— Тож я носитиму здоровецький пістолет, і коли його побачать, бо важко таке не помітити, треба буде переконати цих людей, що ми працюємо разом, а потім, можливо, справді почати на них працювати, якщо, звісно, залишуся живим?
— Таке трапляється,— знизав плечима він.— І часто, взагалі-то.
— Махму, дай мені маленького пістолета. Я не хочу вбивати антилопу гну. Я просто хочу наробити достатньо галасу, щоб мати час ушитися. Якщо мене зловлять, то можна викинути зброю і все заперечити. Я краще вчиню так, аніж почну працювати на них.
— Але маленький пістолет...— роздумував він.— Я завжди кажу: коли маєш вистрелити комусь в око, щоб убити, то твоя зброя занадто маленька.
Я довго на нього дивився.
— Маленький пістолет? — пирхнув він.— З маленьким пістолетом треба стріляти просто в око, чоловіче, бо в іншому разі це все одно, що камінцем з рогатки.
— І не кажи.
— А я кажу. Таке трапляється. І часто, узагалі-то.
— У тебе є маленький пістолет чи ні?
— Є,— повідомив він.— А ти готовий до обміну?
— Покажи мені.
Він дістав з кишень свого піджака невеличку коробку з набоями й автоматичний пістолет двадцять другого калібру. Це була зброя, яка могла легко поміститися разом з помадою, парфумами та кредиткою в сумочці, дівчача зброя.
— Я візьму його.
Ми обмінялися зброєю. Я обдивився пістолета і запхав його до свого піджака.
— Я б загорнув його у поліетилен,— порадив він, знову пхаючи браунінг у штани.— І перемотав би липкою стрічкою.
— Якщо опинюсь у воді?
— Таке трапляється.
— Справді?
— І часто, взагалі-то. Це що — твоя перша контрабандна операція, чи як?
Я перевозив контрабандою паспорти й золото до дев’яти країн, але завжди літаком і завжди користуючись Чехословацькими авіалініями. Комуністичні авіалінії були єдині в Бомбеї, які приймали оплату за квитки рупіями і перевіряли наявність зброї, але нічого іншого. Усе інше у вантажі пасажира під час транзитних перельотів, від золотих зливків до пачок з грошима, було твоєю проблемою. І оскільки ніхто, крім чехословаків, не літав аж до самої комуністичної Чехословаччини на цих авіалініях, це теж не була їхня проблема.
— Я літаю. Туди-сюди за сімдесят дві години. Я не користуюся кораблями.
— Тобі не подобаються кораблі?
— Мені не подобається влада — чи на суходолі, чи на морі.
— Влада?
— Влада. Абсолютна влада. Закон моря.
— Ти про капітана?
— Будь-якого капітана. Думаю, що «Баунті»[99] був останнім вільним кораблем.
Біля стояків, до яких було прив’язано вантажі, почали активно буркотіти пасажири. Люди почали підніматися. Ми побачили фігури, які рухалися з боку в бік між скупченнями тіней.
— Що вони роблять?
— Вони передають капсули з ціанідом тим, хто їх хоче.
— Люди таке роблять?
— І часто, взагалі-то.
— Знаєш, Махму, у питаннях моралі ти цілковитий невіглас.
— Ти хочеш суїцидальну капсулу, поки їх ще роздають?
— Бачиш, про що я?
— То хочеш її чи ні?
— Я швидше стану битися і верещати аж до кінця, але все одно дякую.
Хвилювання на палубі зросло ще більше. Старший помічник судна підійшов до лівого борту разом з кількома членами філіппінської команди. Вони дістали мотузяні драбини й почали їх розгортати за бортом.
— Спустися донизу і прихопи свої речі,— мовив Махму.— Я чекатиму на тебе біля драбин.
Я пробрався через відносно порожній правий борт судна до каюти екіпажу.
Загорнувши невеликого пістолета і коробку з набоями у поліетилен, я обмотав їх стрічкою та запхав до наплічника. Зняв куртку і джемпер, натягнув приховану армійську розгрузку і знову одягнувся.
У розгрузці було двадцять кілограмів золота і двадцять вісім чистих паспортів. Доклавши трохи зусиль, я застебнув її і трохи потупцював по кабіні, щоб призвичаїтись рухатися з додатковою вагою.
На ліжку лежав розгорнений зошит. Я намагався написати нове оповідання. Випробовував себе новою важкою темою. Вона була про щасливих людей у щасливому місці, які займалися щасливими речами. Писалося мені важко.
