...З Іданом і Аді вони прямували сюди після репетиції хору полизькати морозива чи випити капучино, вони сиділи і пащекували про нового тенора, російського хлопця, який так нахабно вирішив позмагатися з Іданом за сольні партії.

— Ще один сиволапий з Уралу, — бурчав Ідан у свою філіжанку і злегка роздував ніздрі, що було для Тамар з Аді знаком, що зараз треба вибухнути розгонистим сміхом до сліз.

І Тамар сміялася, навіть голосніше, ніж Аді, — мабуть, для того, щоб заглушити думки про себе. І ще вона сміялася тому, що не в змозі була опиратися цьому диву — вперше в житті вона належала до маленької згуртованої компанії насмішників, які ось уже рік і два місяці і тиждень і ще день разом, трійця юних геніїв, чудове братство, де один за всіх і всі за одного. Так вона, принаймні, гадала.

А зараз вона мусить пройти цією вулицею одна-однісінька, знайти місце — наприклад, он там, поруч із старим росіянином, що нарізає на гармошці, — і стати посеред вуличного життя, і ось уже хтось нервово скоса поглядає на неї, хтось роздратовано обминає, і вона одразу починає відчувати себе маленьким листочком, що надумався повернути проти течії могутньої річки. Але вагатися не можна, і думати не можна — і в жодному разі не уявляти, що ось зараз хтось упізнає її і підійде, і спитає, що це за маячня така. Господи, яка наївність чи дурість — думати, ніби поголена голова і цей маскарадний комбінезон зможуть її змінити до невпізнання. А до того ще й Дінка — навіть коли її не впізнають, Дінку впізнають неодмінно. Яку ж дурість вона зробила, взявши з собою Дінку! І разом усі скоєні промахи постають перед її очима, ціла вервечка дурниць і помилок. Що ти забрала собі в голову, ти всього лише дурне дівчисько, що вирішило пограти у Джеймса Бонда! Тамар стояла, зіщулившись і пригнувши голову, немов чекаючи на удар. Як ти могла не здогадатися, що саме так усе й трапиться, що в найвідповідальніший момент помилки вилізуть назовні — адже з тобою завжди так?! Завжди настає момент, коли твої фантазії стикаються з дійсністю і мильна булька твоїх фантазій лопається просто у тебе на фізіономії...

Люди обминали Тамар, щось бурмотіли, зачіпали. Дінка невпевнено гавкнула. Тамар випросталася, закусила нижню губу. Досить себе жаліти! Часу для сумнівів більше немає, пізно передумувати. Забудь про себе. Треба поставити касетник на тротуар, натиснути на клавішу, додати гучності, ще, ще — це тобі не кімната, це вулиця, це Бен-Єгуда-стрит, пора забути про себе, тепер ти тільки інструмент, з цієї миті ти — знаряддя, не більше, прислухайся до звуків, до своєї улюбленої музики, до гітари Шая, уяви собі його довге медове волосся, що спадало на щоку, коли він грав для тебе у своїй кімнаті, дай йому огорнути тебе, розтопити, і в потрібний, точно вибраний момент...

Багато днів Тамар обмірковувала, з якої пісні почати свою вуличну кар’єру. Адже і це вона мусила розрахувати — разом із запасами питної води, свічок та рулонів туалетного паперу. Спочатку вона збиралася заспівати щось добре відоме івритом — щось із репертуару Юдіт Равіц чи Нуріт Гальрон. Щось миле, ритмічне, душевне, таке, щоб і самій не напружуватись, і в вуличну атмосферу щоб вписалося. З другого боку, Тамар мучила одвічна її сверблячка, вічна спокуса вразити їх із самого початку чимось геть несподіваним — другою арією Керубіно з «Весілля Фіґаро», наприклад. І від самого початку заявити про себе і про свої наміри на цій вулиці, щоб усі зараз же зрозуміли, наскільки вона не схожа на інших...

