І ось уже накочує зрив... шкода, що так швидко. Але ж ясно було, що саме це з нею і трапиться, все-таки не будемо забувати, дорогі друзі й батьки, що Тамар не знає, чого чекати від себе на вулиці, не знає, чи може вона звіритися на себе. Ось так-то, кралечко моя, блаженненька моя, насправді сподіватися ні на кого, навіть на себе, особливо на себе...

І разом з переляком приходить протверезіння, щурик протверезіння вгризається у черевну порожнину і кусає, кусає, кусає. Тамар ще співає, незрозуміло як, але неприємні думки стрімко згущуються в слова, в чорні гімни її нутра, тільки б не заспівати їх помилково...

Не припиняти, не припиняти! — безгучно кричить вона, боячись за себе, коли голос починає тремтіти через часті й різкі удари серця. Все тіло стискається, м’язи дерев’яніють, напевно зовні чути все, що з нею відбувається всередині, напевно всі вже помітили її перелякану гримасу. Ще кілька секунд, і все загине — не тільки цей нещасний виступ, а й усе те, що йому передувало, все те, що й так хистке і нестійке. Чудово, дебілко, так тобі й треба! Ти нарешті розумієш, чого накрутила у своїх ненормальних мізках? Дійшло до тебе, у що себе втягла? Ти пропала. Тепер дай собі раду і тихенько повертайся додому. Ні, ні, співай далі! Будь ласка, будь ласка, співай далі! Тамар повзає перед собою, немов перед зловісним викрадачем дітей, у лапи до якого втрапила. Якби у неї в руках був хоч який-небудь інструмент: гітара, та хоч барабан, навіть хустинка, як у Паваротті, — що-небудь, за що можна вхопитися, стиснутися за ним усім тілом... Удари серця перетворюються на монотонний барабанний клекіт, хтось усередині Тамар із сатанинською старанністю приводить у дію сили, здатні зруйнувати її: всі неприязні погляди, будь-коли кинуті на неї, всі перешіптування, всі прикрощі, задавнені провини, наруги і кривди. Колона щурів крокує в ногу. Глянь-но, як швидко зірвала з тебе маску реальність — не та, що у твоїх фантазіях, а справжня... Адже тут життя, дорогенька, справжнє життя, відчутне на дотик, ти намагаєшся прилаштуватися до нього, а воно відторгає тебе, як тіло відторгає чужорідний орган. «Ти знову дихаєш грудьми, а не діафрагмою, — сухо підсумовує Аліна, брязкає блискавкою свого чорного ридикюля і повертається, аби піти геть. — Твій голос застрягає в горлі, а я тобі тисячу разів говорила: не натискати горлом! Не хочу, щоб ти була як Муссоліні на балконі!» А що б сказав Ідан, якби зараз пройшов тут? «Dont call us, we shall call you»[15]. Облиш, він тут не пройде, і знаєш чому? Ти пам’ятаєш? Тому що наш Ідан зараз в Італії... тільки не думати про це зараз, будь ласка, будь ласка... Ідан і Аді, й увесь хор — місяць виступів по всій країні. Сьогодні вони співають у «Teatro della Pergola»; між іншим, саме зараз у них репетиція з флорентійським симфонічним оркестром. Забудь, забудь, зосередься, згадай, що це твій заробіток, що без цих грошей залишишся увечері без їжі. До вчорашнього дня вони були у Венеції, в «Teatro La Fenice», цікаво, як пройшов виступ і чи пішли вони потім дивитися міст Зітхань та їсти фруктове морозиво на площі Сан-Марко. Задля цієї поїздки вони утрьох працювали майже півроку, вона тоді й гадки не мала, що весь світ так перевернеться. Забудь про Венецію, згадай про Сюзанну, віддай свій голос пісні. А що, коли Ідан і Аді змогли все влаштувати так, щоб спати у Венеції разом, тобто в одних господарів, тобто... двері в двері?

Ця думка перехоплює їй горло, і Тамар замовкає на півслові. Вона немов оніміла. Гітара на касеті продовжує без неї, супроводжуючи Сюзанну без Сюзанни. Тамар вимикає магнітофон, осідає на бруківку і сидить, опустивши голову на руки. Люди ще якусь хвилю дивляться на неї. Знизують плечима. Починають розходитись, знову натягуючи на себе оболонки непричетності та байдужості вулиці. Тільки одна пристаркувата жінка, що важко перевалювалась, наче качка, і була бідно вдягнена, підходить до неї:

— Дитинко, ти хвора? Ти сьо’дні що-небудь їла?

В її очах — жалість і тривога, і Тамар з великим зусиллям вичавлює з себе подобу усмішки:

— Зі мною все гаразд, тільки в голові трохи замакітрилось.

