— У той час, — промовила Теодора тремтячим голосом, — я майже благала одного-єдиного рятівного удару кинджала, щоб він пронизав і розірвав нарешті муку отсю, прокляту оболонку отсю зі слів, що сповила мене.
— І це була Тамар? — не замислюючись запитав Асаф й одразу ж пошкодував про це, бо Теодора здригнулася, наче він необережно зачепив щось потаємне і приховане від сторонніх очей.
— Що, що ти сказав? — Вона довго і прикро дивилась на нього. — Тамар? Так, мабуть, хто знає... мені не приходило на думку...
Але щось стиснулося в ній, немов Асаф ненароком роздратував її, немов ясно дав зрозуміти: ти зібрала у своїй кімнаті все те, що можна дізнатися з книжок, з літер і слів, і раптом сюди увірвалась оця дівчина з плоті і крові.
— Досить! — схаменулася Теодора. — Ми вже багато поговорили, любий, і тобі, можливо, прийшов час іти?
— Я ще дечого не розумію... Вона...
— Йди і знайди її, і тоді зрозумієш усе.
— Але поясніть мені! — Він ледь не стукнув по столу так само, як вона. — Що, по-вашому, з нею трапилося?
Теодора глибоко зітхнула, секунду подумала, а потім промовила:
— Як скажу тобі, щоб не...
Вона занепокоєно підхопилася. Пройшлася по кімнаті, раз у раз запитливо поглядаючи на нього, як у перші хвилини їхньої зустрічі, намагаючись зрозуміти, чи гідний він пізнати те, що вона збирається йому повідомити, чи буде він вірним другом.
— Послухай, можливо, се лише благоглупство безглуздої баби, — зітхнула Теодора, — одначе в останні її приходи вона говорила інші слова, недобрі слова.
— Які, наприклад?
— Що світ сей недобрий, — сказала Теодора, затиснувши руки між колінами. — Недобрий за суттю. Неможливо вірити в людину, і навіть у найближчих. Що все — лише сила і боязнь, тільки користь і зло. І що вона не підходить...
— Не підходить до чого?
— До світу сього.
Асаф мовчав. У нього склалося стійке відчуття, що дівчинка на бочці — з насмішниць і задирак. Але виходить, вона й трохи схожа на мене, подумав він з подивом і обережно спустив її з бочки на землю.
— А я, навпаки, казала їй, яким життя її ще буде гарним і прекрасним. І що вона ще покохає кого-небудь, і він покохає її, і будуть у них діти із сяючими личками, і вона поїде у світ, і зустріне цікавих осіб, і почне співати на сценах і в залах для великих концертів...
Теодора замовкла і знову поринула в думки. Звідки їй знати, подумав Асаф із жалем, адже вона й сама не знає всіх тих речей, які наобіцяла Тамар. П’ятдесят років сидить під замком у цьому будинку. Звідки їй знати...
Асаф пригадав засмучення і розчарування Теодори, коли вона побачила перед собою його, а не Тамар. Виходить, це дівчисько страх як багато означає для неї. Як вода і хліб, як смак життя.
— А останнім часом... досить, я вже не знаю, що відбувається. І вона теж не відкриває більш тайника серця свого. Приходить. Працює. Сидить. Мовчить. Багато зітхає. Береже від мене таємницю. Не знаю я, що з нею відбувається, Асафе.., — У Теодори почервоніли очі. — Робиться худою і похмурою. Немає вже світла в її прекрасних очах. — Вона звела на нього погляд, і Асаф зіщулився, побачивши тоненьку доріжку сліз, що загубилася серед зморщок. — Що ти скажеш, любий, ти відшукаєш її? Відшукаєш?
О дев’ятій вечора Тамар купила дві порції «єрусалимської суміші»[19], колу і сіла попоїсти на сходинках якогось адміністративного будинку. Одну порцію дала Дінці й ум’яла другу. Обоє з насолодою їли, а покінчивши з їжею, одночасно і глибоко зітхнули. Облизуючи пальці, Тамар подумала, що вже давно не їла з таким задоволенням, як зараз, коли купила їжу на гроші, зароблені співом.