Адже в уяві сміливість її не знала меж. В уяві Тамар посилала свій голос уздовж і впоперек вулиці, заповнюючи ним увесь простір, кожне приміщення і кожну нішу, омиваючи в ньому людей, немов в очисно-пом’якшувальному розчині. В уяві вона співала дуже високим голосом, на межі гротеску, щоб вразити їх від самого початку і, не соромлячись, віддатися цій легкій омані, яка завжди охоплює її, коли вона отак співає — п’яніючи від насолоди нестримним польотом з найглибшої глибини її нутра до найзапаморочливіших висот. Але врешті-решт вона вибрала «Сюзанну», тому що любила цю пісню і любила теплий, сумний і надтріснутий голос Леонарда Коена, а головне, вона вирішила, що почати буде легше з пісні іноземною мовою.

Але вже через кілька секунд щось пішло не так. Тамар знала, що перші ноти вона взяла дуже слабенько, дуже невпевнено. «Ніякої харизми», — лунає в її вухах нищівний вирок Ідана. Що з нею відбувається? Тільки б не зламатися. Адже єдине, в чому вона була впевнена, — це у своєму співі. А тепер з’ясовується, що й він їй не дається, що співати на вулиці — значить вивернути себе перед очима нудьгуючого натовпу, якому байдуже до тебе і твоїх пісень.

Тамар підтиснула, спробувала подолати напруження, що сковувало її, але як же далеко все було від її фантазій — що з першої ж ноти уся вулиця кинеться до її ніг, у нестямі від захоплення. Чи не бачила вона як наяву, що мийник вікон на другому поверсі «Burger King» перериває свої колові рухи, а продавець соків вирубає соковижималку, обірвавши на середині тужливий зойк морквини?..

Але стривай, зажди, тільки не втрачай надію так одразу. Ось, наприклад, той дядечко біля взуттєвої крамниці завмер на місці й дивиться на тебе. Ну так, він ще на чималій відстані, перестраховується, але все-таки слухає. Тамар спробувала ще трошечки додати, і голос вирівнявся, зміцнів:

І як це трапляється з річковим або вуличним потоком, досить лиш одній трісці застрягти, одразу навколо скупчуються інші. Такий закон, такий фізичний закон руху в потоці. І поруч з людиною, що завмерла коло взуттєвої крамниці, зупиняється ще одна. І ще одна, і ще. Ось їх скупчилося там уже шестеро чи навіть семеро. А зараз уже вісім. І Тамар вирівнює дихання, стримуючи несподівано зміцніле тремоло, і наважується підвести очі, щоб мигцем глянути на свою публіку, на десяток людей, що зібрались навколо неї.

«Легше, легше, не натискати, дихати знизу, від пальчиків на ногах дихати! — чує вона в уяві голос деспотичної й обожнюваної Аліни. — Не дай боже тобі співати з таким затиснутим горлом: х-х! х-х! Хіба ти Цецилія Бартолі?»

Усміхнувшись про себе, Тамар за заповітом своєї вчительки піднімається уявними сходами — від горла до таємної пташки в центрі лоба, і Аліна, яка й сама має трохи пташиний вигляд, швидко підводиться над роялем, її завузька спідниця шурхотить, одна рука продовжує грати, а друга — на лобі Тамар: «Будь ласка! Браво! Тепер чути! Дивись, і на прослуховуванні почують, га?»

Але Аліна готувала її до співу в концертних залах, на фестивалях або в майстер-класах, з відомими диригентами чи з геніальними оперними режисерами, що наїжджають із-за кордону, або на щорічних виступах хору, перед дружньо налаштованими слухачами, під гордим маминим поглядом (батько приходив без будь-якого бажання, і Тамар одного разу навіть помітила, як він читає під час концерту). Іноді приходила ще пара батьківських друзів — з тих, чиї обличчя лагідніють і сяють, коли вона співає — дівчинка, яку вони знають з пелюшок, яка народилася з таким оглушливим криком, аж акушерка сказала, що вона буде «співачкою в опері», а на одній дитячій фотографії вона співає, замість мікрофона тримаючи перед собою штепсель від праски...