Изменить стиль страницы

Я підійшов до борту, переліз через нього і почав спускатися по драбині.

Це було набагато важче, ніж я думав. Драбина гойдалася над морем, змушуючи мене обіймати мотузку і дерев’яні перетинки, неначе родичів. Потім драбина довбонулася об непоступливу сталь корпусу, здираючи шкіру з непідготовлених пальців.

Я спустився по кількох останніх щаблях драбини. Три човни здавалися манюсінькими, неначе риба-лоцман, що колихається біля величезного, схожого на акулу фрахтувальника.

Це були рибальські човни, пласкі й відкриті, неначе негабаритні версії рятувальних шлюпок, що стояли на палубі, але з мотором. Ми досі були у відкритому морі. Човен, у який я спускався, вже був переповнений. Усе це було дуже небезпечно. Я зробив останні кілька кроків — і запах риби, що просочився в усі щілини корабля, накрив мене заспокійливою вуаллю.

«Рибалки,— подумав я.— Рибалки знають море».

Дружні руки зорієнтували мене на корму, щоб не наступити на чужі ноги і маленькі клунки. Команда розподіляла вагу.

Я нарахував двадцять три людини. Команда фрахтувальника дала добро і згорнула драбини. Наш стерновий відштовхнув човна від корабля і почав рухатись у відкрите море.

Двигун працював тихо, приглушений звуконепроникним захистом.

Клац-клац.

Човен, що плив біля нас у темряві, просигналив свою присутність. Клац-клац. Ми всі обернулися на це подивитися. Клац-клац — хтось просигналив у відповідь. Клац-клац.

— Знаєш, у чому відмінність між війною та миром? — прошепотів чоловік біля мене. В голосі його вчувалася посмішка.

— Думаю, що ти мені розповіси,— прошепотів у відповідь я.

— Під час миру ти жертвуєш двадцятьма, щоб урятувати одного. Під час війни ти жертвуєш одним, щоб урятувати двадцятьох.

— Гарна спроба,— посміхнувся я.

— Ти не згоден?

— Ми не жертвуємо заради цифр. Ми жертвуємо заради любові й землі.

— Цифри у цій війні досить високі, щоб змінити ситуацію.

— Ти говорив про війну та мир.

— І?

— Війна проливає кров зовні. Мир проливає кров усередині, де їй і місце. Ось у чому полягає відмінність, принаймні для мене. Війна трощить будинки, а мир їх відбудовує.

Він тихо розсміявся, навіть не розтуляючи рота.

— Я — твій зв’язковий.

— Га?

— Я йду на додачу до човна. Я тут, щоб ти точно дістався пункту призначення.

Він був трохи молодший за мене, невисокий на зріст і підтягнутий, з нахабною посмішкою, що, мабуть, дарувала хлопцю поцілунки й коштувала ляпасів.

— Радий нашій зустрічі. Як довго до берега?

— Недовго.

Він вручив мені пластикового глечика, та й сам почав вичерпувати воду, що заливала човна після кожної трохи вищої хвилі. Я приєднався. Більшість пасажирів мілкого човна займалися вичерпуванням води. Стерновий тихо розсміявся.

Клац-клац.

Море — неспокійний сонько — розправило плечі-хвилі під нами. Вода хлюпала об човен, покриваючи нас сіллю. Клац-клац.

Коли човни досягай узбережжя, ми вистрибнули у воду, що сягала пояса, й почали борсатися до узбережжя. Човни почали повертатись у море.

Ми побігли до дерев. Біля них я поглянув на море. Кілька повільніших чоловіків і жінок ще й досі бігли, загрібаючи пісок, поки пробилися через пляж. Пробіжки посеред сонячного дня — це, можливо, і весело, але тієї ночі то був привід для страху.

Там не було жодного сліду корабля: жодного світла, окрім сяйва зірок.

Мій зв’язковий помахав від іншого острівця дерев. Я приєднався до нього, і ми попрямували глибше у джунглі. Трохи пізніше ми зупинилися, дослухаючись.

— Як тебе звати? — прошепотів я, коли ми переконалися, що немає переслідувачів.

— Ліпше без імен, чоловіче,— сказав він.— Що менше знаєш, то краще. Правда — це солодка річ, але не тоді, коли хтось намагається її з тебе вирізати, бо в такому разі це дуже гірка річ. Готовий рухатися далі?

— Готовий.

— Далі буде вантажівка, що поїде на південь по головній дорозі. Вона чекатиме на нас, але недовго. Човни трохи збилися з курсу. Нам потрібно пробігти досить багато, але на це є зовсім небагато часу.

