— Ти знайома з рослявим ірландцем на ім’я Конкенон?

Вона замислилася, і її личко застигло в одній з моїх улюблених гримас.

— З Фергюсом? Ти про нього?

— Мені він знайомий як Конкенон,— уточнив я.— Але його важко з кимсь переплутати. Високий, кремезний, атлетичний, досить довгоногий, боксер з рудим волоссям і твердим поглядом. Він стверджував, що ви познайомилися на виставці.

— Так, його ім’я — Фергюс. Я лише кілька хвилин з ним спілкувалася. А що?

— Нічого. Просто цікаво, що він робив на мистецькій виставці. Він не схожий на поціновувача мистецтва.

— На тій виставці було достобіса чоловіків,— згадала вона.— Це було наше найуспішніше шоу. Подія, що приваблює людей, які зазвичай не відвідують галереї.

— Що це було за шоу?

— Головною темою були розбиті життя як наслідок поганих або неспокійних стосунків між батьками й синами. Виставка називалася «Сини батьків». Про неї написали велику статтю в газеті. Ранджит дуже постарався. Стаття привабила цілий натовп. Я тобі про неї розповідала. Ти не пам’ятаєш?

— Ні,— відповів я.— Я тоді був на Гоа, Лайзо, і ти нічого мені не розповідала.

— Справді? Я була впевнена, що розповідала. Кумедно, правда?

— Не дуже.

«Сини батьків». Чи саме та фраза, саме ті слова «сини», «батьки», які помітив на плакаті Конкенон, привели його на виставку? Або він просто прослідкував за мною, а потім за Лайзою пройшов до галереї, використавши шоу як привід для знайомства та розмови з нею?

Спогади випалювали йому очі під час нашої розмови. У мене і своїх спогадів вистачало. Я занадто часто прокидався вночі прикутим до стіни минулого, й мене катували люди, чиї обличчя вже почали забуватися.

Я поглянув на ніжний профіль Лайзи. Глибоко посаджені туманні очі; гарненький маленький носик; скульптурна лінія довгого витонченого підборіддя; півусмішка, яка майже завжди прикрашала її милі губи. Вітер почав посилюватися, ореолом здіймаючи її біляві кучері.

На ній була чорна сукня вільного покрою, до колін, з високим цупким коміром, але без рукавів, з оголеними плечима. Лайза скинула сандалії і була босоніж. Єдиною прикрасою на її тілі було тоненьке намисто, зроблене з неоднакових бірюзових намистинок.

Трохи насупившись, вона вдивлялася в моє обличчя, неначе пробираючись углиб думок.

— Ти знаєш, який сьогодні день? — запитала вона сміючись, коли мої очі наповнилися тривогою.— Це наша річниця.

— Але ж ми почали зустрічатись...

— Я маю на увазі той день, коли я дозволила собі кохати тебе,— уточнила вона, задоволено всміхаючись на моє збентеження.— Саме в цей день два роки тому, за тиждень після весілля Карли, ти зупинив мотоцикла на дорозі біля мене, поки я чекала на закінчення дощу.

— Я сподівався, що ти про це забула. Я був тоді під кайфом.

— Так, був,— погодилася вона, й очі її сяяли посмішкою.— Ти помітив мене серед людей, під дашком крамниці. Під’їхав ближче і запропонував підвезти. Але дощ лляв неначе з відра...

— То був початок великої повені. Я хвилювався, що ти не зможеш дістатися додому.

— Він справді лляв неначе з відра. А тут ти, верхи на мотоциклі, промоклий до кісток, пропонуєш мені полишити тепло й комфорт і їхати під дощем додому. Я так сміялася!

— Годі, годі...

— Потім ти зліз із мотоцикла й почав танцювати просто перед юрбою людей.

— Так тупо.

— Не говори так! Мені сподобалося!

— Так тупо,— хитаючи головою, повторив я.

— Гадаю, тобі потрібно пообіцяти всесвіту ще хоч раз повторити танець під дощем, потрапивши в мусон у Бомбеї.

— Не знаю, як щодо всесвіту, але я згодний на угоду з тобою. У ній я обіцяю, що завжди танцюватиму під дощем, бодай раз, під час кожного мусону.

Шторм швидко набирав обертів. Блискавка прошила широчінь моря. За мить перший грім розбив хмари.

— Це буде неабиякий шторм.

— Іди сюди,— мовила Лайза, хапаючи мене за руку.

