Изменить стиль страницы

— Вона пречудово. Вона щаслива, думаю.

— Де вона зараз?

— Вона була в мене, але кілька годин тому пішла,— відповів він, допиваючи бренді.— Вона повідомила, що повертається додому.

— Наскільки погана була ситуація після нашого з Абдуллою від’їзду?

— Ну, я б не повертався до «Леопольда» ще деякий час, навіть з моїм впливом.

Мої думки повернулися до бійки в «Леопольді» і до миті, коли Конкенон роздовбав голову полеглого сикхського метрдотеля свинцевою гирею.

— Дгірендра добре отримав. Він хороший чоловік. Як він?

— Оговтується. «Леопольд» без нього вже не такий, але життя продовжується.

— Хто ще постраждав?

— Кілька людей,— зітхнув він.

— А що з копами?

— Блискавичний Диліп зігнав докупи всіх свідків з грошима, разом зі мною, і всіх оштрафував.

— А що робиться на вулиці?

— Наскільки мені відомо, ніхто про це не базікає. Газетярі заспокоїлися після першого ж дня. Думаю... Карла використала свій вплив на Ранджита, щоб, як ото кажуть, убити плітки. А ті, хто не боїться санджайської компанії, бояться скорпіонів. Зараз усе тихо, але це коштувало Санджаю купу грошей, я певен. Багато людей насцяло в це вогнище.

— Дідьє, мені шкода, що тебе втягли в цю ситуацію. І тим більше в «Леопольді». Це святе місце.

— Дідьє ще ніколи не тягали,— хмикнув він,— навіть коли той без тями. Він або вільно ступає, або його транспортують.

— Усе одно...

— Один мій американський друг має відповідне прислів’я для таких подій: «Це повний безлад, але не ми його зчинили». Так, це безлад, але його зчинив Конкенон. Питання в тому, що ми будемо тепер робити?

— Є якісь ідеї?

— Мій перший імпульс — убити його.

— Я люблю тебе, Дідьє.

— Я теж тебе люблю, Ліне. То ми його вб’ємо, так?

— Ні, щодо цього — ні. Завтра я їду з міста. Мене не буде тиждень, може на день чи два більше, і ми щось вирішимо після цього. Дідьє, ми знайдемо можливість нікого не вбивати.

— Якщо шукати вдале рішення,— роздумував він,— то вбивство завжди є виграшною комбінацією. Будь-що менше на цьому етапі — це лише блеф.

— Конкенон теж людина. Має бути спосіб його втихомирити.

— Сокиру йому в груди загнати,— запропонував Дідьє.— Але, гадаю, ти маєш рацію. Нам потрібно цілитися вище. Може, в голову?

— Я спілкувався з ним і слухав. У в’язниці я зустрічав з десяток різних Конкенонів з різними личинами. Я не кажу, що він мені подобається. Я просто кажу, що якби він народився в іншому житті, то міг би стати видатною людиною. По-своєму він уже став видатною людиною. Мусить бути спосіб до нього пробитися і все це зупинити.

— Такі, як Конкенон, уже не змінюються, Ліне,— сказав він, важко зітхаючи.— І це можна дуже просто довести. Ти змінився, коли сів у в’язницю? Ти змінився, коли приєднався до компанії? Чи змінилась твоя сутність, глибоко всередині? Хіба зараз ти не той самий, яким був завжди?

— Дідьє...

— Такий самий. Ти не змінився. Ти не зумів змінитися, як і всі Конкенони нашого світу. Ліне, вони народжені, щоб шкодити та знищувати, доки їх не зупинить час чи доля. І тепер оцей ось хоче зашкодити нам і знищити нас, тож найгуманніший спосіб розібратися — це його вбити, зняти з себе кармінний тягар і сподіватися, що добро, спричинене нами завдяки порятунку світу від усієї шкоди, якої може завдати цей чоловік, якщо вціліє, буде досить, щоб урятувати наші душі задля кращої реінкарнації. Хоча я не можу уявити для себе кращої реінкарнації, ніж ця, тож лише попрошу, щоб Дідьє повернувся собою ж і прожив життя так само.

— Просто не роби нічого до мого повернення, гаразд? Спочатку ми поговоримо, а потім вирішимо, що робити далі, гаразд? А поки наглянь за Лайзою замість мене. Коли я з нею побачуся, то спробую переконати її поїхати на Гоа хоч ненадовго, але ми обоє знаємо Лайзу.

— І не сподівайся,— знизав плечима він.

— Я знаю...

— Вона — хитра лисиця, мій друже,— мовив він.— І вона знає, чого хоче і як це дістати.

— Наглянь за нею до мого повернення. Якщо потрібна буде допомога, то попроси Навіна приєднатися до тебе у вільний від Дівії час. Я з ним перекинуся кількома словами, якщо знайду його.

