Уїр сказав:

— Забираймося звідси, поки іще раз не вибухнуло.

Позаду вже опускали у темряву лампу. Джек хапнув Еванса за плече.

— Давай, хлопче, ворушися.

На поверхні були сутінки, йшов дощ. Повз Джека, який стояв на виході з тунелю, хапаючи свіже повітря та мружачись на світлі, снували санітари-носильники. Уїр відпустив людей та пішов шукати польовий телефон. Джек одразу ж вирушив до свого місця в окопі.

— Тобі лист прийшов, Джеку, — сказав Білл Тайсон. — Вранці пошту принесли.

Вони сиділи юрбою під дерев’яною рамою з натягненою на неї плащ-палаткою. Артур Шоу, третій чоловік у цьому спільному укритті, намагався загріти чай на примусі. Лист надіслала дружина Джека з Едмонтона. «Милий Джеку! — починався лист. — Як ти там?» Джек згорнув папір та заховав у кишеню. Він не міг налаштувати розум на сприйняття того далекого світу, про існування якого свідчив отриманий лист. Він злякався, що не зможе зрозуміти його змісту, що мозок просто не осягне важливі речі, написані нею. Він пив чай, який Шоу подав йому з пітьми.

— Тернер загинув, — промовив Джек. — Він та іще двоє, щонайменше.

— Ти щось чув? — запитав Тайсон.

— Так, але я подумав про артилерійський вогонь. Там точно є тунель.

— Не думай про це. Кожен може помилитися.

Почувся свист у повітрі, і десь за сотню ярдів від них розірвався снаряд.

— Чи відомо, коли ми зможемо звідси забратися? — запитав Джек.

— Мали б завтра, — відповів Шоу. — Але я не помічаю нашого просування — а обстріл не вщухає. Уїр щось казав?

— Ні. Він, мабуть, і сам не знає.

Троє чоловіків обмінялися втомленими, беземоційними поглядами. Тайсон і Шоу служили разом уже більше року — вони записалися на фронт заради шести шилінгів оплати за досвід роботи під землею. Обоє раніше працювали на шахті у Ноттінгемі, хоча Тайсон майже спускався вниз — він обслуговував техніку. Шоу казав, що йому тридцять один, хоча насправді був старшим на десять років. Він працював у тунелі носієм, але йому не подобалася військова дисципліна, нав’язувана піхотинцями.

Вони замінили Джекові двох друзів-лондонців, з якими він працював разом на будівництві Центральної лінії метро. Вони обидва — Аллен та Мортімер — загинули під час вибуху на Мессінському хребті біля Іпру минулого року. Джек, вже звиклий до смерті, прогнав їхні бліді обличчя зі своєї пам’яті. Він неохоче прийняв дружбу Тайсона і Шоу, але невдовзі збентежився фактом, наскільки швидко їхня компанія стала для нього важливою. Коли вони лягали спати, Шоу клав голову Джекові на коліна — він ніколи не витягав ноги вздовж окопу. Іноді серед ночі він прокидався від того, що його обличчям бігав пацюк. Бувало, він годинами лежав без сну і боровся зі страхом бути похованим під валами землі від вибуху снаряду та бажанням знепритомніти від того шуму, який не вщухав навколо. Вони спали на дерев’яних дошках, які вгризалися прямо у кістки. Навіть широкі боки та плечі Шоу не забезпечували необхідної м’якості, і він усю ніч крутився у напівсні.

У кутку плащ-палатки з’явилося обличчя капітана Уїра. Водозахисна накидка на ньому накинута поверх білого светра, на ногах — високі гумові чоботи.

— Шоу, ти потрібен у тунелі. Я знаю, що ти зранку вже був, але там потребують допомоги із розчищенням завалу. Ти би теж згодився, Тайсоне.

— Мені на варту о десятій, сер.

— Фаєрбрейс вийде замість тебе. Давайте, ворушіться. Сержант Адамс керує в тунелі. Доповісте йому, що вас прислали на допомогу.

— Допий мій чай, Джеку, — сказав Шоу. — Не залишай його пацюкам.

Усі пішли, і Джек спробував заснути, але нерви його були занадто напружені. Він заплющив очі, але уявно бачив лише темряву тунелю. Він знов і знов чув ту несподівану тишу, котра змусила його і Еванса зупинитися та затамувати подих. Відчуття провини через незмогу зрозуміти, що там був німецький тунель, не було. Він зробив, що міг. Ті люди все одно загинули б — може навіть ще гіршою смертю. Наприклад, задихнулися б від газу або залишилися покинутими на нейтральній ділянці землі. Там, у завалі, вони знайдуть частину голови Тернера і поховають її разом із чиїмись фрагментами форми та кісток. Він уявив, як руки Шоу перебирають підірвану землю. Якоїсь миті він задрімав, але раптова судома його розбудила та примусила підскочити з готовністю діяти.

Відмовившись від ідеї про сон, він витяг з кишені лист і, присвічуючи шматочком свічки, знайденим у мішку Тайсона, взявся його читати.

З поштою також привезли пайки — консерви з тушкованим м’ясом та яловичиною. Їх краще приберегти на обід. А ось варення та хліб дуже доречні для пів-чашки чаю, який йому зостався. Голодний після роботи під землею, Джек швидко з’їв усе у їдальні, відділеній на початку однієї з комунікаційних траншей. Іноді чоловіки, котрі приносили пайки, розповідали недостовірні чутки про пересування військ та плани з тилу, але сьогодні вони мовчали. Джек у тиші поїв та повернувся на місце.

Його син Джон народився вісім років тому. Маргарет тоді вже було сорок, і вони майже втратили надію зачати дитину. Це був світловолосий худенький хлопчик з яскравим поглядом та безтурботним виразом обличчя, він часто вибухав гучним сміхом. Його фізичні вади поєднувалися із простодушністю. Його приймали до своєї компанії інші хлопці на вулиці, коли їм не вистачало учасників для якоїсь гри. У їхньому самоорганізованому футболі він стояв на воротах, а в крикеті битка йому діставалася тільки в екстрених випадках.

Джек вгледівся у старанний почерк дружини, намагаючись уявити обличчя сина. В сутінках дощового вечора біля свічки уява працювала важко. Він заплющив очі та згадав його гострі коліна, котрі завжди визирали з-під пошарпаних шортів, його великі зуби, які було видно під час посмішки, і завжди нечесане волосся, пригладжуване зрідка батьковою рукою.

На фронті він нечасто думав про дім. У його гаманці була фотокартка Маргарет, але не сина. У Джека голова завжди була надто зайнята думками, щоби пам’ятати ще й про незначні речі. Чоловіка вже майже рік не було вдома. Йому не вірилось, коли Шоу повідомив, що за хорошої погоди гарматні постріли долинали навіть із Лондона. Це місце — зважаючи на його майже постійне перебування під землею — здавалося надто далеким від звичних вулиць та будинків. Він навіть не знав, яке тут найближче село. Здавалося, що його ніби перенесли до якогось іншого світу.

Тієї ночі його поставили вартовим на стрілецькій сходинці у кінці траншеї замість Тайсона, який ще не повернувся з-під землі. Взагалі-то мінери не зобов’язані вартувати, але їхній головний домовився із піхотою: через значну активність ворога та небезпеку перебування під землею піхотинці забезпечують бойове прикриття мінерів, а ті, у свою чергу, будуть допомагати піхоті стояти на варті. Джек уже не розрізняв день та ніч. У його житті чергувалися темрява тунелю, вечірні сутінки у переміжному артилерійському вогні та нічна темрява траншеї у тіні плащ-палатки.