Дівчина з мотузками в самозабутті відкрила рот, оголивши білі зуби. Рухи її прискорювалися разом з наростаючим ритмом бубна. Погляд Тамар обережно перебігав з однієї людини в натовпі на іншу. Там було чимало молодих чоловіків, але вона не змогла вирішити, чи дивиться хтось із них на неї якось інакше, з особливим виразом. Двоє малоліток із стрижкою «попільничка» несподівано випірнули з натовпу і крикнули щось просто в обличчя танцівниці. Це були навіть не слова, а якісь тваринні вигуки. На мить дівчина ослабила увагу, і мотузки, сплутавшись, безпорадно впали на землю. Дівчина сумно стягнула в’язану шапочку, розсипавши золоті кучері. Дуже повільним рухом вона витерла з лоба піт і залишилася стояти, розгублена, немов її розбудили посеред сну. Публіка в один голос зітхнула і розійшлася, і ніхто не заплатив за всі її старання. Тамар підійшла і поклала в шапочку п’ятишекелеву монету, одну із зароблених за цей день, і дівчина втомлено усміхнулася їй.

Сіонська площа на іншому кінці вулиці теж жваво пінилася народом. На майданчику біля банку хлопці каталися на скейтборді. Співати там було неможливо, бо несподівано насунули брацлавські хасиди, на даху їхньої машини динамік надривався хасидськими мотивами. Тамар влаштувалася біля банку, притиснула до себе Дінку і зіщулилася, очі її уважно перемацували площу. Неподалік крутилися молоді хлопці, від них виходила якась метушлива тривога — на зразок металевого дзижчання, що ганяло їх туди-сюди якимись непомітними, але чітко викресленими лініями високої напруги. Хлопці з’являлися і зникали, ніби гарячково розшукуючи щось. Іноді один з них підскакував до бороданя, що стояв біля огорожі, і щось коротко говорив. Раптом Тамар побачила товстозадого гнома у веселій в’язаній шапочці, оточеного групою хлопців. Рука карлика ковзнула в кишеню, щось стисла і випірнула.

До Тамар підійшов парубок у джинсовому, як у неї, комбінезоні, надітому на голе тіло.

— Сестричко, — він схилився до Тамар, і вона втупилася в колечко в його сосці. — Хочеш підігрітися?

Вона похитала головою: ні, ні, вона й так уже в порядку. Наполягати парубок не став і одійшов: Тамар зіщулилася не через його пропозицію, а від самого факту, що до неї звернулися з нею.

Вона з силою стиснула повіки, розплющила — площа була на колишньому місці. У центрі танцювали брацлавські хасиди, семеро дужих мужиків з кудлатими пейсами і розмаяними бородами, в білосніжному убранні і великих білих ярмулках. Вона вже знала з попередніх вечорів, що вони до півночі стрибатимуть у своєму божевільному екстазі. Дві подружки з могутніми бюстами, затягнутими в куці маєчки, пройшли поруч з Тамар і зупинилися неподалік.

— Глянь на цих, Ело! — сказала одна з дівчат. — І це без хімії, на самій лише вірі...

Дінка притислася до Тамар, страждаючи від гуркоту, скрутилася щільніше і спробувала задрімати. «Бідолаха, — подумала Тамар, — вона не розуміє, що зі мною коїться. Для неї все це напевно суцільний кошмар».

До неї підійшла молода жінка з термосом і пластиковим стаканчиком, запитала, чи не налити чаю. Тамар не зрозуміла цього несподіваного співчуття. Немов до неї звернулися іноземною мовою. Жінка сіла поруч на тротуар.

— Є й тістечка, — усміхаючись, сказала вона.

Тамар раптом випросталася, натхненна новою думкою. Серце її заколотилося. Можливо, її хижак насправді хижачка? Адже, з чуток, у цій справі замішано чимало дівчат! Але виявилось, що жінка справді хоче допомогти — вона з групи добровольців, вони приходять сюди вечорами, щоб побути з хлопцями і дівчатами, що тусуються на площі, налагодити з ними контакт. Жінка налила їй гарячого чаю, Тамар обхопила стаканчик закляклими руками, і в ній піднявся вал незграбної вдячності. Вона з’їла тістечко, але розмовляти відмовилася. Жінка погладила Дінку, скуйовдивши шерсть саме так, як та любила, і дала тістечко їй теж.

— Я тебе вже бачила тут, — згадала вона. — Десь два тижні тому, еге ж?

Тамар кивнула.

— І ще я бачила, як ти купувала в он того дивного чоловічка, за тобою тоді ще погнався поліцейський. Може, ти хочеш зустрітися з деким, хто вже через усе це пройшов?

Тамар замкнулася. Тільки цього бракувало: щоб її врятували від згубного впливу вулиці ще до того, як їй вдалося до цієї вулиці прилучитися...

