Вона налила собі вина, і Тамар помітила, як тремтить у неї рука.

— До таких речей не звикнеш, — призналася Лея, одним духом випивши.

— Не зважай. Тільки подумай, що ти зробила у своєму житті і що перетерпіла, і як ти звідти вибралася, і як виїхала до Франції, сама-самісінька, і три роки вчилася там...

Лея слухала її з дивним виразом на обличчі — натхнення і відчаю. Рубці на щоці пульсували, немов у них билася кров.

— І як ти підняла цей ресторан, знову сама-одна, а тепер знову сама ростиш Нойку... Знаєш, такої мами, як ти, немає більше на світі! Тому не зважай на всяких виродків.

— Іноді я думаю, — пробурмотіла Лея, — якби тільки був у мене мужик, схопив би таку бидлятину за петельки та й викинув його к’їбенімат[11]. Який-небудь Брюс Вілліс...

— Або Нік Нолте, — розсміялася Тамар.

— Але щоб усередині м’який був! — зажадала Лея. — І щоб милий!

— Одне слово, Х’ю Ґрант, — підсумувала Тамар. — Щоб кохав тебе і пестив.

— Ні, цьому я не вірю. Хлюст. Ти теж таких остерігайся. Знаю, є у тебе до них слабкість. — Лея розсміялася, і у Тамар відлягло від серця. — Мені потрібний Сталлоне, фарширований усередині Гарві Кейтелем!

— Такого не існує, — зітхнула Тамар.

— Мусить існувати, — заперечила Лея. — До речі, тобі теж такий стане у пригоді.

— Мені? Мені зараз не до цього.

Будь-яка думка про кохання, про близькість була дуже небезпечна. Дивлячись на Тамар, Лея думала: «Навіщо вона це з собою робить? Навіщо вона себе так занапащає, адже зовсім ще дівчатко». І тут мало не підскочила. Господи! Їй же на цьому тижні шістнадцять! Лея швидко підрахувала — точно, на цьому тижні... І вона буде одна-однісінька, на вулиці, хіба ж можна... Лея відкрила була рот, але з кухні вигулькнув Ціон з десертом, і вона випалила:

— Чого це стиць-гриць? Виходьте всі, як на параді.

— На честь Тамар, — реготнув Ціон.

Тамар смакувала медово-лавандове морозиво, шкодуючи, що не може нагромадити де-небудь у тілі запасів усієї цієї смакоти, щоб харчуватися ними протягом найближчого місяця. Вона вилизала все до крапельки під неуважним поглядом Леї.

— Ну ж бо, подивимося, чи все я зрозуміла, — сказала Лея. — Коли ти вибираєшся на вулицю?

— Просто зараз. — Тамар зіщулилась. — Пора.

— Та ну? — Лея не змогла стримати важкого зітхання. — А коли ти мені подзвониш?

— Найперше, запам’ятай: весь цей місяць я нікому не дзвонитиму. — Тамар відчувала, як нігті впиваються в долоні. — А через місяць, десь у середині серпня, — це залежить від мого стану, — якщо все піде нормально, я подзвоню і попрошу тебе приїхати твоїм «фольксвагеном».

— І куди я тебе одвезу?

Легкий усміх перебіг обличчям Тамар:

— Коли до цього дійде, я тобі скажу.

— Ну ти даєш! — Лея похитала головою, подумавши: швидше б уже все закінчилось і до неї повернулася колишня, справжня Тамар.

Вони встали і пройшли на кухню. Тамар подякувала усім за особливий обід, розцілувалася з кухарями, підсобними робітниками та офіціантами. Лея запропонувала підняти тост за здоров’я Тамар, за успіх її далекої поїздки. Випили. На Тамар усі поглядали з побоюванням. Вона мала вигляд не такий, як мають перед приємними мандрами. Вона мала вигляд немов перед операцією.

Тамар, у якої від вина макітрилося в голові, вдивлялася в тісну, у клубах пари кухню, в обличчя навколо неї і думала про ті години, що їх вона провела тут, згадувала руки, аж по лікті занурені в посічену петрушку або коли вони набивають виноградне листя рисом, кедровими горішками і м’ясом. Два роки тому, в чотирнадцять літ, вона надумалася кинути школу й піти в підмайстри до Леї. Лея погодилась, і Тамар пропрацювала тут кілька тижнів, поки її батько не довідався, що вона не ходить у школу. Він заявився тоді сюди і розкричався, що приведе інспектора з міністерства праці, якщо Тамар хоч раз ще переступить поріг цього ресторану. Зараз вона майже сумувала за тією ганебною сценою. Як би їй хотілося знову побачити батька таким рішучим і агресивним. Вона повернулася до ненависних занять і зустрічалася з Леєю тільки у неї вдома, приходячи, аби побавитися з маленькою Ноа, проте кулінарну ідею з голови не викинула. Адже й так, думала Тамар, на іншу кар’єру тепер особливо розраховувати не доводиться.

