжувало військовослужбовців. Пелехатий, статний, егоцентричний, він був привітним і мотивував до дії; саме таким його вперше побачила Ґертруда в Кархемиші і саме таким він їй сподобався. Його звичка усміхатися до самого себе, так ніби в його голові промайнув якийсь жарт, бентежила всіх довколишніх — одна Ґертруда чи, як він її називав, «Ґерті», рідко коли потрапляла в сум’яття. Особисті тривалі подорожі Лоуренса були зосереджені на замках хрестоносців у Сирії та Північній Месопотамії. За межами відділку він полюбляв носити вишиті жилетки та накидки або традиційні арабські «плаття», дішдаші; однак він і близько не міг так розмовляти арабською, як Ґертруда. Без таких статків, як у Ґертруди і, відповідно, статусу серед шейхів у пустелі, вони не сприймали його як рівню. Лоуренс працював у бюро вже декілька місяців, збираючи свої «крихти інформації», і безцеремонно ставився до картографії. Як він написав у листі щодо мапи доріг і криниць Синайського півострова: «Деякі дані достовірні, а все решта я додумав». Він боявся, що одного дня до нього явиться богиня помсти Немезида і йому доведеться шукати вихід із цієї пустельної країни, тримаючи в руках екземпляр своєї власної мапи.

Ось такими були люди, з якими тепер мала працювати Ґертруда. На першій компанійській вечері з Гоґартом і Лоуренсом вона ознайомилася з питанням, яке на той час викликало суперечку серед працівників британського бюро в Каїрі: чи змогло б арабське повстання, приміром, за підтримки Британії, зробити з турками те, чого не змогло досягти трьохсоттисячне військо в затоці Дарданелли? Як військові, так і старомодні колоніалісти переконливо вважали, що все, що можна було зробити, уже зробили. На їхню думку, войовничі племена — яких офіцери нарекли всеохопним званням «сукні» — були нездатні вести сучасну дисципліновану війну. На таку аргументацію бюро відповіло, що сучасна дисциплінована війна зазнала поразки вже на трьох лініях фронту.

У 1914 році з’явилися перші натяки на арабське повстання з боку хитрого хашимітського шарифа Мекки — найсвятішого міста Хіджазу — місцевості, що простяглася на східному березі Червоного моря. Титулом «шариф» називали потомків Моххамеда через доньку Фатіму. Тодішнього шарифа, сімдесятирічного Хуссейна, протягом вісімнадцяти років вважали «почесним» в’язнем Константинополя, поки 1908 року не повалили владу попереднього султана, після чого новий уряд, відомий як младотурки, необдумано відіслав його назад до Мекки в чині еміра, найстаршого серед усіх тарифів. Двоє синів Хусейна, високоосвічені та досвідчені Абдуллах і Файзал, залишалися в Константинополі, тримаючи батька в курсі всіх політичних справ, до 1914 року, після чого вони розірвали стосунки з турками й перебралися до Мекки. Початок війни ізолював Хіджаз. Паломництво припинилося, а постачання провізії до цієї засушливої місцевості залежало від доброї волі турків та їхньої надзвичайно важливої залізниці. У разі повстання британські кораблі з провізією мали б життєво важливе значення.

Напередодні світової війни Абдуллах у статусі посланника батька зробив візит східному секретареві. На той час сер Рональд Сторрс представляв інтереси генерального консула в Каїрі. Хитромудрий Абдуллах, шанувальник пре-ісламської поезії та жартівливих забав, почав розповідати древні оповідки та декламувати поезії «Сім од» та «Елегії». Заворожено слухаючи Абдуллаха, Сторрс був вражений глибиною його висловлювань і кількістю поезій, які той знав напам’ять; консул настільки здивувався, що навіть подумав, що припустився помилки, коли його із забуття повернуло негармонійне слово «кулемети», — Абдуллах нарешті дійшов до кульмінації свого візиту й запитав, чи постачатиме Британія їм зброю для «захисту» від турків, якщо його батько кине останнім виклик.

За це питання взявся тодішній британський резидент, Кітченер. Розглядаючи можливість вступу у війну Туреччини, він почав листуватися з Абдуллахом; після того, як Кінченер повернеться до Лондона на посаду військового міністра, листування продовжить його наступник Макмаґон. Кітченер запитав, чи Абдуллах «зі своїм батьком і арабами з Хіджазу будуть за нас чи проти нас». У наступному листі він пообіцяв захист Британії в замін на допомогу «арабської нації». Він також дав зрозуміти: «Може статися так, що араб правильного роду візьме на себе халіфат Мекки чи Медини», — і продовжив розповідати про «добрі вісті, свободу арабів і сонце, яке зійде над Аравією».

Натяки Кінченера продовжила така сама хитра техніка навмисної незрозумілості Макмаґона. Листування проводили секретно й детально продумавши. Листи емірові Хуссейну передавали в руків’ях кинджалів і підошвах взуття і продовжували розвідувати ймовірність та наслідки арабського повстання проти турків. Нічого конкретного обіцяно не було, одначе Хуссейн зациклився на думці, що може стати правителем арабської нації.