— Інформацію про що?

— Я започатковую нову банду і хочу, щоб ти до мене приєднався.

Прийшла моя черга сміятися.

— Що тут такого смішного?

— Як щодо... навіщо?

— Навіщо мені банда? — запитав він, передаючи мені косяка.— Усе, як зазвичай. Щоб можна було купувати наркотики, наводити трохи жаху й хаосу, лякати людей, а вони потім віддаватимуть нам гроші вантажівками, а ми витрачатимемо ті вантажівки грошей, поки не здохнемо від зусиль.

— Здохнути від зусиль? І це твоя комерційна пропозиція?

У цю хвилину до мене підійшов чоловік на ім’я Джибріль, коняр зі стаєнь у найближчих нетрищах. Я підвівся, щоб з ним привітатися.

Він був м’яким чоловіком, сором’язливим і трохи незграбним у розмові з іншими людьми, але балакучим і люблячим при спілкуванні з кіньми.

Його найстарша дочка підхопила гарячку кілька тижнів тому і безнадійно захворіла. Джибріль зателефонував мені й погодився протестувати дівчину на вірусну токсичність широкого спектру.

Я оплатив тестування у приватній клініці, й тести показали, що дівчинка потерпає на лептоспіроз — часто смертельну хворобу, яка переносилася з сечею пацюків. Але на щастя, хворобу визначили на ранніх стадіях, і дівчинка добре реагувала на лікування.

Тримаючи мою руку у своїх долонях, Джибріль запевнив, що його дочка почувається набагато краще, і запросив мене на чай до себе додому.

Я також йому подякував і запросив випити з нами склянку чаю. Він відмовився, вибачаючись, і поквапився на зустріч з продавцем зерна, який постачав корм для його коней.

— Бачиш, про що я? — мовив Конкенон, коли я знову сів до столу.— Ти подобаєшся цим людям. А я їм не подобаюсь. Та мені цього й не треба. Я не хочу їсти їхню їжу. Я ненавиджу їхню чортову їжу. Я не хочу дивитися їхні фільми. Я не хочу розмовляти їхньою довбаною мовою. А от ти хочеш. Ти їх розумієш. Ти з ними спілкуєшся, і тебе за це поважають. Просто подумай про це. Ми будемо непереможними. Ми зможемо захопити цю частину міста, ти і я.

— І навіщо нам це робити? — розсміявся я.

— Бо ми можемо,— мовив він, нахиляючись до мене.

«Бо ми можемо» — гасло влади, адже ідея владарювання над іншими народилася серед таких, як ми.

— Це не причина, це — відмовка.

— Роззирнися навколо! Дев’яносто дев’ять відсотків цих людей виконують те, що їм наказали. Але ти і я, ми є тим одним відсотком. Ми беремо те, чого хочемо, доки решта бере те, що їм дають.

— Люди повстають.

— Так,— погодився він, блискаючи блакитними очима.— Час до часу. А потім той один відсоток забирає в них право цього привілею, а для більшої достовірності ще й гордість і гідність, і вони знову стають рабами, якими народжені бути.

— Знаєш,— зітхнув я, дивлячись на нього.— Не те щоб я не погоджувався з тобою, просто я зневажаю такі переконання.

— У цьому і є вся краса! — вигукнув він, ляскаючи себе по стегнах долонями.

Він хвильку подивився на моє спантеличене обличчя, а потім провадив уже спокійніше.

— Дивись... моя матінка померла, коли я був малюком. Тато намагався вижити, як міг, але йому не вдалося. Нас було п’ятеро дітлахів, усім менш як десять років, а він був хворим чоловіком. Він відіслав нас до дитячих будинків. Ми були протестантами. Сестри потрапили до протестантських притулків, але ми з молодшим братом туди не вписалися, тож опинились у католиків.

Він ненадовго замовк, дивлячись униз. На вулиці знову затарабанили краплі дощу, б’ючи по целофановому накриттю крамниці чаю, неначе у весільні барабани.

Конкенонова нога почала знічев’я повільно шкрябати землю. Кросівки залишали на вологій землі малюнок з розчерків і завитків.

— Розумієш, там був один священик.

Конкенон поглянув на мене. Фрактальні візерунки райдужок його блакитно-крижаних очей поблискували навколо звужених зіниць. Білки очей зненацька почервоніли, мов од морської води.

— Я ніколи про це не розповідаю,— вичавив він, знову впадаючи у важку мовчанку.

Його очі наповнилися слізьми. Він зціпив зуби, кліпаючи й намагаючись приборкати сльози. Але вони все одно покотилися, і він відвернув голову.