Лея провела її на вулицю. У провулку ніжно пахло жасмином. Мимо, похитуючись і хихикаючи, пройшла обійнявшись парочка. Тамар і Лея скинулися поглядами, знизали плечима. Лея колись пояснила, що в кожній парі є своя таємниця, зрозуміла тільки двом, а коли таємниці немає, то ця пара — зовсім не пара.

— Чуєш, Тамі-мамі, — почала Лея, — не знаю вже, як це тобі сказати, але ти все-таки не сердься, добре?

— Спершу послухаємо, — відповіла Тамар.

Лея схрестила руки на грудях:

— Якщо хочеш, я могла б позбавити тебе всього цього балагана, зажди, дай мені договорити до кінця...

Тамар скинула бровами, але промовчала, хоча й знала наперед, що скаже Лея.

— Дивись, один мій дзвінок декому, хто мене ще пам’ятає з того часу, з тих самих деньків... Для мене це не проблема.

Тамар підвела руку, щоб урвати її. Вона знала, що пережила Лея, чого їй коштувало вирватися з того світу, забути все, до чого вона була така прив’язана: і людей, і все це зілля. Знала вона й інше — одного разу Лея проговорилася, що будь-яке діткнення до того світу здатне знову збити її з пуття.

— Ні! — відрізала Тамар, глибоко зворушена цією пропозицією.

— Я тільки дзвякну декому. — Лея й далі вдавала натхнення. — Я певна, що він знає твоїх хмирів. Через годинку він загляне до них з парою десятків стволів і без зайвого шухеру витягне його тобі звідти.

— Ні, Леє!

— Та дехто тільки й чекає, аби я у них чого попросила, — сказала Лея, похмуро дивлячись собі під ноги.

Тамар обійняла її, пригорнулася.

— Яке у тебе серце величезне, — тихо промовила вона.

— Справді? — перепитала Лея придавленим голосом. — Зате цицьок майже нема.

Вона обхопила маленьке, худе тільце. Жалісно торкнулася гострих, виступаючих лопаток. Вони надовго завмерли, обнявшись. Тамар думала, що це останні обійми перед тим, як вона вирушить у дорогу, а Лея щосили старалася, щоб ці останні обійми були особливо міцними і добрими, материнськими і в той же час батьківськими.

— Ти тільки бережи себе, — майже безгучно пробурмотіла вона. — А то там, я ж бо знаю, ніхто тебе не берегтиме.

Тамар зупинилася за два кроки від перехрестя. З-за рогу останнього будинку в провулку вона кинула на вулицю боязкий, недружній погляд. Оглянула поле своєї діяльності й відчула, що їй бракує сил ступити на нього. Вона була схожа на акторку чи співачку, яка за хвилину до прем’єри злякано виглядає крізь дірочку в завісі, намагаючись угадати, що чекає її цього вечора, поруч з ними.

Раптом самотність, і страх, і жаль до себе ринули на неї, і, всупереч усім своїм ретельно розробленим планам, Тамар піднялася в автобус і в такому от вигляді — без волосся, в комбінезоні, серед білого дня — проїхала кілька зупинок і увійшла у двір власного будинку, молячись, аби ніхто із сусідів її не побачив, аби не здибалася садівниця чи хтось іще, хоча знала, що навіть коли її й побачать, то не впізнають.

І лише відхиливши хвіртку, Тамар відчула, як повітря згустилося в грудку життя — у велику грудку радості і любові, вкриту золотистою шерстю, згустилося і кинулося їй назустріч. Великий, гарячий і шорсткий язик раз чи двічі пройшовся по її обличчю. Мить здивування, легкого замішання... але яка полегкість, справжнє відчуття порятунку! Собаці було байдуже до змін у її зовнішності.

— Ходімо, Дінуль, я не впораюся сама...

— Одного разу, — почала Теодора, — жив-був...

І розсміялася, бо Асаф аж рота роззявив, зачарований її інтонаціями бувалої оповідачки казок. Вона вмостилася зручніше, посмоктала кружальце лимона, щоб освіжити горло, і складно, не зупиняючись, з виразними жестами і з блиском в очах, повідала історію свого серця, історію про себе, про острів Ліксос і про Тамар.