Я згріб зошита, ручку і все інше, що лежало на ліжку, до наплічника і повернувся до дверей. Потягнувся до вимикача світла — і помітив своє відображення у дзеркалі, вмонтованому у двері.
Нерозсудлива правда подорожей до інших далеких країн і культур — це те, що інколи ти просто крутишся разом з гральними костями. Доля як гід може вести будь-якого мандрівника, у будь-яку мить подорожі, у лабіринти навчання і любові чи в лабіринти небезпеки і тривоги. І кожен мандрівник упізнає ці моменти у дзеркалі — останній довгий погляд на власне відображення, перш ніж сказати: «Гаразд, поїхали».
Я вимкнув світло і повернувся на палубу.
Люди стояли в чергах біля драбин. Старший помічник тихцем скомандував, і нелегали почали спускатися.
Я човгав уперед, останній у черзі. Член екіпажу роздавав рятувальні жилети і допомагав їх зафіксувати.
Махму стояв біля нього.
— Візьми й мого,— сказав він, коли моряк припасував на мене жилет.
Наші очі зустрілися. Він знав, що коли б я опинився у воді, то один жилет міг і не втримати двадцять додаткових кілограмів золота на моєму тілі.
Моряк віддав мені й другого жилета, а потім вручив щось невелике й металеве і підштовхнув уперед.
— Що це? — запитав я, коли ми з Махму відійшли від переповненого борту.
— Це клацальник,— пояснив він.
То була дитяча іграшка, зроблена з двох шматків олова, що при натисканні видавала звук клац-клац. Я натиснув.
Клац-клац.
— Коли опинишся у воді,— радив Махму,— то залишайся на місці. Тримайся ближче до інших.
— Інших?
— Човен повернеться до корабля,— провадив він,— і корабель кружлятиме навколо вас на відстані одного клацання чи трохи далі, доки ми не отримаємо сигнал відбою.
— Одне клацання чи трохи далі?
— Коли побачиш чи почуєш що-небудь, то скористайся клацальником, аби дати знати про своє місцеперебування. Більшість людей тримають їх у зубах, щоб не загубити.
Він потягнувся, узяв клацальника і притримав його зубами. Мій клацальник мав форму рожевої бабки. Махму дивився на мене з рожевою бабкою в роті та відсилав у море.
— Це з фільму,— розповів він, передаючи мені клацальника.— Здається, він має назву «Найдовша війна».
— «Найдовший день».
— Так, саме цей. Ти його бачив?
— Так. А ти?
— Ні. А що?
— Думаю, тобі варто глянути. Дякую за все, Махму. Було приємно з тобою плавати, навіть попри те, що я не люблю морських подорожей.
— Навзаєм. Якщо наткнешся на кремезну тридцятирічну дівчину, десь під метр шістдесят п’ять, одягнену в небесно-блакитний гіджаб, не показуй їй маленького пістолета.
— Ти поцупив його в дівчини?
— Типу того.
— У ворога чи друга?
— А це має значення?
— Звісно ж, має.
— Трохи того й того. Вона — моя дружина.
— Твоя дружина?
— Так.
— І ти її кохаєш?
— Я від неї божеволію.
— І... якщо я покажу їй пістолета... вона може...
— Пристрелити тебе,— сказав він.— Таке трапляється. І часто, взагалі-то. Вона вже в мене стріляла. Вона боєць — моя дружина.
— Гаразд. Дай-но все уточнити. Кремезна, тридцять років, метр шістдесят п’ять, блакитний гіджаб. Правильно?
— Правильно. Її так і звати. Ну, прізвисько таке.
— Яке саме?
— Блу-Гіджаб — блакитний гіджаб. Це її прізвисько.
— Її звати Блу-Гіджаб?
— Так.
— Га-аразд. Дякую за попередження.
— Без проблем,— посміхнувся він.— Я всіх про неї попереджаю. Вона дуже небезпечна, кохаю цю жінку до смерті.
— Я тебе почув.
— І пам’ятай, що на шляху до берега є лише одне правило. Якщо хтось намагається зайняти твоє місце на човні, то виштовхуй його за борт.
— Таке трапляється?
— І часто, взагалі-то.
— Ти! — пробурчав старший помічник, тицяючи в мене пальцем.
99
Британський корабель 18-го століття, відомий завдяки заколотові на ньому, який призвів до утворення поселення на острові Піткерн.