— Звісно ж, не потрібна нічия допомога, але він почав мені подобатися,— вирішив Дідьє.

— Мені він теж подобається. Ви з ним можете стати гарною командою. До речі про команди, я б хотів після повернення приєднатися до тебе, Дідьє, якщо, звісно, це ще актуально.

— Ліне... ти маєш на увазі... працювати разом?

— Ми обговоримо це після мого повернення.

— Але ти що — ідеш із санджайської компанії?

— Іду. Вже пішов.

— Справді? І Санджай тебе відпустив?

— Я отримаю благословення Санджая після цього завдання. Чесно кажучи, гадаю, він радий здихатися мене.

— Ти не боїшся розходитися з ним думками. Є лише два типи лідерів: ті, які вітають правду, й ті, які її зневажають. Боюся, що Санджай належить до другого типу.

— Що є, те є,— посміхнувсь я.

— Я дуже радий, що ти його кидаєш. А ти радий?

— Так. Лише наглянь за Лайзою.

— Звісно, звісно, залюбки.

— Приєднаємося до інших?

— Так! Ліне, це чудові новини, і вони вимагають святкування. Але...

— Але, що?

— Ви з Карлою...

— Що — ми з Карлою? Немає ніяких нас із Карлою.

— Ліне, це ж Дідьє. Жодна швидкоплинна підозра кохання не може приховатися від Дідьє. Я бачив вас разом. Я знаю все.

— Забудь про Карлу.

— Я зможу, якщо зможеш ти,— пообіцяв він із трохи схвильованою посмішкою на обличчі.— Хай там як буде, Дідьє тебе підтримає.

— Дякую, брате,— мовив я, розриваючи обійми, від яких його кучеряве волосся притислося до мого обличчя.

Ми повернулися до Карли та Близнюка. Карла зиркала то на Дідьє, то на мене, посміхаючись трохи зверхньо, щоб додати перчинки до своєї прихильності.

Дві дівчини, що мали по склянці в кожній руці, танцюючи підійшли до Дідьє та Близнюка, які взяли собі напої, продовжуючи танцювати.

— Ти тут з кимсь? — запитала Близнюка одна з дівчат.

— Сам із собою,— відповів Близнюк.— Не знаю, чи це враховується. Я — Близнюк. А тебе як звати?

— Ой! — крикнула у відповідь дівчина.— А я теж — «близнюк».

— Це чудово, тоді ти точно зрозумієш жарт: що сказав один близнюк другому?

— Що?

— Нічого. Другий близнюк уже пішов.

Вони розреготалися, розливаючи вино й наштовхуючись одне на одного.

Ми з Карлою пробиралися крізь вир вечірки й перегукувалися з друзями, доки не знайшли безлюдний бар.

— Гарний бар,— сказала Карла, вітаючи бармена.— Безплатний, добре укомплектований, але порожній.

— Вітаю,— мовив бармен.

— Я б трьох людей застрелила за келих шампанського,— сказала Карла, помахуючи елегантним зап’ястком.

— Неодмінно, пані,— відповів бармен.— А для пана?

— Просто содову, без льоду,— вирішив я.— Як сьогодні йде робота?

— У кінці шляху залишається тільки два запитання,— промовив бармен, безтурботно готуючи напої.— «Що ти зробив?» і «Що ти проґавив?».

— Хіба що,— запропонував я,— останнє запитання може звучати як: «Хто в дідька відімкнув моє життєзабезпечення?».

— Життя коротке,— сказав високий молодий бармен, у кулаці ослаблюючи корок на пляшці.— Але складається з довгих ночей.

— Ось чому на вершині буває так самотньо,— вставила Карла.

— На вершині так самотньо,— мерщій відповів він, наповнюючи келиха Карли,— бо всі юрмляться внизу.

— Як тебе звати? — сміючись, поцікавилася Карла.

— Рендалл, пані.

— Рендалл,— повторила вона, приймаючи келиха.— Це Лін, а я Карла, і я повністю з тобою згодна. Де ти народився?

— Мої батьки з Гоа,— розповів він, передаючи мені содову.— Але я звідси.

— Ми теж звідси, доки тут ще є,— сказав я.— А чому однорядкові жарти, Рендалле?

— Це не дуже цікава історія,— відповів він.

— Рендалле, чому б тобі не дозволити нам самим судити про це? — запропонувала Карла.

— Ну, колись я багато балакав,— повідав він, миючи келиха.— Я ставив запитання. «Ти тут у справах? У тебе є діти? Чому тобі здається, що є непорозуміння з дружиною?» Але згодом я почав розбивати свою частину розмови на маленькі часточки правди. Бармену лише інколи вдається вставити рядок чи два. Боюся, що це таке неписане правило. Народе, ви зі мною нудьгуєте?