Вона привела мене до закутка під колесом, яке повільно оберталося, тримаючи на собі червоного лучника. Пірнаючи в нішу, вона дістала кошик.

— Я заплатила охоронцю, щоб він це для нас тут залишив,— пояснила вона, відкриваючи кошик, у якому була ковдра, пляшка шампанського й кілька келихів.

Вона передала мені пляшку.

— Відкорковуй, Ліне.

Поки я відривав фольгу й відкручував дріт, Лайза розстелила ковдру та пришпилила її на місці за допомогою кількох шматків кахлів, знайдених на даху.

— Ти справді все продумала,— здивувався я, відкорковуючи шампанське.

— Ти навіть не уявляєш,— розсміялася вона.— Але це дійсно особливе місце. Коли я була тут з Ришем, то добре все роздивилася. Це одне з небагатьох місць у Бомбеї, а можливо, і єдине місце, де ніхто не може помітити тебе з вікна чи іншого даху.

Лайза скинула сукню та жбурнула її вбік. Вона була оголена. Лайза витягнула келихи та тримала переді мною, а я їх наповнив. Я відклав пляшку та підніс свого келиха до її, щоб цокнутися.

— За що вип’ємо?

— Може, за те, щоб ти зняв цей бісовий одяг?

— Лайзо,— почав я з серйозним як шторм обличчям.— Нам потрібно поговорити.

— Так, потрібно,— погодилася вона.— Після того, як вип’ємо. Я виголошу тост.

— Згода.

— За дурнів у коханні.

— За дурнів у коханні.

Вона швидко випила вміст свого келиха, а потім кинула келих через плече. Він розлетівся на шматочки, влучивши в кам’яну опору.

— Я завжди хотіла це зробити,— радісно заявила вона.

— Знаєш, нам потрібно поговорити про...

— Ні,— сказала вона.

Вона розстебнула мій одяг і стягнула його. Коли ми обоє були голі, вона взяла інший келих і наповнила його.

— Ще один тост,— запропонувала вона,— а потім ми поговоримо.

— Добре. За дощ,— запропонував я.— Усередині та ззовні.

— За дощ,— погодилася вона.— Усередині та ззовні.

Ми випили.

— Лайзо...

— Ні. Ще один.

— Ти ж сказала...

— Останній не подіяв.

— Як не подіяв?

— Не збудив летючого голландця.

Вона знову наповнила келихи.

— Цього разу без тосту,— вирішила вона, перехиливши половину келиха.— Пий до дна.

Ми випили. У сутінках розбився і другий келих. Вона штовхнула мене на закріплену ковдру, але знову вислизнула, опинившись на тлі неба.

— Сподіваюся, ти не проти, щоб я танцювала, поки ми розмовляємо,— сказала вона, почавши хитатись, а вітер розвівав біляве волосся.

— Я постараюся не заперечувати,— мовив я, лягаючи навзнак, щоб спостерігати за нею, та складаючи руки за головою.

— Це своєрідна річниця іншої події,— мрійливо прощебетала Лайза.

— Знаєш, у пеклі відведене спеціальне місце для людей, які ніколи не забувають дні народження й річниці.

— Ця почнеться сьогодні, за два роки після попередньої.

— Попередньої?

— Нас,— танцювала вона, вплітаючи руки в пориви вітру.— Після нас колишніх.

— Нас колишніх?

— Нас колишніх.

— І коли ж ми змінилися?

— Сьогодні.

— Справді?

— Так.

— У ліфті чи на сходах?

Вона сміялась і танцювала, рухаючи головою в такт, який могли відчувати лише її руки та стегна.

— Я виконую дощовий танець,— мовила вона, перебираючи руками по воді.— Сьогодні має піти дощ.

Я поглянув на величезну скульптуру лучника, що повільно обертався, прикутий сталевими тросами до скелі міста. Дощ. Дощ супроводжують блискавки. Червоний лучник здавався дуже спокусливим громовідводом.

— А справді має дощити?

— Звісно,— сказала Лайза, стрибаючи мені на коліна та пильно вдивляючись в очі, підтримуючи своє тіло однією рукою.— І дощ почнеться вже незабаром.

Вона схопила пляшку шампанського, випила з неї та почала зі мною цілуватися, і напій поллявся мені в горло тонкою цівочкою з цього примусового квіту поцілунку. Наші губи роз’єднались.

— Я хочу, щоб у нас були щирі стосунки,— заявила вона.

— Важко уявити, як вони можуть стати ще щирішими,— посміхнувся я.

— Я хочу бачитися з іншими людьми.