— Ти довбана курва, ось ти хто! — вибухнув Конкенон, витираючи сльози зворотом долоні.

— Я?

— Так, у біса ти! Ось до чого доводить людей уся ця розважливість. Ти перетворюєш їх на слабких курв. Це вперше за багато років я дозволив сльозам пролитися, а про довбаного священика я не говорив навіть довше. Й ось... ось чому ми будемо такою чудовою командою, невже не бачиш?

— Не... зовсім.

— Я залишив притулок у шістнадцять. До вісімнадцятиріччя я вже прикінчив шістьох людей. Одним з них був той чортів священик. Тобі треба було бачити, як він благав про помилування, ця жалюгідна хвора істота.

Він знову притих, гірко склавши губи. Я сподівався, що він зупиниться. Він повів далі.

— Знаєш, я пробачив йому, перш ніж вбити.

— Конкеноне, я...

— Друже, невже ти мене не вислухаєш?

Він був у розпачі.

— Гаразд.

— Після цього я більше нікому нічого не пробачав,— почав він, згадуючи щось жахливе.— Я був повноправним добровольцем Ольстерсьої добровольчої сили. Тож взявся пробивати голови, прострілювати католикам коліна, надсилати вдовам шматки полоненого ірландського революційного лайна і багато іншого. Ми співпрацювали з копами й армією. Звісно ж, неофіційно, але ми отримали від них зелене світло. Угарні загони, вбивство й нівечення на замовлення і без жодних запитань.

— Конкеноне...

— Потім усе розвалилося. Стало занадто гаряче. Я став занадто гарячим. Занадто жорстоким, на їхню думку. То була бісова війна. Як можна бути занадто жорстоким на війні? Але мене відіслали геть. Спочатку до Шотландії, а потім до Лондона. Я ненавидів те бісове місто. Потім я вирушив у мандри й опинився тут.

— Послухай, Конкеноне...

— Я знаю,— проторохтів він.— Я знаю, що ти думаєш і що збираєшся сказати. І це правда. Не заперечуватиму. Мені подобається завдавати болю людям, які на це заслуговують. Я — збочена сволота. На щастя для мене, на світі достобіса збочених дівок, тож я щасливий бути збоченим. Але ти не такий. У тебе є принципи. Невже тобі не доходить? Ти — м’яка розмова, а я — великий патик. Ти дивишся їм у очі, ведеш бізнес і потискаєш руки. Я відрубую руки, якщо вони не підкоряються.

— Відрубування людям рук. Це стрибок уперед.

— Я багато про це думав,— тривожно мовив він.— Ось чому я намагався забрати тебе від французького педика.

— Ти просто не знаєш, коли зупинитися, правда ж?

— Ні, стривай, дослухай мене. Це немов... це немов... якщо звести релігію до найбільш базових речей — речей, які забезпечували її продуктивне існування тисячі, й тисячі років,— усе зводиться до цього — приємні слова та страх перед жахливим нескінченним покаранням. Ти і я. Неможливо перемогти таку комбінацію. Папи, мулли та язичницькі зверхники століттями процвітали, дотримуючись цих постулатів.

Я важко зітхнув і впер долоні в коліна, збираючись підвестися. Конкенон поклав руку мені на зап’ясток. Хватка його твердих пальців була люта і надзвичайно міцна.

— Я б цього не радив,— сказав я.

Він відпустив мою руку.

— Вибач, я... лише... подумай про це,— не вгамовувався він. У його очах знову проступила посмішка.— Я зв’яжуся з тобою за кілька днів. Нас буде не лише двоє, якщо ти погодишся на мою пропозицію. Я вже веду переговори з іншими, і будь певен, що є вдосталь охочих. Подумай про це. Це незначне прохання після того, як я врятував твою м’яко-розмовну дупу, правда ж? Я б дуже хотів, щоб ти до мене приєднався. Мені потрібно буде з кимсь поговорити. З кимсь таким, кому я довіряю. Просто подумай, це все, чого я прошу.

Я поїхав геть, залишивши його під тим блакитним целофановим накриттям. Я не думав про ту його пропозицію, але думав про нього, коли по обіді об’їжджав кав’ярні й бари, які ми використовували для збуту паспортів.

Я спілкувався зі своїми контакторами[66]. Слухав гангстерську вуличну музику: плітки, наклепи, брехні та звинувачення. Завжди кумедно, але в мить бездіяльності мої думки поверталися до Конкенона й тих його сліз, яким він так гірко обурювався, але яких не міг зупинити.