Я хотів більше кави. Поруч з’явився Анкіт. Він тримав невелику склянку.

— Я подумав, вам потрібно трохи підкріплення, сер, якщо пробачите таку зухвалість.— мовив Анкіт.— Дорога, якою ви підете сьогодні вранці, не дуже легка.

Я випив уміст склянки, виявивши, що то був херес, і досить добрий.

— Анкіте,— сказав я,— ми щойно породичалися.

— Як скажете, сер,— спокійно відповів Анкіт.

— Агов, ти,— звернувся до Анкіта Горст.— Не міг би дізнатися, будь ласка, чи хтось із цих хлопців має дозвіл на роботу поза межами Шрі-Ланки?

Я підніс руку, зупиняючи відповідь Анкіта.

— Горсте, то ми йдемо, поки ведмеді не прокинулись?

— Ведмеді? — здивувався він, вимовляючи слово якось дивно.— Немає тут ніяких ведмедів. Тут є тигри, а не ведмеді. «Тамільські тигри». Вони абсолютно несамовиті, ці засранці. Вони всі мають капсули смертників на випадок затримання.

— І не кажи.

— Їм, мабуть, не доходить, що такого роду самогубства ще більше підбурюють іншу сторону витурити тамільців за межі країни.

— То ми кудись ідемо?

— Так, так, звісно. Не підпали собі штанців.

— Що?

— Не підпали собі штанців,— грубо повторив він, перетинаючи галявину.

— Ти вже й правила встановлюєш,— пробурмотів я, рушаючи за ним на вулицю.

Бої трохи притихли в Трінкомалі, й хистке припинення вогню панувало вже кілька тижнів. Німецькі співробітники «Der Spiegel» повернулись у свої домашні офіси для інших завдань. Горст був австралійським позаштатним кореспондентом, що залишився тут.

Він чекав на нову історію, яку можна опублікувати без особливої конкуренції. Насправді Горст сподівався, що «Тамільські тигри» розпочнуть наступальну операцію в цьому регіоні та що його вицвіло-блакитні очі першими засвідчать нову війну.

Він був високим, здоровим, високоосвіченим молодиком, закоханим у дівчину, мабуть, хорошу дівчину, яка жила на фермі в Нормандії, і сподівався на продовження війни у Шрі-Ланці. «Журналістика,— сказав медіа-барону Ранджиту одного разу Дідьє,— ліки, що перетворюються на хворобу».

— Ти що — не взяв камери? — запитав Горст після п’ятнадцятихвилинної прогулянки й розмови про нього ж.

— Знаю з власного досвіду, що контрольно-пропускні пункти мають алергію на будь-які камери, окрім власних.

— Правда,— погодився він,— але вчора на дорозі лежала відрубана голова. Перша така за місяць.

— Ага.

— І... якщо ми побачимо ще одну сьогодні... я не ділитимуся світлинами.

— Гаразд.

— Я не винен, що ти маєш коротку пам’ять.

— Зрозумів.

— Просто знай це, щоб у нас не було жодних конфліктів, гаразд?

— Я не захочу твоїх зображень відрізаних голів, Горсте. Я не хочу навіть думати про них. Якщо на нашому шляху буде хоч одна відрубана голова то вона вся твоя.

На тій дорозі була ще одна відрубана голова всього за п’ятдесят метрів.

Спочатку я подумав, що то трюк, гарбуз абощо, який насадили на палицю, щоб лякати. За кілька кроків я зрозумів, що то убитий хлопчик, років шістнадцяти чи сімнадцяти.

Його голова виднілася на бамбуковій палі, забитій у землю так, щоб обличчя мертвого хлопчини зустрічало всіх живих, які проходили по трасі.

Його очі були заплющені, а рот широко роззявлений.

Горст поправив фотоапарата.

— Я ж тобі казав,— мовив він.— Я ж тобі казав.

Я продовжував іти по дорозі. Він озвався до мене:

— Ти куди це йдеш?

— Доганяй.

— Ні, ні! Це небезпечно — бути самому на дорозі. Саме тому я й хотів іти разом. Залитися зі мною. Ну, для твоєї ж безпеки.

Я продовжив іти.

— Двоє, за два дні! — заволав Горст, загубившись оддалік.— Щось готується. Я відчуваю. Я знав, що потрібно було залишатися.

Він клацав фотоапаратом.

Клац-клац. Клац-клац.

Убивство малого було злочином, але насадити його голову на палю було гріхом, а гріх завжди вимагає спокути. Моє серце хотіло знайти спосіб повернути голову хлопця його батькам, допомогти їм відшукати решту тіла і подарувати спокій.

