— Транс класно йде під кислоту.

Сорочка у нього була розхристана аж до пупка, відкриваючи гладенькі червоні, немов обварені, груди.

— А хауз — це музон для екстазі, і піпл крутіший буде. А під техно добре...

Тамар забула, що добре під техно, зате вона виразно пам’ятала його припухлі пальці у срібних перснях, що все намагалися прилаштуватися у неї на стегні.

Серед хасидів, що захоплено стрибали, весело носилися діти. До Тамар хтось підійшов. Вона підвела голову. На неї дивилася дівчина у джинсах, у білому, домашнього в’язання, светрі, але у рваних кедах, зіниці в неї були неправдоподібно великі. Вона мовчки сіла поруч. Тамар чекала. Може, це вона? Може, ось зараз це й почнеться?

— Можна? — нарешті спитала дівчина тоненьким голоском і погладила Дінку.

Тамар зрозуміла, що до них дівчина ніякого відношення не має. Вона гладила Дінку довго, із захватом, принюхувалась до неї, щось шепотіла на вухо. Кілька хвилин вона вовтузилася з собакою. Потім важко підвелася, подивилася на Тамар.

— Дякую.

Очі її блиснули. Тамар не зрозуміла — від радості чи від сліз. Дівчина відійшла на декілька кроків. Повернулася.

— Я... на вулицю я пішла тоді, щоб собаку свого забрати з карантину в Шуафаті[22], — пояснила вона Тамар якимсь дуже дитячим голосом. — Сто шекелів отримала й одразу пішла забирати його, а через тиждень його задавили, просто у мене на очах.

Вона відійшла.

Тамар перелякано обійняла Дінку. Вона не може залишатися тут. Ні хвилини. Тамар встала і попленталася навмання; дійшовши до середини площі, вона зупинилась, потопталася на місці — аби якомога дужче впасти в око. Може, зараз це відбудеться? Хтось підійде до неї і накаже йти за ним. Вона ні про ще не спитає і не перечитиме. Слухняно піде назустріч тому, що її чекає. Площа була багатолюдна, але ніхто до неї не підійшов. Біля огорожі стояв кучерявий парубійко; трохи зігнувшись, він щось бурмотів собі під ніс. Той самий гітарист, якому зламали пальці. Тамар пам’ятала його ще з колишнього життя, коли він виступав у музичній академії. Тепер він майже кожного вечора приходить сюди, крутиться біля компаній. З чуток, раніше, близько півтора року тому, він був зіркою того самого місця, приносив їм колосальні доходи, поки не здумав видрючуватись і не втік. Відчувши, що вона на нього дивиться, хлопець втягнув голову в плечі і відвернувся. Тамар мало не застогнала, подумавши, що тепер його місце, напевно, зайняв Шай.

Вона вийшла за межі освітленого кола площі. Зітхнула з полегкістю. В одному з дворів, між купами будівельного мотлоху, сіла подзюрити. Дінка чатувала, принюхуючись до гарячого парка, що піднімався між ногами Тамар. Гомін з площі долітав і сюди. Тамар встала, натягнула комбінезон, віддавшись на мить дивності цього місця. Біля стіни двома гігантськими комахами застигли риштунок і бетономішалка. «Як це боягузка, як-от я, зважилася на таке?» — здивовано подумала Тамар.

Зараз їй хотілося лише одного — лягти і заснути. Сховатися навіть від себе самої. От якби було таке місце, де можна помитися, відшкребти з себе цей день. Вона завагалася. Таке місце було — Лея постаралась. І там, звичайно, на неї чекають усілякі сюрпризи: що-небудь смачненьке, дбайливо загорнуте в ковдру і все ще тепле, дорогущий шоколадний десерт, і, звичайно ж, смішний листик і малюнок від Нойки. Дрібниці, які знову зроблять її людиною. Але Тамар ще вранці вирішила, що не піде туди. Вона тепер сама, геть сама. Чому? А тому. Як каже Теодора: «Не питай про те, що понад розуміння твоє». Тамар прискорила ходу, губи ворушилися, сперечаючись з нею: ти тільки поясни, чому не піти в той сарайчик? Не знаю. Щоб не наражати Лею на небезпеку? Немає відповіді. Чи щоб ти остаточно впевнилася, що немає в світі жодної людини, на кого ти можеш звіритися?

