Там він лежав один, роздивляючись стелю, або великий камін, або кухню та усілякі почорнілі кухонні приладдя, котрі висіли на стінах. У його думках та снах не було блакитного неба Лінкольнширу, столів з їдальні та перевірок на воші, він не жалів про те, що так раптово пішов від свого роботодавця і залишив його сам на сам із дозволами на імпорт, деклараціями та тюками бавовни, розвантаженими десь у доках Іст-Індії. Він думав про цей момент і наступний день, про ту капсулу існування, де жили вони із Ізабель, про це містечко та про світ, що його оточує. Він відчував, що відвоював це існування, проте, якщо дивитися ширше, не мав на нього права.

Він думав про те, чим буде займатися на роботі наступного дня. А іноді зовсім ні про що не думав, а просто водив очами по лініях на сволоках над головою.

Минуло два місяці, і зима вгамувала страшенні вітри своїм льодяним спокоєм, зробивши тротуари небезпечними для людей та заморозивши воду у фонтані. Ізабель майже щодня залишалася вдома, а Стівен ходив на роботу. Вона гаяла час прикрашанням будинку на свій смак та готуванням супів або тушкованого м’яса для нього. Вона не сумувала за комфортом життя в Ам’єні — з уважними посильними з галантерейної крамниці та бакалії. Її не турбувало те, що більшу частину дня тепер доводиться витрачати на роботу, яку навіть Маргарита залишала для мадам Боне. Її кузина, чоловік якої тримав аптеку, часто приходила у гості, так що самотньою вона не почувалася.

У кінці грудня кров не з’явилася. Вона звірилася з маленьким чорним щоденником, у якому відмічала дні, і побачила, що кров уже повинна бути. Але до кінця січня її так і не було.

Ізабель думала, що так і має бути. Їй було важко вбачати у цьому символ нового життя, як їй пояснювала Жанна, коли та уперше прибігла до неї налякана і в сльозах. Тепер, коли кров не приходила, вона відчула зцілення. Кровотеча зупинилася, і усі її сили тепер направлені всередину — на мовчазний процес творіння. Стівенові жінка нічого не сказала.

Якось у суботу в обід вона пішла зустріти його з роботи, і вони вирішили прогулятися містом. Вони ненадовго зайшли до кафетерію, щоб він поїв після ранкової роботи, а потім пройшли повз ратушу і завернули на довгу вузьку вулицю з безліччю магазинів на околиці міста, Їхні подихи тяглися за ними у вигляді ледь помітного сліду, коли вони піднімалися схилом, котрий вів за місто. Вони вийшли на кінцеву площу — за нею вулиця вже ставала дорогою, котра зникала у сіро-синій далечині.

В Ізабель запаморочилося в голові, і вона присіла на лаву. На лобі виступив піт і холодив шкіру на зимовому вітру.

— Я піду знайду тобі ароматичні солі, — сказав Стівен і зник у аптеці мадам Боне.

Ізабель мовчки сиділа, не знаючи, чи їй трохи розстебнути пальто, щоб охолонути, чи загорнутися щільніше, щоби захиститися від холоду.

Вона хотіла розказати Стівенові, що при надії, але щось примушувало її не квапитися з цим. Їй хотілося відразу подарувати йому дитину — без усіх турбот вагітності — і зовсім не бажалося опіки чи особливо уважного ставлення. Вона не вважала, що ті зміни, які зараз відбуваються у її тілі, стосуються ще когось — ба навіть чоловіка, котрий став їх причиною.

Вона вже любила ту дитину. Уявляла, що це буде хлопчик, малювала собі його усміхнене відкрите обличчя. Вона бачила образ не немовляти у пелюшках, а молодого чоловіка з простими манерами — вже більшого за неї, — який огорне її захисними обіймами, перш ніж повернеться до якоїсь простої роботи в полі. У її уяві він ніколи не був ані дитиною, ані самостійним успішним чоловіком, яким би вона могла пишатися, — це завжди був щасливий хлопець без віку.

Вона подумала про усіх матерів, які живуть у селах вздовж дороги, котра веде з міста. Там росли мільйони молодиків — сильних, усміхнених, таких, яким буде і її хлопець. Вони працювали на землі, але ніколи не зустрічалися один з одним, не були друзями і не виказували ніякої відданості один одному та своїй країні — такі речі проявляються тільки в умовах війни.