Але я не міг слухатися свого серця. Я не міг навіть покласти голову хлопчини на землю, про що кричали всі мої внутрішні інстинкти. Я мав розгрузку, повну золота, і паспорти, а власний мій паспорт був такий самий фальшивий, як і журналістська акредитація. Я був контрабандистом на завданні, тож мав іти геть.

Сам-один на тій дорозі я оплакав того малого, хай хто він був і хай що він зробив. Я пішов далі, повернувши на обличчя жорстку маску, намагаючись загубити всі думки про це в джунглях, яскравих у короткочасному ореолі сонячного світла між штормами.

Дерева були рясні й росли високими й міцними поміж чагарників і бур’янів, деякі з який були вище пояса, а деякі сягали плечей.

Листки струшували краплі останнього дощу на широке коріння: віддані послідовники, що ллють ароматичну олію на ноги деревних святих, які здіймають до неба руки-гілки, і ці мільйони вкритих листям рук вимолили шторм у моря. «Без дерев, які молитимуться, не буде й дощу»,— колись заявила мені Лайза, поки ми квапилися насолодитися теплим мусонним дощем.

Морські вітри заспокоювали розбурхані штормом дерева Гілки хилилися і хиталися, пінисте листя вирувало зі звуком прибою на небесному узбережжі. Птахи ширяли й кидались униз, зникаючи в стінах зелені, а потім знову виривалися нагору, блискаючи тінями на мокрій дорозі.

Природа мене зцілювала, як їй і притаманно, якщо ми це дозволяємо. Я перестав оплакувати і вбитого хлопчину біля дороги, і вбитого малого всередині мене, а також перестав повторювати слова «відрубана голова».

З півночі наближався автомобіль. То був побитий білий седан зі шматками чорної стрічки на фарах. За кермом була жінка. Кремезна. Низенька. Їй було під тридцять. На ній був небесно-блакитний гіджаб.

Вона зупинилася біля мене і почала опускати скло.

— Якого біса ти робиш? — зажадала вона.

— Я...

— Не каже мені.

— Але ти ж саме запитала...

— Сідай у машину.

— А ти взагалі хто?

— Сідай у машину.

Я сів у машину.

— У тебе проблеми,— заявила вона, насуплено оглядаючи мене з голови до ніг.

— Саламалейкум,— сказав я.

— У тебе проблеми,— повторила вона.

— Саламалейкум,— сказав я.

— Валейкумсалам,— відповіла вона, сердито на мене зиркаючи.— Треба тебе звідси забрати.

Вона почала їхати по дорозі, але за кілька секунд ми побачили Горста, що й досі стояв біля голови хлопчика, намагаючись знайти ідеальний ракурс для знімка. Вона хотіла продовжити рух, але я зупинив жінку десь через десять метрів, як ми проминули журналіста.

— Він ставитиме запитання, якщо я зникну з дороги. Дозволь мені все владнати.

Я вийшов з автомобіля і побіг до Горста.

— Що відбувається? Хто це там з тобою?

— Я лише почув,— задихано вичавив я.— Знову почалися бої. Я забираюся звідси до біса. Хочеш, підкинемо до готелю?

Його очі звузилися: він дивився в північному напрямку безлюдної дороги.

— Ні, бачиш, думаю, що залишуся тут. Ти їдь. Усе гаразд.

— Мені не до вподоби отак тебе тут залишати, коли стало небезпечно.

— Ні, ні, все гаразд. Я піду подивлюся, що там, на пункті. Ти їдь.

Він повісив на шию фотоапарата і простягнув руку. Я її потиснув.

— Щасти,— сказав я.

— І тобі. А зробиш мені послугу? Якщо ти вже їдеш, то не розповідай про все це якомога довше, гаразд?

— Без проблем. Бувай, Горсте.

Він уже йшов далі, готуючи свого фотоапарата.

Клац-клац.

Повернувшись до автомобіля, я побачив, що в Блу-Гіджаб у руках був пістолет. Вона націлила його на мене.

— Усе добре,— запевнив я.

Вона газонула далі, тримаючи кермо однією рукою. Вона перемикала передачі рукою, яка тримала пістолета, і серйозно мене лякала, коли грубо пхала важіль долонею.

— Що ви там робили, голубки? — вимагала вона.— Ля-ля-ля. Що ти йому сказав?

— Те, що він хотів почути. Ти збираєшся мене застрелити?

Вона не відкидала цієї ідеї.