Тамар перетнула вулицю Кінг-Джордж, обійшла високий ветхий будинок, у якому містилась контора її батька. Вулиця була безлюдна. Тамар рухалася, як робот. Увійшла всередину, спустилася в підвал, намацала ключ над одвірком. Одімкнула залізні двері. Тут на неї чекали тонкий матрац, легка ковдра і ще дещо — вона принесла це минулого тижня, ще посміялася з себе, а зараз кинулася до нього так, немов він міг очистити її від усього, — її старенький пухнастий ведмедик з одірваним вухом, з яким вона спала змалечку.

У замку заскреготав ключ, і Асаф кинувся на лаву. Поліцейський устиг помітити його метушливий стрибок, і Асаф одразу відчув себе винуватим. Разом з детективом до камери увійшла молода симпатична жінка у формі. Вона назвала своє ім’я — чи то Сигаль, чи то Сигаліт, Асаф не розібрав — і додала, що вона слідчий у справах неповнолітніх і хоче з ним поговорити. Потім спитала, чи не бажає він, аби хтось із родичів був присутній під час розмови, й Асаф перелякано скрикнув, що ні, не бажає.

— Ну тоді почнімо, — спокійно сказала слідчий.

Вона відкрила течку, поставила Асафу кілька загальних запитань, записала його відповіді, детально пояснила його права. Після кожної фрази вона якось силувано усміхалася, і Асаф подумав, що, мабуть, їй за інструкцією належить усміхатися злочинцям.

Нарешті вона запропонувала:

— Можливо, послухаємо спершу, що скаже Моті?

Поліцейський, на фізіономії якого ясно читалася якнайглибша огида до цих китайських церемоній, із шумом усівся по той бік столу, випростав ноги, сунув великі пальці під ремінь.

— Швидко! — гаркнув він. — Викладай! Постачальники, пушери. Обіг, товар, імена. Мені потрібна інформація, а не всяка херня, ясно?

Асаф поглянув на жінку. Він не зрозумів нічого.

— Відповідай, будь ласка, — сказала жінка-слідчий і закурила.

— Але що я такого зробив? — спитав Асаф і одразу зніяковів, тому що голос зірвався на якийсь схлип.

— Чуєш, ти, недоробок, та я тебе... — почав поліцейський, але жінка кашлянула, і він заткнувся, нервово облизавши верхню губу. — Слухай мене гарненько, — провадив він далі після паузи. — Я вже сім років працюю над цим, і я... всім відомо, що у мене фотографічна пам’ять. І цього твого смердючого пса я засік не рік тому, і не два — менше місяця тому, без сумніву, засік я його, і з ним було дівчисько, років п’ятнадцяти, може, шістнадцяти. Кучерики, волосся чорне, до хріна волосся у неї на довбешці, на зріст приблизно метр шістдесят, мордочка, до речі, гарненька.

Звертався він головним чином до жінки, явно намагаючись справити на неї враження.

— І я її майже спіймав на гарячому, під час оборудки з цим довбаним гномом на Сіонській площі, і коли б не пес цей довбаний...

Кашель, облизування губи, глибоке зітхання.

— Тепер глянь-но гарненько. — Поліцейський підкотив штанину, оголивши м’язисту волохату ногу, на якій виразно виднілися сліди укусу. — До кістки! Десять уколів через твого пса... смердючого.

Дінка протестуючи загавкала.

— Мовчати, вонючко! — прошипів у її бік детектив.

— Але я що зробив? — знову спитав Асаф.

Він був розгублений. Метр шістдесят, тобто приблизно йому до плеча... і чорне волосся, і кучерики, і мордочка, до речі, гарненька...

— «Що ж я зробив?» — передражнив його поліцейський. — Зара’ почуєш, що ти зробив. Це ти з нею і з цим псом зробили. Ви заразом, он як! — Він склав пучкою три пальці. — Ти що думаєш — усі навколо ідіоти? Ану, давай викладай її ім’я! — І він із силою грюкнув обома руками по столу.

Асаф злякано схопився.

— Я не знаю.

— Не знаєш, еге ж? — Поліцейський встав і пройшовся кімнатою. Асаф нервово стежив за ним. — Просто так гуляв собі вулицею і побачив оцього здоровенного собацюру, і він просто так погодився пробігтися з тобою?

Зненацька він накинувся на Асафа і, схопивши його за сорочку, почав трясти:

— Кажи, сволото...

— Моті! — крикнула жінка, поліцейський відпустив Асафа, кинув на неї похмурий погляд і замовк.

— Послухай, е... Асафе, — заговорила жінка напруженим голосом, — коли ти справді ні в чому не винен, то чому ти тікав?