— Я залишу тобі наш телефон, — сказала жінка, записуючи номер на серветці. — Якщо захочеш поговорити, попросити про що-небудь, зустрітися з батьками — за цим номером нас можна знайти.

Тамар подивилась на неї і на мить забулася в її добрих зелених очах, ледь не запитавши, чи не бачила та гітариста з довгим медовим волоссям, спадаючим на обличчя, худого й високого і дуже нещасного. Але змовчала. Жінка кивнула, ніби уловивши щось, потім легенько торкнулася руки Тамар, тепло всміхнулася і пішла. І Тамар знову залишилася сама, ще самотніша, ніж раніше.

Поруч влаштувалася група підлітків з бляшанками пива в руках, усі — в тонких футболках. Як їм тільки не холодно... Широкоплечий кремезний парубок підійшов до них. «Хай, братан». — «Шо чути, братан?» — «Все по кайфу. Де взяти?» — «Он, біля огорожі, араба бачиш?» По-дружньому плескають рука в руку, обіймаються, двічі стукнувши по спині. Картинка відбилася у свідомості Тамар. Серед усіх цих жестів і слівець він живе вже не менше півроку. Напевно, і сам уже так розмовляє. Якою мовою він заговорить з нею? І як взагалі відреагує на її появу?

І чому вона не приєднається до однієї з компаній, чому забилася в найглухіший кут? Збоку це здавалося так легко — приєднатися, особливо — до дівчат. Трохи покрутитися оддалік, і вже на тебе починають звертати увагу, заговорюють, посміюються, пропонують курнути — і тебе вже перетравили, і ти вже завалюєшся на нічліг разом з ними в якому-небудь парку чи на горищі.

Але нічого такого не відбувається. Не сьогодні. Може, завтра. А може, ніколи. Вона ще не готова. Тамар підтягла коліна до живота. Думки чіплялися одна за одну, кусаючись, б’ючи по найболючіших місцях. Невже вона просто не вміє спілкуватися з людьми? З нею ж постійно таке трапляється — вона завжди сама, завжди окремо, у неї ніколи не виходило бути з людьми, говорити з ними однією мовою.

«Можеш називати це снобізмом, — гірко прошепотіла Тамар у Дінчину шерсть, — але насправді це просто покинутість. Невже ти думаєш, що я навмисне? Але така я вже уродилась — не можу по-справжньому приєднатися ні до кого. Це факт. Неначе у мене в душі бракує тієї самої частини, яка прикріпляється, як у конструкторі, яка просто прикріпляється до когось іншого. І врешті-решт у мене все розвалюється — родина, друзі. Все».

Лоточник з червоними зацукрованими яблуками пройшов повз неї вдесяте і знову запропонував Тамар яблучко. І не впадає ж у відчай! Старий чоловік у ярмулці, з утомленою усмішкою.

— Візьми, всього три шекелі, корисно для здоров’я.

Тамар подякувала і не взяла. Лоточник на мить зупинився, подивився на неї. Що він у ній бачить, що всі бачать у ній, у лисій дівчинці в комбінезоні, з рюкзаком, великим магнітофоном і собакою? Біля сміттєвих баків запрацювало казино. Худий як скіпка чоловік у коротких штанцях, з кривуватими ногами моряка поставив на бак картонну коробку і почав трясти кубики у пластиковому стаканчику:

— Хто на сімку? Хто йде на три по сім?

Самотність тиснула все сильніше. Ти вже нічия, гризла себе Тамар, у тебе більше немає ні домівки, ні хору, ані друзів, ще трохи — ти взагалі зникнеш, і ніхто цього не помітить. Ні, краще не думати про це, тільки не зараз. «Розумієш, Дінко, не те щоб я вважала, що вони мусили через мене відмовитися від Італії, річ не в тому, адже чим вони могли мені допомогти, якби залишилися тут? — Тамар посміхнулася, уявивши, як Ідан сидить он на тій огорожі і корешиться з кимось: “Гей, чуваче!” — Але річ у тому, як вони до цього поставилися з першої ж хвилини... ледве я спробувала їм розповісти, як вони одночасно... перестали мене помічати». — Тамар задушила останні слова в горлі, не давши їм вихопитися назовні.

Брацлавські хасиди змінили касету. Заграв транс, і хасиди затанцювали під нього, застрибали, немов козли, що об’їлися дурману, трясучи руками, ногами, бородами. Від музики затрясся навіть тротуар, на якому сиділа Тамар. Уся площа затряслася. Кілька хлопців і дівчат приєдналися до танцю. Це була їхня музика. Тамар спробувала згадати короткий курс, який виклав їй досугий альбінос (він здався їй принаймні сорокалітнім), якого вона зустріла в «Жовтому підводному човні»[21] два тижні тому: