— Гаразд.
— І взагалі-то, жінки доволі раціональні. Вони жадають ясності. Вони хочуть відповідей. Ти з нею чи ні? Жінки хочуть знати. От усі інші не мають достатньо сміливості, а жінки люблять сміливих. У нашому посібнику це і є раціональністю, якщо пробачиш літературну метафору.
— Пробачаю. Але до чого ти ведеш?
— До Карли, звісно ж.
— Я саме намагався поговорити з тобою про...
— Ти і Карла. Карла і ти. На горі та поза нею. Я розумію. І я не проти.
І раптом усе вирішилося, ми були двома умами, двома істотами, двома парадигмами, які розкручувались у різні боки, залишивши фантомні кінцівки там, де колись торкалися одне одного.
— Я не можу так, Лайзо,— мовив я.— Справа не в Карлі, а в мені, і...
— Ми з Карлою дійшли порозуміння щодо тебе,— нетерпляче розповіла вона.
— По... порозуміння?
— Саме про це ми й говорили під час обіду в «Каяні». Ти що — не слухаєш?
Фейнман[94] якось сказав: якщо ти розумієш квантову теорію, то насправді не розумієш її. Я не мав гадки, про що говорила Лайза.
— Що ти маєш на увазі?
— Це все не має стосунку ні до неї, ні до тебе. Це все я.
— Саме про це я й намагався з тобою поговорити.
— Ні, не намагався. Ти говорив про вас із Карлою. Гаразд. Я розумію. Але це тут ні до чого. Це про мене.
— Це... що?
— Ця розмова.
— Хіба не я її почав?
— Ні, я почала,— насупилася вона.
— А я там був?
— Ну ось. Ти не можеш кохати двох людей, Ліне. Не так, як годиться. Ніхто не може. Вона не може цього робити, і ти теж. Я це розумію. Справді. Але хай як це все сумно, і романтично, і невдало, і захопливо, і дивовижно, та це не має значення. Це все не про неї і не про тебе. Прийшла моя черга. Тепер я буду головною. Тепер я отримаю шанс постояти перед мікрофоном, Ліне.
— То що саме про тебе?
— Усе це про мене.
— А ти не могла б заново розпочати цю розмову?
Вона пильно поглянула мені у вічі: мовляв, постарайся зрозуміти.
— Бачиш, жінкам необхідно знати, це так просто.
— Це мені дійшло.
— І коли вони дізнаються, то можуть з усім розібратися.
— З чим... розібратися?
— Ліне, припини себе картати. У тебе це добре виходить. Могли б навіть вручити приз, якби існували призи за самокартання, і я начебто це в тобі люблю, але в цьому разі для такого немає потреби. Сьогодні я розриваю наші стосунки і хочу про це поговорити, бо думаю, що ти маєш знати чому.
— Я... звісно... само собою. Що?
— Я справді думаю, що тобі необхідно знати.
— А я можу вдати, що вже знаю?
— Ліне, припини дуркувати.
— Я не дуркую, а просто не можу збагнути.
— Гаразд. Тоді так: я більше не хочу тебе пояснювати.
— Пояснювати мене твоїм друзям чи ворогам?
— Мені по барабану, що там хтось про тебе каже,— мовила вона, палаючи блакиттю очей.— І не збираюся цього слухати. Ти ж знаєш. От що мені не подобається у твоїх справах, то це те, що вони подобаються тобі.
— Лайзо...
— Тобі подобається мати два пістолети, шість фальшивих паспортів і шість різних валют у шухляді. І ти не можеш стверджувати, що робиш усе це лише для того, щоб вижити. Ти трохи розумніший. І я теж. Суть у тому, що тобі все це подобається. Дуже. І я більше не хочу собі це пояснювати. Я не люблю такого тебе. Я не можу любити такого тебе. Я не буду такого тебе любити. Пробач.
Людина — це в’язниця. Я мав сказати Лайзі, що йду з санджайської компанії і що Шрі-Ланка буде моїм квитком назад додому. Я відступив від того себе, який їй був не до вподоби. Правда не змінила б її рішення, але Лайза мала право це почути.
Людина — це в’язниця. Я промовчав.
— Карлі такий ти подобаєшся,— просто сказала вона.— Думаю, що такий ти подобаєшся їй навіть більше, ніж собі.
— Де ти була, Лайзо?
Вона розреготалася.
— Ти справді хочеш знати?
— Лайзо, досить уже про бажання щось знати.
Вона сіла на ліжку, схрестивши ноги. Її біляве волосся було зібране в підвернутий хвостик, що стрибав і гойдався під час розмови.
— Ти ж пам’ятаєш Риша, мого партнера з галереї?
— Як багато в тебе партнерів на цей момент?
— Шестеро. Ну...
— Шестеро?
— Хай там як...
— Шестеро?
— Хай там як, останнім часом Риш багато медитує...
— Ой ні.
— І вивчає багато йоги...
— Добре, Лайзо, зупинися. Якщо ти скажеш, що за усім цим стоїть якийсь гуру, то я буду змушений зацідити йому.
— Він не мій гуру, а Риша, і суть не в цьому. Це сказав не гуру і не Риш. Це слова однієї жінки, здається. Узагалі-то, я не знаю, хто вона така. Але Джонні Сигар дав мені книжку з самовдосконалення, і Риш подарував цю ж книжку того самого дня. У тій книжці була цитата, її слова.
— Які слова?
— Слова, які десь почув Риш і сказав мені.
— Які слова?
— Образа — це незадоволена потреба чи бажання,— озвучила вона.— Ось що я намагалася тобі донести.
Я це обміркував. Найгірший інстинкт письменника, і часто найперший,— шукати недоліки в будь-якій написаній чи сказаній речі, що має добрий вигляд. Я їх не знайшов.
— Звучить гарно,— визнав я.
— Збіса гарно! Ця жінка мала б отримати Нобелівську премію за Донесення крутої фігні.
— Гаразд,— посміхнувся я.
— Ліне, мушу сказати, що в мене мало серце не розірвалося. Тут стільки сенсу! Я нарешті усвідомила, чому останні кілька місяців почувалася такою ображеною. Я справді була охоплена образою, знаєш? От наче ти виходиш на сцену, а там нервуєшся через речі, які раніше здавалися кумедними, але тепер уже не здаються.
— Наскільки вони не кумедні?
— Зовсім не кумедні.
— Зовсім?
— Я навіть бурмотіла,— зізналася вона.
— Ти бурмотіла?
— Так.
— Бурмотіла?
— Думаю, ти міг чути мене кілька разів.
— Щодо дратівливих речей, які я робив?
— Так.
— Наприклад?
— Ну, для початку...
— Ні, не кажи. Я не хочу знати.
— Це може бути корисне для твого зростання,— мовила вона.
— Ні, мені й так добре. Я вже зріс. Продовжуй. Ти бурмотіла.
— Розумієш,— сказала вона, розправляючи покривало біля своїх схрещених ніг: п’яти сонно торкалися литок.— Коли я почула ці слова: образа — це незадоволена потреба чи бажання, то зрозуміла, як маю думати про свої почуття. Ти розумієш?
— Думки й почуття. Я... думаю, що розумію.
— У мене була рамка, ну знаєш, для власного портрета. Я знала, якою була моя незадоволена потреба. Яким було моє незадоволене бажання. І коли я це усвідомила, то усвідомила й усе інше.
— А можна розголосити незадоволене бажання?
— Я маю звільнитися від тебе,— заявила вона, притиснувши долоні з розчепіреними, мов зірки, пальцями до ліжка.
— Новий спосіб відмовитися від цукру.
— Він мені більше не потрібен. Не зараз,— сказала вона, вимальовуючи кола пальцем на покривалі.— Мені вже не треба нічого підсолоджувати, особливо те, що я кажу собі.
— А як щодо незадоволеного бажання?
— Я хочу на сто відсотків зануритись у себе. Я хочу сама стати миттю замість спостерігати, як ця мить минає. Ти ж знаєш, про що я, правда? Розумієш мене?
— Можливо.
— Зараз. Це зараз. Моє зараз. Усі мої зараз. Ось чого я хочу. Ти це розумієш?
— Ти в цій миті. Я розумію. Присягаюся, Лізі, якщо тут уплутаний якийсь гуру...
— Це все я. Це все йде від мене.
— І це те, чого ти жадаєш?
— Це початок того, чого я жадаю, і це на сто відсотків так.
Вона була сильна. Вона була чудова.
— Ну, якщо це дійсно твоє бажання, то я обожнюю його, Лайзо.
— Справді?
— Звісно. Ти можеш робити все, що до вподоби.
— Ти справді так вважаєш?
— Це надзвичайно, Лайзо.
— Я знала, що ти зрозумієш,— мовила вона, блискаючи очима, неначе блакитними водоймами полегшення.— Просто хочу особливе тепер, яке буде лише моїм, замість постійного тепер, яке постійно мушу ділити з усіма іншими.
94
Ричард Філіпс Фейнман — американський фізик, один з творців квантової електродинаміки. Лауреат Нобелівської премії з фізики 1965 року.