Але знову обсіли колишні думки. Люди поспішали повз неї, і Тамар постаралася стиснутися в маленьку непомітну грудочку. Як би їй хотілося стати колишньою Тамар, якою вона була рік тому. Лежати долілиць на власному ліжку, обклавшись в’язаними і ганчір’яними звірятками, які були з нею із самого народження, притискати до вуха телефонну рурку і дриґати ногами (так робили дівчата у фільмах, і вона теж так робила, нарешті їй було з ким це практикувати), і це було так чудово — лежати і теревенити з Аді про Галіт Едліц, яку бачили, як вона цілувалася з Томом, язик і все таке інше, або про Ліану з хору, якій один чувак зі школи «Боєр» запропонував стати його подружкою, а вона — візьми та й погодься. З «Боєр», уявляєш! Хоч стій, хоч падай! І обидві вони, як і слід, здригаються, тим самим підтверджуючи спільну відданість мистецтву, тобто — Ідану.
Якийсь стариган, спираючись на ціпок, одягнений зі старомодним шиком, кульгаючи мимо, глянув на неї. Його губи здивовано заворушились, немов риб’ячий рот. Тамар побачила себе його очима: дуже юне дівча сидить дуже пізньої години в дуже непідходящому місці.
Вона зіщулилася ще більше. Цей день, її перший день на вулиці, був таким довгим і виснажливим. Але треба встати і зробити ще кілька кіл — для того, щоб хтось, якщо він таки засік її, міг підійти до неї під прикриттям темряви.
Підходили, і чимало. Безперестанку забалакували, пускали зауваження, робили пропозиції. Ніколи ще Тамар не стикалася з такою кількістю непристойностей, ніколи не відчувала такої болісної відчуженості. Дуже швидко вона зрозуміла, що відповідати не можна. Жодним словом. Тільки міцніше триматися за свій рюкзак і за касетник. Дінка, звісно, теж допомагала відганяти прилипал. Коли вона видавала свій утробний рик, навіть найбільший відморожений козел миттю зникав.
Але той, кого Тамар чекала і кого найбільше боялася, не з являвся.
Вона спустилася на Котячу площу[20] і пройшлася між рундуками, освітленими прожекторами, крадькома пригортаючись до індійських сорочок і шароварів, розвішаних на плічках. Вона дуже любила цю площу, дарма що Ідан і Аді вирекли, що це «Пікаділлі для бідних». Вона пройшла повз ряди з кальянами, ароматичним надіб’ям та барвистими камінцями, приміряла бухарські тюбетейки, і череватий крамар посміявся з нею разом з її видовженого ашкеназького черепа. Один хлопчина — як він запевняв, найкращий спец у світі — запропонував написати її ім’я на рисовому зернятку, і Тамар сказала, що її звуть Брунгільда. Красунчик у коротких штанах, з тюрбаном на голові, сидячи просто долі, старанно наносив на дівчачу ногу малюнок для татуювання. Тамар постояла, спостерігаючи і трохи заздрячи. Потім змусила себе пройти ще туди-сюди між рундуками, вдихаючи тонкі пахощі курива і хмарок «травички», що здіймалися то тут, то там. Прикинулася, що вивчає рундук зі свічками всіляких форм і забарвлень, сподіваючись, що легкі мурашки, які забігали в неї по спині, свідчать про те, що хтось вивчає і її. Проте, обернувшись, нікого не побачила.
На сусідній вулиці Йоель Моше Саломон давали виставу: дівчина десь її віку в квітчастій в’язаній шапочці, з-під якої виглядали золотисті кучерики, тримала в руках дві мотузки. До кожної мотузки було прив’язано по шматку охопленої вогнем тканини, і вона танцювала з ними, виводячи в повітрі палаючі узори. До стіни однієї з крамничок прихилилася друга дівчина, відбиваючи ритм бубном.
Танцівниця так сконцентрувалася на русі своїх мотузок, що Тамар ніяк не могла відірвати од неї очей і відійти, зачарована її цілковитою зосередженістю, добре знайомій їй самій. Тамар хотілося подивитися, як це виглядає збоку — коли ти весь обернений усередину. Що з твоєї істоти віддано стороннім поглядам? Блакитні очі дівчини невідривно рухалися за двома маленькими смолоскипами, а брови піднімалися й опускалися з дитячим подивом, і Тамар подумала, що в цьому вони схожі, бо вона теж «співає бровами». Два маленьких смолоскипи перетинали нічне небо, в них було щось зворушливе, проникливе, безнадійне.
Раптом Тамар згадала, де і заради чого вона тут. Не сходячи з місця, вона обережно й уважно роззирнулася. Вона не знала, кого шукає, але припускала, що це чоловік, молодий хлопець. Принаймні, вона чула саме про хлопців. Один з них повинен підійти до неї на вулиці і запропонувати піти з ним — звичайно, за умови, що спочатку вона витримає випробування, тобто доведе, що подобається публіці. А Тамар знала, що іспит вона вже витримала, це було її головним і єдиним досягненням цього дня.