Жінка порпається в гаманці, копирсається серед старих автобусних квитків. Тамар не розуміє, що вона там шукає. Жінка дістає кілька шекелевих монеток і кладе поруч з Тамар на землю.

— На, голубонько, купи собі чогось попоїсти. Бо так не можна...

Тамар дивиться на гроші. Ця жінка, схоже, куди бідніша за неї саму. Вона відчуває себе шахрайкою, пройдисвіткою. Але одразу згадує, що це роль, що вона — персонаж тієї п’єси, яку сама пише, ставить і грає. А головне — вона всім серцем сподівається, що є хтось, хто спостерігає за нею осторонь і бачить саме те, що вона хоче йому показати. І дівчинка в цій виставі мусить узяти ці монети, перелічити, зсипати в кишеню рюкзака й усміхнутися про себе з полегкістю — тепер є на що купити їжі.

Дінка кладе голову їй на коліна і заглядає в очі. О, ця велика, материнська собача голова!

Тамар мовчки скаржиться їй:

«Ой, Дінко, я боюсь. Я не можу ось так, перед сторонніми...»

«Не мороч мені голову, — Дінка дихає їй у долоню. — По-перше, ти все можеш, а по-друге, нагадай-но мені, хто зірвав блузку в завершальній пісні з «Волосся» на звітному концерті, перед усією публікою?»

«Але там це було інакше, — ніяковіє Тамар. — Там... ну як тобі пояснити?»

Дінка ледь зводить брови, що надає її морді виразу іронічного здивування. І Тамар починає нервувати:

«Навіть ти не розумієш? Це якраз і була та сама відвага боягузів і випендрьож тихонь, те саме «на зло» тих, хто боїться власної тіні. Завжди це так... ну, ці заходи, які Шай називав «слалом», а тепер у мене немає на них сили...»

«Ну так зроби це й тут! — ухвалює вирок Дінка, рішуче вивільняючи голову з обіймів Тамар. — Продемонструй їм, що таке випендрьож тихонь, влаштуй їм слалом боягузів!»

«А що, коли з мого співу почнуть сміятися? — благає Тамар. — І що, коли я ще раз облажаюсь? Кому я буду потрібна?»

Але обидві вони знають, що найстрашніше буде саме в тому разі, коли цей захід удасться, коли її план здійсниться і потягне її, крок за кроком, до тих, хто її повинен піймати.

— Ну ж бо, — каже Тамар з несподіваним припливом гарячкової енергії, — покажімо їм, хто ми такі!

О другій годині пополудні, рівно через чотири тижні після провальної прем’єри Тамар, Асаф вийшов з монастиря. Сонце приголомшило його, він відчув себе людиною, що пробула довгий час в іншому, дуже далекому світі. Теодора провела його до сходів, наказавши, щоб він розшукав Тамар, і то якомога швидше. Залишалася ще купа всього, про що Асаф хотів її запитати, але він зрозумів, що нічого нового про Тамар черниця йому не розповість, та й перебувати у відгородженій від усього світу кімнатці більше не міг.

Усе тіло чомусь пульсувало незрозумілою напругою. Дінка йшла поруч, час від часу кидаючи на нього здивовані погляди. Може, собаки чують такі речі, подумав Асаф, такі от спалахи неврастенії. Він перейшов на біг, і Дінка рвонулася слідом. Асаф любив бігати, біг його заспокоював, та й міркувати на бігу було приємно. Вчитель фізкультури неодноразово намагався умовити його взяти участь у змаганнях, запевняючи, що в нього ритмічне дихання і гарний пульс, а головне — витривалість, відповідна для кросів. Але Асаф не любив ні напруги змагань, ані суперництва з незнайомими людьми, а найбільше — він не любив виставлятися перед публікою. Смішно, що з бігу на шістдесят метрів він завжди був серед останніх (через те, що фізкультурник називав «запізнілим заводом»), але з бігу на два чи на п’ять кілометрів у нього не було суперників навіть серед старшокласників. «З тієї миті, як у тебе щось пішло, то все, хіба ні? І до кінця, без дурощів!» — якось із здивуванням сказав йому фізкультурник, і цю коротку фразу Асаф зберігав у серці, як медаль.

Ось і зараз він відчував: уся ця біганина, що почалася вранці, нарешті перетворюється на «те саме», на правильний, добре розрахований біг у правильному ритмі. Він біг, і думки поступово прояснялися. Асаф зрозумів, що якимсь робом ускочив у невелику заворуху — нічого по-справжньому небезпечного, і все-таки він потрапив у зону більш насиченої, наелектризованої реальності.