Ізабель відчула жалість своїх батьків і їхнього способу життя. Ще не народжена дитина вже почала вгамовувати її найтривожніші очікування. Ця потреба — тепер вдоволена — була в ній до цього часу так глибоко, що вона про неї і не здогадувалася, наче усвідомила власний голод аж після того, як поїла. Здається, новий стан змінив величину та баланс її потреб. Вона відчувала себе більше дівчинкою, котрою вона була вдома, — і розірване коло замкнулося. Ця думка, хоча і заспокійлива, призвела до сумнівів щодо свого вчинку. У неї з’явилося бажання знов возз’єднатися зі своєю родиною — чи хоча би з сестрою Жанною. Саме з Жанною вона найбільше хотіла поговорити. Саме вона має першою дізнатися про дитину.

Також вона ніяковіла через ті речі, які між ними відбувалися в будинку Азера.

Стівен виглядав таким упевненим, а її настільки переповнювало бажання, що вона абсолютно йому довіряла. Вона слухалася своїх інстинктів, а її сумніви розсіювалися ніжністю почуття до нього. Але без небезпеки та заборон пристрасть дещо ослабла.

Під впливом південної зими крайнощі їх безсоромного роману здавалися їй наче чужими, з іншої пори року. Вона пішла у церкву Сан-Ремі висповідатися місцевому священику, але так і не змогла докладно розповісти про те, що відбувалося між ними. Відразу після визнання зради священик зупинив її і наклав єпитимію, яка наче не мала жодного стосунку до її гріха — просто якась формальність, взята ним із реєстру розповсюджених порушень. Ізабель це не вдовольнило, і, хоча вона не шкодувала про зроблене, у неї з’явилося відчуття провини.

Стівен повернуся із пляшечкою ароматичних солей і присів на лавку поруч із нею.

— Я все думаю над причиною такого самопочуття, — сказав він. — Мабуть, ти недостатньо їси. Іноді люди втрачають свідомість, якщо мало їдять. Я ось купив тобі тістечко.

— Ні, я думаю, що справа не в цьому. Це нічого серйозного, — вона поклала свою руку на його. — Не хвилюйся за мене.

Вона ніжно та поблажливо йому всміхнулася — ніби це він потребував опіки та захисту. Ізабель розділила тістечко надвоє і віддала частину йому. На лавку між ними просипалися жовті крихти. Нам ними залопотіли крила — це товстий голуб злетів зі стічної труби будинку та нахабно сів на лавку прямо між ними біля крихт.

— Господи боже! — Стівен з жахом вскочив з лавки.

Ізабель, вкрай здивована сміливістю птаха, подивилася на Стівена.

— Що таке?

— Той птах! Птах! Прожени його, заради бога!

— Та це ж тільки голуб...

— Прожени його. Будь ласка.

Ізабель заплескала в долоні, і пухкенька пташка важко піднялася у повітря, перелетіла площу і сіла на гілку, спостерігаючи за крихтами.

— Милий, заради бога, скажи мені, в чому справа? Ти тремтиш.

— Я знаю, знаю. Вибач, будь ласка. Мені зараз покращає.

— Це ж просто старий товстий голуб, що він тобі зробить?

— Я знаю, що нічого. І не думаю про його напад абощо, просто я маю отакий дивний страх.

— Іди, сідай поруч. Давай, сядь поруч зі мною — я тебе обійму. Ось так, хлопчику. Вже краще? Хочеш, я погладжу тобі волосся?

— Ні, дякую, зі мною вже все гаразд. Вибач, що здійняв цей галас.

— Але ти так кричав.

— Так, я знаю.

Тремтіння поволі вщухало.

— Я завжди ненавидів птахів. Пам’ятаєш, я розповідав, як побив хлопчика — і мене відіслали назад у притулок? Він усе розповідав мені, що єгер повісив на паркан воронів, — і я підійшов та доторкнувся до одного, аби довести, що я не боюся. У тої ворони під крилами копошилася черва, а очі мали молочно-білий колір, — він здригнувся.

Ізабель запитала:

— І кожного разу, коли бачиш птахів, ти про це думаєш?

— Частково так. Але я ще і до того випадку ненавидів птахів. В них є щось древнє, щось жорстоке.

Вона підвелася і взяла його руку. Якийсь час вона дивилася у його темні карі очі, на симетрію блідого обличчя. Потім вона кивнула головою і посміхнулась.