Ми попрямували в навколишні кущі й уже за кілька хвилин рухалися по смузі джунглів, що росли паралельно до узбережжя. Час до часу крізь дерева ще проглядалися темні хвилі, але потім море відступило далеко: ми його вже не чули, і навіть запах розчинився у сильніших ароматах вогкості джунглів.

Мій зв’язковий знову і знову вів нас у задушливу масу листя, яке нагадувало вуха слонів, щоб виринути на вузенькій стежці, якої навіть не було видно, доки він туди не виводив.

Він не керувався зірками, їх не було видно. Карта джунглів у нього в голові була настільки точна, що він навіть не вагався під час своєї швидкої ходи.

Я загубив його двічі. Щоразу я завмирав, дослухаючися. Щоразу нічого не було чутно, аж поки він не стукав мене по плечу, і ми продовжували подорож крізь хащі джунглів.

Разом з наплічником і розгрузкою з контрабандою я ніс тридцять п’ять додаткових кілограмів. Але вага не була проблемою. Щоб розгрузка не совалася і зливки випадково не змістилися, я тісно її припасував до грудей і талії. Кожен подих давався з зусиллям.

Крізь листя й кущі ми виштовхались на трасу.

— Заощадимо час,— мовив мій компаньйон, дивлячись на годинник.— Потрібно ризикнути й піти бічною дорогою. Так набагато швидше. Якщо помітиш будь-яке світло, то втікай до дерев і ховайся. Я їх відведу подалі, а ти залишайся там. Зрозумів?

— Так,— видихнув я.

— Хочеш, я трохи понесу розгрузку?

— Та ні.

— Ну тоді хоч наплічника дай,— прошепотів він.

Я залюбки зняв наплічника, і зв’язковий його натягнув.

— Гаразд, побігли.

Ми мовчки бігли біля нерівного краю дороги, тож несподіваний зойк якоїсь тварини чи птаха був шоком. Кожен мій подих бився в тісний жилет.

«Чесно кажучи,— колись сказав мені один нігерійський продавець зброї,— контрабандист насправді незаконно провозить себе. Усі інші речі, які він перевозить,— лише виправдання, знаєш?» Коли ми досягли кінцевої точки, це виправдання загрожувало зупинити моє серце.

— Ми на місці,— заявив мій зв’язковий.

— Алілуя,— пихкотів я.— Хлопці, а ви колись чули про мотоцикли?

— Пробач, друже,— посміхнувся той, віддаючи назад мого наплічника.— Але думаю, що ми саме вчасно.

— Ти думаєш? — видихнув я, впершись руками в коліна.

— У тебе є зброя? — запитав він.

— Звісно.

— Дістань її. Зараз.

Я розмотав свою зброю, поки він перевірив і перезарядив свого автоматичного пістолета з магазином на десять набоїв. Він озирнувся і помітив мого маленького пістолета двадцять другого калібру.

— Якщо наткнешся на кремезну жінку в небесно-блакитному гіджабі...

— Я знаю. Не показувати їй зброю.

— Чорт, чоловіче,— вишкірився він.— А ти любиш жити на вістрі бритви.

— Щось мені підказує, що ця Блу-Гіджаб справляє враження.

— Вона хороша. Чудовий товариш,— розсміявся він.— Просто не показуй їй пістолет.

Він знову глянув на годинника і зосередився на темряві, що поглинала дорогу там, де не світили зорі.

— Якщо все полетить до біса, тобі теж потрібно буде забиратися,— сказав він, ще раз перевіряючи час.— Іди на південь. Ця дорога веде до Трінкомалі. Залишайся в джунглях якнайдовше. Якщо дістанешся туди, то знайди готель «Каслрі». Там на два тижні заброньовано для тебе номер. З тобою там зв’яжуться.

— То ти далі не йдеш?

— Ні. Ми більше не побачимось.

Він почав щось нерозбірливо бурмотіти.

— Що?

— Діамант за перлину,— мовив він.

Я чекав.

— Ми не маємо тут бути, тамільці. Ми обміняли діамант — Матінку Індію — на перлину. І що б ми не робили, і скільки б нас не вмерло, це ніколи не виправдається, бо діамант обміняли на перлину.

— То чому ви продовжуєте цю боротьбу?

— Ти мало знаєш про тамільців, правда ж?.. Почекай-но! Ти це чуєш?

Ми довго дослухались у темряві. Якась невелика тварина рухалася десь недалеко в джунглях, швидко лопотіла крізь листя. Потім джунглі знову поринули в тишу.